Кінець жовтня цього року був холодний і дощовий. Сильний північний вітер здирав рештки передчасно пожовклого листя з гілок дерев. На тротуарах хлюпотіла вода. Нечисленні перехожі йшли, піднявши коміри й нахиливши голови, щоб захистити обличчя від дрібних колючих краплин дощу або ж обіруч стискали парасолі, які раз по раз рвучко шарпали пориви вітру. З-під коліс поодиноких автомобілів розліталися каламутні бризки, коні візників пленталися ліниво, а з піднятих верхів екіпажів, що тьмяно поблискували при світлі жовтих ліхтарів, стікали струмені води.

Доктор Рафал Вільчур машинально застебнув пальто й попрямував куди очі світять.

«Як вона могла так вчинити! Як могла!» – повторював він подумки. Невже не усвідомлювала, що позбавляє чоловіка всього, забирає в нього сенс і мету його існування? І чому?.. Бо зустріла когось… Якби ж то він принаймні знав його, якби був упевнений, що той здатен її оцінити, не скривдить Беату і зробить її щасливою. У листі було тільки його ім’я: Янек.

Вільчур заходився в думках пригадувати близьких і далеких знайомих. Нікого такого не знайшов. Може, то якийсь голодранець, шахрай, пройдисвіт, який покине її за першої ж нагоди. Який-небудь вправний спокусник, що одурив її, наплів казна-чого, звабив брехливими зізнаннями в коханні й обіцянками. Певне, чигав на її гроші. Що станеться, коли він переконається, що Беата не взяла навіть своїх коштовностей?.. О, це напевне дуже спритний негідник. Так, його потрібно розшукати, запобігти цьому, доки ще є час. Треба зажадати від влади, від поліції, аби їх шукали. Поширити скрізь інформацію, розіслати детективів…

Ця думка примусила його зупинитися й роззирнутися довкола. Він був у центрі міста. Пригадав собі, що десь тут поблизу, на якомусь із перехресть він колись, проїжджаючи, бачив вивіску комісаріату поліції.

Рушив у тому напрямку, проте за кільканадцять кроків завернув.

– І що з того, коли її й знайдуть? Вона ніколи не повернеться до мене.

Адже вона чітко написала, що не кохає, що її мучила його начебто вищість, його багатство, його слава… певне, і його кохання. Беата була настільки делікатною, що не сказала цього навпростець… Хіба ж він має право засуджувати її, вирішувати за неї її долю? А якщо вона вибере вбоге життя з тим іншим? .. Як можна переконати жінку повернутися до нелюбого, до ненависного чоловіка?.. Зрештою, може він занадто поквапився, вирішивши, що його суперник – такий собі покидьок суспільства й жадібний шахрай?.. Беаті ніколи не подобалися такі чоловіки, її приваблювали ідеалісти, мрійники… Навіть Маріолі вона могла годинами читати ліричні вірші, яких семирічна дитина не могла зрозуміти. Читала для себе.

Той, до кого вона пішла, напевне молодий, непрактичний бідняк. Як і коли вона з ним познайомилася?.. Чому й словом про нього не згадувала?.. І раптом втекла, вчинила так жорстоко, безжально. Покинула чоловіка, який їй усе… як пес, як раб… І за що? За що?!

Невже він коли-небудь згрішив проти неї, проти свого кохання?.. Ніколи! Навіть подумки! Беата взагалі була першою жінкою, яку він покохав. Це сталося якісь десять років тому. Він пам’ятав усе до найменших подробиць. Познайомилися вони через випадок. І Вільчур дякував цьому випадкові донині, дякував щоранку й щовечора, щокожної години, коли дивився на дружину й радів думці, що побачить її. Тоді він був іще доцентом і саме мав лекцію в прозекторській, коли на вулиці вантажівка переїхала Беатиного дідуся. Він надав йому першу допомогу. У старого був складний перелом обох ніг. Дідусь благав, аби він якомога обережніше повідомив про нещастя його хвору на серце дружину й онуку. Двері крихітної квартирки в центрі Варшави йому відчинила Беата.

За кілька місяців вони вже заручилися. їй щойно виповнилося сімнадцять. Дівчина була худенька й бліда, вдягалася в дешевенькі полатані сукенки. Удома панували злидні. Беатині батьки під час війни втратили все своє майно. Дідусь аж до того дня, коли трапилося лихо, утримував стареньку дружину й онуку, даючи уроки іноземних мов. Бабуся, перш ніж податися вслід за чоловіком до родинного склепу на Повонзках – єдиної розкоші, яка залишилася від колишнього багатства, годинами розповідала онуці та її нареченому про славетний рід Гонтинських, про палаци, полювання, бали, табуни коней і коштовності, про сукні, що їх привозили з Парижа… Беата сиділа, заслухавшись, і в її замріяних очах, здавалося, був жаль за втраченим минулим, за казкою, якій не судилося повернутися.

У такі хвилини він стискав її худеньку руку й обіцяв:

– Я дам тобі це все. Побачиш, Беато! І коштовності, і сукні з Парижа, і бали, і прислугу! Усе дам!

А в самого ж тоді не було нічого, крім двох валіз у холостяцькій кімнатці, шафи з медичними книжками й скромної платні доцента.

Проте в нього була залізна воля й могутня віра, і бажання, палке як вогонь, дотримати Беаті обіцянки. Почалася боротьба. За посаду, практику, за багатих пацієнтів. Величезні знання, природжений талант, незламна вдача й робота, завзята, запекла праця зробили своє. Та й щастя йому посміхалося. Зростала слава, зростали й прибутки. У тридцять сім років він отримав кафедру, а за кілька тижнів на нього чекала справжня радість: Беата народила донечку.

Саме на честь тієї славетної прабаби Гонтинської її назвали Марією-Йолантою, а пестливо кликали Маріолею.

Від спогаду про доньку серце Вільчура стиснулося. Він не раз замислювався над тим, кого з них любить дужче… Коли дівчинка почала говорити, одним з перших її слів було:

– Тапусю…

Так воно й зосталося. Доня завжди звала його тапусем. Коли у два рочки Маріоля заслабла на скарлатину й потому видужала, Вільчур дав обітницю, що відтоді лікуватиме всіх бідних дітей безкоштовно. У його дорогій клініці, де завжди бракувало місць, кілька палат займали діти, безкоштовні пацієнти. Усе це він робив для доні, дякуючи Богові за її одужання.

І от тепер її в нього відібрали.

У цьому вже було щось нелюдське, щось з-поза меж егоїзму.

– Ти мусиш віддати її мені! Мусиш! – голосно говорив він, стискаючи п’ястуки.

Перехожі озиралися на нього, але він цього не помічав.

– Закон на моєму боці! Ти мене покинула, але я примушу тебе повернути Маріолю. На моєму боці закон. І моральний закон теж. Ти не можеш цього заперечити, ти підла, підла, підла!.. Нікчемо, невже не розумієш, що вчинила злочин? Хіба може бути тяжча провина?.. Скажи сама, ну, яка? Ти гидувала грішми й усім. Гаразд, але чого ж тобі бракувало? Не любові, бо ніхто не здатен тебе так кохати, як я! Ніхто! В усьому світі!

Він спіткнувся й замалим не впав. Ішов незабрукованою вулицею, по кісточки в грязюці. Подекуди були порозкидані каменюки, по яких мешканці маленьких будиночків цього кварталу намагалися дістатися додому, не намочивши ніг. Вікна були темні. Поодинокі ліхтарі розсівали тьмяне блакитняве світло. Праворуч бігла ширша вулиця, будинків тут було більше. Вільчур звернув на неї. Він плентався дедалі повільніше.

Раптом хтось заступив йому дорогу.

– Агов, пане, – озвався чийсь хрипкий голос, – а позич-те-но без банківських гарантій п’ятірку на іпотеку Польської спиртової монополії. Надійність і довіра.

– Що? – не зрозумів професор.

– Не щокай, бо общоканим будеш, як каже Святе Євангеліє: яким щоком щокаєш ближнього свого, так само й тебе общокають, громадянине столиці тридцятимільйонної держави з виходом до моря.

– Чого вам треба?

– Щастя, здоров’я й усього найкращого. А ще бажаю наповнити свій порожній шлунок сорокап’ятиградусним розчином алкоголю в супроводі певної кількості свинячого стерва, що його називають ковбасою.

Волоцюга ледь похитувався, а від його обличчя, зарослого давно неголеною щетиною, відгонило горілчаним смородом.

Професор сягнув до кишені й простягнув йому кілька монет.

– Будь ласка.

– Bis dat, qui сіtо dat*, – повчально промовив п’яниця. – Тhапк уои, darling**. Та дозволь, щедрий мій пане, що і я віддячу тобі дечим цінним. Я маю на увазі своє товариство. Так! Слух тебе не підвів, добродію. Ти гідний цієї честі. Noblesse oblige***. Я пригощаю! Ти змок, sir, і змерз на вітрі, ходи зі мною до моєї хатини й зігрійся. Щоправда, у мене немає хатини, зате є знання. Чого вартий будинок у порівнянні зі знаннями?.. А я радо ними з вами поділюся, топ ргіпсе. Знання мої надзвичайно розлогі. Наразі я маю на увазі топографію, тобто знаю, де знаходиться єдина кнайпа, до якої можна дістатися, не виламуючи замків і решіток. Одне лише слово: Дрождасик. Ось тут, на розі Поланецької та Вітебської.