Перед Кінросом розляглося озеро Лох-Левен, що мало сталево-блакитну поверхню з маленькими баранцями хвиль, притаманну озерам Шотландії. Живилося воно кришталево-чистими ручаями, що текли з торф’яників. Елізабет стала на березі за кільканадцять ярдів від будинку (свого часу вона добре затямила, що не слід заходити далеко від нього) і поглянула за озеро на зелені луки, що лежали між ним та затокою Ферт-ов-Форт. Часом, коли вітер дув зі сходу, до неї долітав запах холодних, багатих на рибу глибин Північного моря, але сьогодні вітер дув з гір і з ним долинав тонкий аромат прілого листя. На острові озера Лох-Левен здіймався вгору замок, той самий, де майже рік тримали ув’язненою Марію, королеву Шотландії. Як же вона почувалася, будучи водночас і володаркою, і ув’язненою? Жінка, котра намагалася правити країною несамовитих і простодушних чоловіків? Але ця правителька намагалася повернути ще й католицьку віру, а Елізабет Драмонд, надто ретельно вихована у пресвітеріанському дусі, через це не була гарної думки про королеву Марію.

«Я поїду до місцевості, яка зветься Новий Південний Уельс, щоб стати дружиною чоловіка, котрого я жодного разу в житті не бачила. Чоловіка, який хотів одружитися з моєю сестрою, а не зі мною. Я потрапила в тенета, сплетені власним батьком. А що, як цей Александр Кінрос не вподобає мене, коли я приїду туди? Ясна річ — як людина шляхетна, він відразу ж відішле мене назад! А він мусить бути людиною шляхетною, інакше він не забажав би нареченої з роду Драмондів. Утім, мені вже доводилося читати, що в тих суворих колоніальних краях дійсно бракує підходящих жінок, тож, напевне, він зі мною одружиться. Господи милосердний, зроби так, щоб я йому сподобалася! Зроби так, щоб я йому сподобалася!»

Елізабет ходила до школи доктора Маррі ось уже два роки — достатньо довго, щоб навчитися читати й писати. Вона була досить начитаною, але з письмом справи стояли гірше, бо Джеймс скнарував розорятися на папір для «дурних дівчат». Але за те, що Елізабет підтримувала в будинку бездоганну чистоту, готувала такі страви, які подобаються батьку, не тринькала грошей і не водилася багато з іншими, так само дурними дівчатами, їй дозволялося читати всі книжки, які траплялися. Вона мала два джерела надходження книжок: бібліотека в будинку пастора і нудні й благочестиві романи, що їх вподобала жіноча половина його чималої пастви. Тож не дивно, що Елізабет краще зналася на теології, аніж на геології, та на подробицях церемоній, аніж на подробицях романтичних почуттів.

Їй ніколи не спадало на думку, що вона й сама колись вийде заміж, хоча Елізабет була вже достатньо дорослою, щоб дізнатися більше про принади та небезпеки шлюбу, і з цікавістю спостерігала за подружнім життям своїх братів та сестер. Аластер і Мері були такі різні, вони завжди сперечалися, але Елізабет відчувала, що між ними існує глибинний зв’язок; Роберт і Бела чудово підходили одне одному своєю ощадливістю; Анґус та його щебетуха Офелія неначе вирішили будь-що зжити одне одного зі світу; Кетрін та її Роберт мешкали в Кіркальді, бо Роберт був рибалкою; Мері та її Джеймс; Енн та її Анґус, Маргарет і Вільям… А Джин, найстарша донька, краса і гордість родини, у вісімнадцять років примудрилася вискочити заміж за представника роду Монтґомері! То був гідний заздрощів улов для дівчини з непоганим родоводом, але без приданого. Чоловік Джин перевіз її до свого особняка на Принсиз-стрит в Единбурзі — і відтоді Драмонди з Кінроса її не бачили.

— Вона тепер нас соромиться, — презирливо зауважив Джеймс.

— Просто вона — хитра й обережна, — заперечив Аластер, який любив сестру і все їй прощав.

— Це дуже черство і егоїстично з її боку, — пирхнула Мері.

«Мабуть, їй дуже самотньо, — подумала Елізабет, яка пам’ятала Джин досить невиразно. — Але якщо самотність стане нестерпною, Джин завжди зможе навідатися сюди, адже її родина за якихось п’ятдесят миль. А от я вже ніколи не зможу повернутися додому. Дім для мене — все, і нічого іншого я не знаю».

Коли одружилася Мері, родина вирішила, що Елізабет, наймолодша з потомства Джеймса, залишатиметься старою дівою принаймні доти, поки не помре батько, чия смерть, за родинним повір’ям, мала настати не скоро: він був твердим, як старі черевики, і міцним, як камінь гори Бен-Ломонд. Але тепер завдяки Александрові Кінросу та переказаній ним тисячі фунтів усе змінилося. Аластер, радість і гордість Джеймса, після смерті його тезки вмовить Мері і перебереться з нею та сімома своїми дітьми до батьківського будинку. З часом цей будинок однаково мав відійти йому, бо він твердо завоював місце в серці Джеймса тим, що заступив його за ткацьким станком на фабриці. Але Мері — бідолашна Мері, як же вона страждатиме! Батько вважав її страшенною марнотратницею, бо вона купувала дітям святкові черевички, щоб ходити до церкви у неділю, і подавала до столу варення і на сніданок, і на вечерю. Коли ж вона перебереться до Джеймса, її діти змушені будуть знову надягати чоботи, а варення з’являтиметься на столі лише у неділю ввечері.

Порив крижаного вітру змусив Елізабет затремтіти, але більше від страху, аніж від несподіваного холоду.

«Як там сказав батько про Александра Кінроса: „неприкаяний підмайстер котляра, що вештається по домах розпусти в Ґлазґо“? Що він мав на увазі, назвавши його неприкаяним? Те, що Александр Кінрос до всього ставився несерйозно? Якщо це справді так, то чи не забуде він зустріти мене, коли я приїду?»

— Елізабет, ходи сюди! — гукнув Джеймс.

І вона слухняно побігла додому.

Дні минали з неймовірною швидкістю, наче змовилися, не залишаючи Елізабет часу на роздуми; і хоч як вона не намагалася перед сном поміркувати над своєю подальшою долею, сон таки брав своє. Не проходило й дня без сварок між Джеймсом та Мері; Аластер, на його щастя, не був їх свідком, бо вирушав на роботу вдосвіта, а повертався вночі. Усі меблі Мері довелося перевезти до її нового помешкання, і вони відсунули на другий план щербаті й потріскані меблі Джеймса. Коли Елізабет не бігала сходами вгору-вниз із оберемками білизни чи одягу (включно зі взуттям) або не метушилася від піаніно до столика, а від столика — до шифоньєра, прибираючи в кімнаті, вона була надворі, де немилосердно колошматила повішені на вірьовку для білизни килимки. Мері була родичкою по лінії Маррі і тому пішла до шлюбу з деякою власністю: невеличкою платою на утримання, яке їй виплачував батько-фермер, та з більш незалежним мисленням, аніж, на думку Елізабет, могла собі дозволити будь-яка жінка. Жодна з цих обставин не стала на заваді Мері після того, як вона переїхала жити до чоловікового батька. І Елізабет із подивом виявила, що Джеймс не завжди перемагав у суперечках. Варення і далі з’являлося щодня на сніданок та на вечерю. Діти й далі взували черевики до недільної служби доктора Маррі у церкві. Сама ж Мері надягала на свої спокусливо красиві ноги вишукані лайкові туфлі з підборами, достатньо високими, щоб перетворити її ходу на дріботіння. Джеймс часто впадав у несамовите шаленство і невдовзі виховав у своїх онуках непідробний страх перед своєю палицею, але поступово переконувався, що Аластер став податливою глиною в руках Мері. Елізабет мала єдиний шанс уникнути цього домашнього гармидеру — відвідувати заклад міс МакТавіш на головній площі Кінроса. То був невеличкий будинок з великою скляною вітриною, що виходила на тротуар, у якій стояв манекен незрозумілої статі, вдягнений у довге тафтове плаття з величезною кількістю спідниць. Грудей манекен не мав — це образило б релігійні почуття прихожан.

Усі, хто самі не шили собі одяг, ходили до міс МакТавіш — худорлявої незаміжньої жінки років під п’ятдесят, яка, отримавши у спадок сто фунтів, кинула роботу швачки і започаткувала власний бізнес як модистка. Бізнес процвітав, і вона разом із ним, бо в Кінросі мешкали жінки, які мали достатньо коштів, щоб користуватися її послугами, а сама міс МакТавіш була достатньо розумною, щоб забезпечувати своїх клієнток журналами мод, які їй регулярно надсилали з Лондона.