— Але там усе виглядало точно так, — каже він. — Я маю на увазі, так само світило сонце. — Він здіймає руку, змушуючи пилинки жваво затанцювати навкруг його голови, і їй хочеться крикнути, щоб він цього не робив.

— Я бачив свою тінь на підлозі, вона була незвичайно яскравою й густою. — Він робить павзу, відтак посміхається, й вона помічає, які в нього потріскані губи. — Яскрава — оригінальне слово для тіні, правда? Все одно що сказати вагома…

— Гарві…

— Я підійшов до вікна, — каже він, — визирнув, і побачив на борту фрідманівського «вольво» слід від удару, й зрозумів, якимсь чином, що Френк десь пиячив, а забоїну собі заробив, повертаючись додому.

Вона раптом відчула, що ось-ось втратить свідомість. Вона сама бачила забоїну на борту «вольво» Френка Фрідмана, коли виходила до хвіртки подивитися, чи не принесли вже газети (тоді ще ні), і точно так само подумала, що Френк десь загуляв у «Кухлі» і когось зачепив на парковці. І як виглядає той, інший? — така ще промайнула в неї тоді думка.

Гарві теж це бачив, думає вона, а тепер морочить їй голову з незрозумілою метою. Авжеж, у це можна повірити, гостьова кімната, де він спить улітку, має вікно на вулицю. Тільки Гарві не такого сорту чоловік. «Клеїти дурня» — це не Гарві Стівенса «фішка».

Піт заливає їй щоки, і лоба, й шию, вона його відчуває, і серце в неї стукотить швидше, ніж будь-коли. Відчуття справжньої маячні, ну й чого це мусило трапитися зараз? Саме зараз, коли світ такий тихий, коли сподіванки такі безтурботні? Якщо я сама це випросила, перепрошую, думає вона… чи, може, насправді молиться. Поверни, як було, прошу, поверни, як було.

— Я підійшов до холодильника, — каже Гарві, — зазирнув усередину і побачив там тарілку яєць зі спеціями, накритих плівкою. Я зрадів — я захотів снідати о сьомій ранку!

Він сміється. Джанет — та, що була колись Джакс, — втупилася в каструлю, котра стоїть у мийці. На те єдине зі зварених круто яєць, що в ній залишилося. Інші вже облуплені й акуратно порізані навпіл, жовтки вийняті. Вони лежать у мисці біля сушарки. Поряд з мискою стоїть банка майонезу. Вона збиралася подати на сніданок яйця зі спеціями, а до них зелену салату.

— Я не хочу слухати далі, — каже вона, але таким тихим голосом, що ледве чує сама себе. Колись вона була учасницею драматичної студії, а тепер нездатна навіть гукнути на всю кухню. М’язи в її грудях виявляються немічними, як ноги в Гарві, якби тому раптом заманулося зіграти в теніс.

— Я подумав, з’їм, хіба, одне, — каже Гарві, — але потім подумав, ні, вона буде на мене кричати. А тоді задзвонив телефон. Я сіпнувся до нього, бо не хотів, щоб він тебе розбудив, і ось тут настає страшна частина. Хочеш почути страшну частину?

Ні, думає вона зі свого місця біля мийки. Я не хочу чути страшної частини. Але водночас вона хоче почути страшну частину, кожен хотів би почути страшну частину, ми тут всі божевільні, і її матір насправді казала, що, якщо ти розповіси свій сон, тоді він не здійсниться, це означало, що треба розповідати про свої кошмари, а гарні сни тримати при собі, ховати їх, як той зубчик під подушкою. Вони мають трьох дівчат. Одна з них живе на цій же вулиці, Джена, що була вийшла за гея та розлучилася, так само звуть одну з дочок-близнючок Буша, а вона цього терпіти не може; зараз вона наполягає, щоб усі зверталися до неї — Джен. Трійко дівчат, що означало багато зубчиків під багатьма подушками, багато страхів через незнайомців у машинах, які запропонують покататися й цукерку, що означало багато балачок про обачність, о, як вона хоче вірити, що її мама мала рацію, що розповісти про кошмар — це як забити кілок у серце вампірові.

— Я взяв слухавку, — каже Гарві, — дзвонила Тріша.

Тріша, їхня найстарша дочка, котра була закохана в Гаррі Гудіні й Блекстона, перш ніж відкрила для себе хлопців.

— Вона промовила лиш одне слово спочатку, просто «тату», але я вже зрозумів, що це Тріша. Ти ж знаєш, як воно бува.

Так. Вона знає, як це буває. Як завжди впізнаєш своїх, з одного слова.

Принаймні, поки вони не виростають і стають чиїмись.

— Я сказав — привіт, Трішо, чому ти дзвониш так рано, люба? Твоя матуся ще в ліжку… І спершу відповіді не було.

Я подумав, зв’язок перервався, а тоді почув пхинькання, шепотіння. Не слова, а якісь уривки. Ніби вона намагалася говорити, але ледве могла щось вимовити, нездатна зібратися з силами чи віднайти дихання. Й отут-то я злякався вперше.

Та чого ж це він тягне, га? Бо Джанет — яку називали Джакс у коледжі Сари Лоренс, Джакс у драматичній студії, Джакс, котра суперово цілувалася на французький манер, Джакс, котра курила міцні французькі сигарети «Жетан» й імітувала насолоду, ковтаючи текілу, — Джанет вже давно злякалася, їй було страшно ще до того, як Гарві згадав забоїну на борту «вольво» Френка Фрідмана. І думка про це підштовхує її до думки про телефонну розмову з її подружкою Ганною менш ніж тиждень тому, тоді, коли вони дійшли до обговорення облудних випадків хвороби Альцгаймера. Ганна у себе в місті, Джанет на стільчику біля вікна у вітальні, споглядає на акр їхньої нерухомості, на красу усіх цих рослин, від яких її так тягне чхати і сльозиться в очах, а ще до того, як розмова звернула на Альцгаймера, вони спершу обговорювали Люсі Фрідман, а потім і Френка, і хто ж з них це сказав? Хто з них сказав: «Якщо він не впорається зі своїм п’янством за кермом, то колись когось уб’є»?

— А тоді Тріша промовила щось таке ніби «на мені» чи то «наймні», але уві сні мені стало зрозуміло, що вона… пропустила… еге ж? Пропустила початковий склад слова, а насправді намагалася сказати «поліція». Я спитав її, до чого тут поліція, що саме вона мала на увазі, кажучи поліція, і раптом сів. Просто отам. — Він показує на стілець, котрий у них зветься телефонним куточком. — Потім тиша, потім ще якісь уривки, якийсь шепіт з напівслів. Я ледь з глузду не з’їхав, ще подумав, от же принцеса сцени, аніскільки не міняється, та раптом вона промовила «номер», і чисто так промовила, мов дзвоник дзенькнув. І я зрозумів — так само як зрозумів її, коли вона намагалася сказати «поліція», — що вона хоче мені сказати, що з поліції подзвонили їй, бо нашого номера вони не мають.

Джанет мовчки киває. Два роки тому вони вирішили вилучити свій номер з бази даних, бо їм безперестанку телефонували репортери, розпитуючи Гарві про причини скандалу з «Енрон». І робили це зазвичай у обідній час. Не тому, що він мав безпосередній стосунок до «Енрону», а просто тому, що великі енергетичні компанії були його спеціалізацією. За кілька років перед тим він навіть працював на президентську комісію, коли Клінтон був великим шаманом, а цей світ (принаймні на її скромний розсуд) був трішечки кращим, трішечки безпечнішим місцем. І хоча у Гарві було багато рис, котрі їй тепер не подобалися, вона достеменно знала, що в одному його мізинчику більше чеснот, ніж мають всі оті драпіжники з «Енрону», разом узяті. Її може іноді нудити від його чеснот, але їхню ціну вона знає.

Але хіба поліція не має змоги отримати номери, вилучені з довідкової бази даних? Та мабуть, ні, якщо їм спішно щось треба взнати чи комусь повідомити. До того ж сни не зважають на логіку, хіба ні? Сновидіння — це поезія підсвідомості.

Врешті, вже не в змозі стояти на одному місці, вона підходить до кухонних дверей і прочиняє їх в яскравий червневий день, визирає на Севінг Лейн, вуличку, що вони її сприймають за зменшену версію того, що вона уявляє собі як Американську мрію. Який погідний ранок заліг навкруги, трильйони росяних крапельок іще сяють на траві! А серце так і не перестає гупати молотом у неї в грудях, і піт котиться обличчям, й вона хоче попросити, щоб він перестав, не розповідав свій сон, цей жахливий сон. Вона мусить нагадати йому, що Джена живе на цій же вулиці — тобто Джен, Джен, котра працює у «Відео Стоп» тут таки, в містечку, і надто часто по вікендах вечорами випиває у «Кухлі» з такими, як Френк Фрідман, котрий за віком міг би бути її батьком. У чому, поза всякими сумнівами, частково й полягає його принадливість.