Слова затанцювали, завирували перед очима. У легенях забракло повітря, на лобі виступили краплини поту.

– Де вона? – здушено скрикнув він. – Де вона?!

І роззирнувся довкола.

– Пані поїхала з панночкою, – тихо мовила служниця.

– Брешеш! – гаркнув Вільчур. – Неправда!

– Я сам викликав таксі, – якнайчемніше підтвердив Броніслав, а тоді, помовчавши, додав: «І валізки виніс. Дві валізки…»

Професор, похитуючись, вийшов до сусіднього кабінету, зачинив за собою двері й обперся об них. Спробував прочитати далі листа, але минуло чимало часу, перш ніж він збагнув його зміст.

«Не знаю, чи зможеш ти коли-небудь мені пробачити те, що я йду від тебе. Я вчиняю підло, віддячуючи Тобі такою кривдою за Твою доброту, якої я ніколи не забуду. Та залишатися довше я не могла. Присягаюся Тобі, що в мене був тільки один вихід: смерть. Та я лише слабка й нещасна жінка, яка не могла здобутися на героїзм. Уже багато місяців я боролася із цією думкою. Може, я ніколи не буду щасливою, може, ніколи не зазнаю спокою. Але я не могла залишити без себе Маріолю і – його.

Пишу хаотично, мені так важко зібратися з думками. Нині річниця нашого весілля. Я знаю, що ти, любий Рафале, приготував для мене якийсь подарунок. Було б нечесно, якби я прийняла його від Тебе тепер, коли я вирішила піти.

Я закохалася, Рафале. І це кохання сильніше за мене. Сильніше за будь-які почуття, які я плекаю й завжди плекала до Тебе, від безмежної вдячності до найглибшої поваги й захоплення, від щирої доброзичливості до прив’язаності. На жаль, я ніколи Тебе не кохала, проте довідалася про це лише зустрівши на своєму шляху Янека.

Я від’їжджаю далеко, будь до мене милосердним: не шукай мене! Благаю, зглянься наді мною! Я знаю, що ти великодушний і неймовірно добрий. Не прохаю в Тебе пробачення, Рафале. Я не заслужила на нього й усвідомлюю, що Ти маєш право ненавидіти мене й зневажати.

Я ніколи не була гідною Тебе. Ніколи не була Тобі рівнею. Ти сам добре це знаєш, і те, що Ти ніколи не намагався мені це показати, я пояснюю лише Твоєю добротою. І все-таки для мене це було таким принизливим, таким болючим. Ти оточив мене багатством і людьми із Твого середовища. Засипав мене коштовними подарунками. Та я, мабуть, не була створеною для такого життя. Мене втомлювало й великосвітське оточення, і багатство, і Твоя слава, і моя нікчемність поруч із Тобою.

Тепер я свідомо ступаю на шлях до іншого життя, де на мене, можливо, чекає нужда, принаймні виснажлива боротьба за кожен шматок хліба. Та цю боротьбу я вестиму поруч і разом із тим, кого я безмежно кохаю. Якщо своїм учинком я не вбила шляхетності у Твоєму серці, якщо Ти можеш, благаю, забудь про мене. Напевне Ти невдовзі відшукаєш спокій, адже Ти такий розумний, напевно зустрінеш іншу, у сто разів кращу, ніж я. Від усього серця бажаю Тобі щастя, яке віднайду і я, дізнавшись, що Тобі добре.

Забираю Маріолю, бо без неї не змогла б витримати й години. Ти й сам про це знаєш. Не думай, що я краду в Тебе найцінніший скарб, нашу спільну дитину. За кілька років, коли ми обоє зможемо спокійно подивитися в минуле, я дам про себе звістку.

Прощавай, Рафале. Не звинувачуй мене в легковажності й не обманюй себе, що моє рішення можна змінити. Я не відступлюся, інакше доведеться вибрати смерть. Я не вміла Тобі брехати й хочу, аби Ти знав, що я була вірною Тобі до кінця. Прощавай, будь милосердним і не намагайся мене відшукати.

Беата.

Гроші та коштовності залишаю в сейфі. Ключі в шухляді Твого письмового стола. Із собою забираю лише речі Маріолі».

Професор Вільчур опустив руку з листом і протер очі. У дзеркалі навпроти побачив своє відображення в химерному вбранні. Скинув із себе це все й заходився знову перечитувати листа.

Удар упав на нього так несподівано, що й досі це здавалося чимсь нереальним, якоюсь глухою погрозою чи пересторогою.

Читав:

«…на жаль, я ніколи Тебе не кохала…»

І далі:

«Мене втомлювало й великосвітське оточення, і багатство, і Твоя слава…»

– Як же це так? – простогнав він. – Чому? Чому це сталося?..

Намарно він силкувався усе це збагнути. У мозкові було одне: пішла від нього, покинула, забрала дитину, кохає іншого. Жодне пояснення до нього не доходило. Він бачив лише голий факт, дикий, неправдоподібний, гротескний.

Надворі насувалися ранні осінні сутінки. Вільчур підійшов до вікна й перечитував Беатиного листа, сам не знаючи, у котре.

Раптом у двері постукали, і Вільчур здригнувся. На мить його охопила безумна надія.

«Це вона! Повернулася!..»

Та вже за мить зрозумів, що цього не буде.

– Заходьте, – хрипким голосом озвався професор.

До кімнати ввійшов Зигмунт Вільчур, його далекий родич, голова апеляційного суду. Вони підтримували доволі близькі стосунки й часто гостювали одне в одного. Поява Зигмунта в цю хвилину не могла бути випадковою, і професор відразу здогадався, що його телефоном про все повідомила Міхалова.

– Як твої справи, Рафале? – озвався Зигмунт енергійним і привітним тоном.

– Добре, а ти як ся маєш? – Вільчур простягнув руку.

– А чого ти сидиш отак у сутінках? Можна? – і не чекаючи на відповідь, крутонув вимикач. – Та й холодно ж тут, собача осінь. Що я бачу! Дрова для каміна! Немає нічого кращого, ніж камін. Накажу Броніславові розпалити…

Він прочинив двері й гукнув:

– Броніславе! Будь ласка, розпаліть камін.

Лакей скоса зиркнув на свого господаря, підняв з підлоги покинуте хутро, розпалив вогонь і вийшов. Сухі дрова швидко спалахнули. Професор непорушно стояв біля вікна.

– Ходи-но, сядьмо тут, побалакаймо, – Зигмунт підштовхнув його до крісла біля каміна. – Ну, от. Тепло – пречудова річ. Ти ще молодий і не здатний цього оцінити. Але мої старі кістки… А що це ти – не в клініці? Байдикуєш нині?

– Так… Так склалося.

– А я саме телефонував, – продовжував пан голова, – телефонував до клініки. Хотів було забігти, щоб порадитися з тобою. Починає мені дошкуляти ліва нога. Боюся, чи не ішіас воно…

Професор сидів мовчки, але до його свідомості доходили хіба що поодинокі слова. Проте спокійний, погідний голос Зигмунта вплинув на нього, і він зосередив думки, поєднав, склав у якусь майже реальну картину дійсності. Здригнувся, коли родич змінив тон і запитав:

– А де ж це Беата?

Обличчя професора скам’яніло й він насилу відповів:

– Вона поїхала… Так… поїхала… Поїхала… за кордон.

– Нині?

– Нині.

– Це доволі несподівано, га? – знехотя зауважив Зигмунт.

– Так… так. Я її відіслав… Розумієш, виникли певні справи, і через це…

Він говорив так натужно, а на обличчі вимальовувалося таке страждання, що Зигмунт квапливо підтвердив якнайдоброзичливішим тоном:

– Розумію. Звичайно. Проте бачиш, на сьогоднішній вечір ви розіслали запрошення. Треба б усіх повідомити й скасувати гостину… Дозволиш мені цим зайнятися?

– Будь ласка…

– От і чудово. Гадаю, Міхалова має список запрошених. Я візьму в неї. А ти вчиниш найкраще, якщо ляжеш спати. То як? Не хочу тобі більше морочити голову. Ну, до побачення…

І простягнув руку, але професор цього не помітив. Зигмунт поплескав його по плечу, на мить ще зупинився у дверях і вийшов.

Вільчур отямився, коли клацнула клямка. Помітив, що досі стискає в руках Беатиного листа. Зібгав його в маленьку кульку й жбурнув у вогонь. Полум’я відразу лизнуло її, вона зажевріла, мов червоний пуп’янок і спопеліла. Від неї вже давно й сліду не залишилося, дрова в каміні перетворилися на купку вугілля, і тоді професор протер очі й підвівся. Повільно відсунув крісло й роззирнувся навколо.

– Не можу, я не можу тут витримати, – безгучно прошепотів він, вибігаючи до передпокою.

Броніслав схопився зі стільця.

– Пане професоре, ви кудись виходите?.. Куртку чи тепле пальто?

– Однаково.

– Надворі лише п’ять градусів. Гадаю, краще тепле, – вирішив лакей і подав пальто.

– Рукавички! – вигукнув він, вибігаючи за господарем на ґанок, проте Вільчур більше його не чув. Він уже був на вулиці.