107

замикали до монастирів. Вибори єрархії фактично скасовано: її став призначати петербурський синод, себто царський уряд. Українські друкарні і видавництва взято під дуже тяжку і вибагливу цензуру. Притокою служило, що письменники київської школи, виховані на католицькій літературі, при всім бажанню триматися православної догматики, непомітно для себе відхилялись часом від неї. Але взявши під сею притокою українські видання під свою цензуру московський уряд фактично став вимогати, щоб вони нічим взагалі не відріжнялись від московських. 1720 р. українським друкарням заборонено друкувати які небудь книги без спеціальної цензури, яка мала стежити не тільки за правовірністю виложених гадок, але і за мовою: щоб не було ніяких відмін від московських видань і в мові. Українські друкарні і їх духовні зверхни- ки довго силкувались якось відкрутитись від сеї вимоги, чверть століття йшла така тиха боротьба, але нарешті, побачивши невблаганність уряду на сім пункті, вони піддались і зріклись тим усім старих змагань до наближення до народ- ньої мови та перейшли на змосковщену словянську мову прийняту в Росії.

В таких умовах не можна було сподіватись розвитку свобідної реліг'ійної гадки, і дослідники українського культурного життя досі загалом мало займалися студіями над теольог'ічною продукцією сеї доби, бо не сподівались тут значнійшої поживи: деякі твори її більш на виривки студіювались. Але для наших завдань не безінтересно буде все таки спинятись на трех найбільших представниках київської

Григорій Савич Сковорода.

108 *

школи кінця XVII і початків XVIII вв., як показчиках ріж- них течій — і в ній і в релігійній літературі, що з неї виростала. Се Дмитро Туптало, Стефан Яворський і Теофан Прокопович. Свою діяльність вони закінчили на ріжних високих урядах російської церкви, тому її досі головно з сього становища й студіовано; нам же вони інтересні, на скільки характеризують ріжні течії релігійної думки на Україні.

Дмитро Туптало, син київського сотника часів Хмельниччини, родивсь 1651 р., вчився в київській колегії у трі- вожних 1660-х рр., коли наука нераз в ній переривалась, і ще перед закінченнєм її постригся в ченці (1668 р.) в Кирилівськім монастирі, котрого ктитором був його батько. 1680 р. випустив першу більшу працю: оповідання про чуда Богородиці, п. з. «Руно Орошенное». Завданнєм же свого життя поставив обробленнє житий святих, що поставив на чергу київський літературний гурт уже за часів Могили, але досі не сповнив. Через се уникав ріжних адміністра- ційних посад, котрі йому накидано, і залюбки працював як скромний єромонах над своїм літературним ділом. На допо- вненнє грецьких житий Метафраста, ще Могилиним гуртом вибраного за підставу й взірець для сеї збірки, Туптало роздобув копію Великих Четіїх Міней московського митр. Макарія, де був зібраний в середині XVI в. і великий словено-руський матеріял, згромаджений в київській добі, ужив також католицьких збірок: Боляндистів, Сурія й ин. Метою своєї праці покладав не науковий дослід, а моральне поученнє, побожну лектуру, тому свобідно черпав з джерел легендарних і явно апокрифічних, щоб зробити свою збірку можливо цікавою для середнього читача. Мовою писав церковно-словянською, можливо очищеною від книжних українських елементів. 1689 р. випустив перший том своїх «Міней» (житий розложених по місяцям), але він був заборонений московським патріархом, бо московські цензори познаходили в нім ріжні неправославні, католицькі погляди. Туптало мусів поїхати в сій справі до Москви й пообі-

109

цяти виправити свою працю. По сім вона виходила вже без дальших труднощів не вважаючи на московську чистку і на Україні була прийнята з великим поважаннєм. Звісний український історик і патріот того часу, Самійло Величко, принотовує появу її як великого, «богонатхненного» діла. І пізнійше вона зісталась одною з найбільш популярних творів київської школи (разом вийшло її 4 великі томи, що обіймають повний річний круг). Автор не виступає сильним релігійним мислителем, а людиною гуманного християнського духа. Таким зіставсь він і в памяти сучасників, тішивсь великою симпатією і зараз же по смерти був проголошений святим. Умер в 1709 р. як митрополит ростовський на Московщині, змушений прийняти сю посаду в 1702 р.

Стефан Яворський походив з галицької родини, що при кінці 1660-х рр. перенеслась до Східньої України і оселилась коло Ніжина. Родивсь 1658 р., вчився в київській колегії, де придбав ласку тодішнього ректора її, пізнійшого архимандрита печерського і митрополита Варлаама Ясинсь- кого. Перехід його на архимандрію, після смерти Ґізеля, Яворський привитав напушистим панегириком в дусі того часу під заголовком «Геракль після Атлянта» (до Геракля був тут прирівняний Ясинський, а до Атлянта Гізель). Задокументувавши тим способом свої літературні здібности, Яворський був післаний на дальші студії до Польщі, пробув там три роки і для того, щоб бути принятим на вищі те- ольогічні студії, перейшов на католицьку віру. Се було в тодішних звичаях, і повернувшись назад 1687 р., він наново був прийнятий до православної церкви і став викладати в академії. Викликаний 1700 р. до Москви в церковних справах, звернув тут на себе увагу царя, як проповідник: по відзивам сучасників се був проповідничий талант незвичайний, в штучній театральній єзуїтській манері; своїми рухами, голосом, інтонацією він поривав слухачів. Зараз же йому накинено, против його волі, одну з вищих церковних посад — митрополію рязанську, з обовязком фактично пробувати в Москві, і того ж року по смерти патр. Адріяна цар

110

настановив Яворського «блюстителем патріаршого престола», себто сеніором російської церкви. Хоч він і потім всею душею поривавсь до свого Ніжина, де фундував власний монастир і хотів в нім умістити свою бібліотеку, цар задержав його до самої смерти в ролі номінального голови російської церкви, не пускаючи на Україну. Фактичну адміністрацію церкви перебрав на себе сам цар, зробивши з Того одно з міністерств, але йому хотілось, щоб Яворський своїм іменем покривав його церковну політику. Се була дуже тяжка позиція для Яворського. В перших роках він, очивид- но, спочував Петровим плянам европеізації Московщини, обсадження її вищих церковних посад людьми київського виховання, розвитку школи й культури, і Петро, хоч дуже неприязний клєрикалізмови взагалі, теж цінив Яворського як людину більш все таки європеїзовану, ніж старе московське духовенство. Але в другім десятиліттю XVIII в. між ними почалось уже виразне розходженнє. Бажання царя самому правити церквою, його нахили в бік протестантських поглядів, нарушения церковних канонів і грубі висміювання православних обрядів зовсім знеохотили Яворського. Але цар не хотів звільнити його з обовязків, а Яворський не мав відваги протестувати явно, розуміючи, до чого се може повести. Отже пішла тиха війна. Коли в Москві 1713 р. викрито організацію «єретиків» — євангелистів, і цар хотів збути сю справу як найлагіднійше, Яворський навпаки поривавсь іти слідами інквізіції, хотів вивести на яв всіх прихильників — і скомпромітувати самого царя, як підозрівали. Навзаїм, коли 1718 р. почався суд над царевичем Алексієм, як центром московської реакції, цар і його прибічники сподівались, що при тім удасться заплутати й Яворського, як прихильника Алексієвого. Се не вдалось, але від того часу і до смерти Яворський зістававсь під неустанним наглядом і слідством. Від часу засновання синоду, котрому він сердечно не спочував, але не відважавсь і зріктись титулу його президента, Яворського примусом тримали в Петербурзі, і він тут і вмер незадовго (1722) в ролі номінального

111

голови росийської церкви, а фактично позбавленого всякого впливу і влади вічного підсудного.

Головною працею його лишилась книга «Камень вЪры — православнымъ церкве святое сыномъ на утвержде- ніе и духовное созиданіє, претыкающимся же о камень претьїканія и соблазна на востаніе и исправленіе» — против православних, які прихиляються до протестанства; тут богато уділено місця виправданню кар на єретиків, в дусі інквізі- ції. Скритикована протестантами, книга ся була взята в оборону католиками (апольогія домініканина Рібейри), бо дійсно була вповні католицька по своїм поглядам.