— Твій родич Александр пише, що хоче одружитися, — мовив Джеймс Драмонд, підводячи очі від аркуша паперу.

Наказ вийти до батька у вітальню впав на Елізабет як тяжкий удар; така формальність означала лекцію за якесь прогрішення, а опісля лекції — покарання, сумірне з провиною. Що ж, вона знала, що накоїла, — пересолила сьогодні вівсянку на сніданок; знала вона також, яким буде покарання: їсти несолену вівсянку аж до кінця року. Батько був надзвичайно ощадливий і не збирався купувати солі ані на кристалик більше, ніж було потрібно.

Склавши руки за спиною, вона так і завмерла перед обшарпаним розкладним кріслом, аж рота роззявивши від несподіваної звістки.

— Він хоче побратися з Джин, але це ж безглуздя — він що, гадає, що час стоїть на місці? — розгнівано змахнув листом Джеймс і перевів погляд з листа на свою наймолодшу дитину. Та стояла у променях світла, що падало з вікна, а сам батько тим часом сидів у затінку. — Ти — така ж сама жінка, як і всі інші, тому доведеться саме тобі виходити за нього заміж.

— Мені?

— Ти що — оглухла, дівчино? Еге ж, саме тобі. Хіба тут є ще хтось?

— Але ж, батьку, якщо він хоче Джин, то мене він не захоче!

— У тих краях, звідки він пише, йому підійде будь-яка поважна, пристойно вихована молода жінка.

— А звідки він пише? — спитала Елізабет, знаючи, що їй не дозволять прочитати листа.

— Зі штату Новий Південний Уельс, — задоволено пробурчав Джеймс. — Здається, твій родич Александр добре там про себе подбав: підзаробив грошенят на золотих родовищах. — Він наморщив лоба, зробив паузу і задумливо додав: — Принаймні достатньо, щоб дозволити собі утримувати дружину.

Її початкове здивування поступово змінилося на переляк.

— А чи не простіше б йому було знайти собі дружину там, батьку?

— У Новому Південному Уельсі? Александр каже, що коли йдеться про жінок, то там немає нікого, окрім повій, колишніх каторжанок та бундючних вискочок. Крім того, коли він був ще тут, то побачив Джені і дуже її вподобав. Тоді ж і попросив її руки. Та я відмовив йому — з якого б це дива я став видавати Джені заміж за неприкаяного підмайстра, який вештався по домах розпусти у Ґлазґо? Їй тоді лишень виповнилося шістнадцять — як і тобі зараз, дівчино. Саме тому я й гадаю, що ти йому згодишся: він полюбляє молодих дівчаток. До того ж він шукає собі дружину-шотландку з бездоганною репутацією, родичку, якій він міг би довіряти. Принаймні він так каже. — Джеймс Драмонд підвівся, безцеремонно відсунув убік доньку і пішов у кухню. — Зроби мені чаю.

Поки Елізабет кидала у підігрітий чайник листочки чаю і заливала їх кропом, з’явилася пляшка віскі. Її батько був пресвітером — старійшиною в церкві, — тож його не можна було назвати ані людиною питущою, ані п’яницею. І якщо він і додавав до чаю дві-три краплини віскі, то лише через приємну звістку, наприклад про народження онука. Але ж що приемного було в цій новині? Що ж він робитиме без доньки, яка б доглядала за ним у старості?

І що там насправді було, у тому листі? «Може, — подумала Елізабет, — віскі якось допоможе дізнатися?» І розмішала чай ложечкою, щоб той швидше настоявся. Під легенькою мухою батько інколи ставав говірливим. І міг виказати свої таємниці.

— А що ще сказав у листі мій двоюрідний брат Александр? — насмілилася спитати Елізабет, тільки-но було випито першу чашку і налито другу.

— Не надто багато. Так само небагатослівний, як і решта з роду Драмондів, — іронічно пирхнув батько. — Теж мені, Драмонд знайшовся! Уяви собі, він уже не називає себе цим іменем. Змінив його на Кінрос, коли був у Америці. Тож ти будеш не місіс Александр Драмонд, ти будеш місіс Александр Кінрос.

Елізабет навіть на думку не спадало заперечувати проти такого свавілля щодо її майбутньої долі — ані зараз, ані набагато пізніше, коли спливло достатньо часу, щоб розібратися в тому, що сталося. Сама думка про непослух батьку в такій важливій справі лякала її понад усе на світі — окрім прочухана від преподобного доктора Маррі. Ні, Елізабет Драмонд не бракувало сміливості; просто її, наймолодшу в родині дитину, яка виросла без матері, усе її нетривале життя тиранили двоє жахливих стариганів — її батько та священик.

— Але ж Кінрос — не назва клану, а назва нашого міста і нашого графства, — заперечила вона.

— Гадаю, Александр мав якісь вагомі причини змінити ім’я, — мовив Джеймс із несподіваною поблажливістю в голосі і відсьорбнув з другої чашки.

— Може, він скоїв якийсь злочин, батьку?

— Навряд чи, інакше б він не написав так відкрито. Александр завжди був свавільним і упертим хлопцем, завжди бажав чогось більшого. Твій дядько Дункан хоч і намагався його приборкати, але не зміг. — Джеймс шумно і радісно зітхнув. — Тепер Аластер та Мері зможуть перебратися до мене. Коли я відкину копита, їм дістанеться чималенька сума грошей.

— Чималенька сума?

— Еге ж. Твій майбутній чоловік прислав переказний вексель, щоб сплатити витрати на твою поїздку до Нового Південного Уельсу. На тисячу фунтів.

Елізабет аж рота роззявила від подиву.

— Тисяча фунтів?!

— Я двічі не повторюю. Але не бери дурного в голову, дівчино. Ти отримаєш двадцять фунтів на скриню з приданим та ще п’ять фунтів на персні. Александр пише, щоб тебе прислали першим класом та ще й зі служницею, — та я не дозволю такого марнотратства! Це ж просто жах якийсь! Завтра ж я дам об’яви до газет у Ґлазґо та Единбурзі. — Джеймс задумливо зітхнув і опустив свої колючі жовтуваті вії. — Мені треба знайти поважне подружжя прихожан шотландської церкви, яке має намір емігрувати до Нового Південного Уельсу. Якщо вони захочуть взяти тебе з собою, я дам їм п’ятдесят фунтів. — Його повіки піднялися, і з-під них блиснули блакитні очі. — Вони відразу ж вчепляться за таку вигідну пропозицію. А решту дев’ятсот двадцять п’ять фунтів я покладу до свого гаманця. Кругленька сума, нічого не скажеш.

— А якщо Аластер та Мері не захочуть до тебе переїжджати, батьку?

— Якщо не захочуть, то свій тугенький гаманець я залишу Робі з Белою чи Анґусу з Офелією, — самовдоволено мовив Джеймс Драмонд.

Подавши батькові його недільну вечерю — два товстелезні бутерброди з шинкою, Елізабет накинула на плечі плед і швидко вискочила геть начебто для того, щоб подивитися, чи повернулася додому корова.

Будинок, у якому Джеймс Драмонд зростив своє велике сімейство, стояв на околиці Кінроса, села, яке удостоїлося статусу базарного містечка, бо було столицею графства Кінрос. Маючи розміри десять на дванадцять миль, Кінрос було одним з найменших графств у Шотландії, але нестачу розмірів компенсувало певною заможністю своїх мешканців.

Вовняна фабрика, два млини та броварня пихкали чорним димом: ніхто з їхніх власників не хотів гасити на вихідний день котли, бо це було дешевше, ніж знову запускати їх щопонеділка. У південній частині графства було вдосталь вугілля, щоб задовольняти скромні потреби місцевої промисловості, і, на щастя, Джеймс Драмонд уникнув долі багатьох шотландців, змушених, щоб прохарчуватися, покинути рідну землю в пошуках роботи або ж скніти у смердючих нетрях великих міст. Як і його старший брат Дункан — Александрів батько, — Джеймс пропрацював аж п’ятдесят п’ять років на вовняній фабриці з виробництва картатої тканини для всіх мешканців Шотландської низини, відтоді як королева ввела моду на матерію в клітинку.

Сильний вітер, звичний у цих краях, здув густий дим, як той художник, що стирає малюнок, зроблений вугільним олівцем, — і відкрилася бліда блакить безкраїх небес. Удалині виднілися Очілз та Ломондз, укриті пурпуровим осіннім вересом, — високі дикі гори, до підніжжя яких де-не-де тулилися обшарпані будиночки фермерів-орендарів. Невдовзі, після тривалої відсутності, там з’являться багатії землевласники, щоб постріляти оленів та повудити в озерах рибу. Цих багатіїв мало цікавило саме графство Кінрос, де водилося сила-силенна корів, коней та овець. Коровам судилося перетворитися на ніжні відбивні в Лондоні та інших великих містах, коні ставали верховими та в’ючними тваринами, а вівці давали вовну для картатої тканини та м’ясо для столів заможних мешканців. Поля, місцеві торф’янисті ґрунти, осушені п’ятдесят років тому, родили чималі врожаї.