— Оте її шепотіння, оті уривки слів, — продовжує Гарві, — і ніяк вона не могла виговоритися. Тоді я почув «убило», і зрозумів, що хтось з наших дівчат загинув. Просто так зрозумів. Не Тріша, бо Тріша мені про це говорила, значить, або Джена, або Стефані. Я так злякався. Я заціпенів, сидячи, і міркував, кого б з них мені хотілося, курва, немов той вибір Софі. Я почав їй кричати: «Кажи, котра з них! Кажи, котра з них! Заради Бога, Трішо, скажи мені, котра з них!» І тільки тоді почав прозирати реальний світ… а я ж завжди скептично ставився до таких речей…

Гарві коротко гикає, а Джанет в яскравому вранішньому освітленні бачить червону пляму в центрі забоїни на борту «вольво» Френка Фрідмана, а в центрі плями щось темне, що могло бути грязюкою або й волоссям. Вона ніби бачить як Френк криво припарковується до бордюру о другій ранку, такий п’яний, що навіть не намагається заїхати під свій ґанок, не кажучи вже про гараж — бо тісні ті ворота, як сказано у Писанні. Вона бачить, як він чалапає до будинку, опустивши голову, важко сопе носом. Віва бикові й місячній крові!

— Тут я вже зрозумів, що перебуваю в ліжку, але чув той низький голос, зовсім не схожий на мій, він звучав, наче чужий, і він не міг чітко проказати жодного з тих слів, які говорив: «ажи, ора! ажи, ора» — так це звучало — «ажи, ора, Іш!»

Кажи, котра. Кажи, котра, Трішо.

Гарві замовкає, думає. Розмірковує. Порошинки танцюють біля його лиця. На сонці його майка така сліпучо-біла, що важко дивитися; це майка з реклами прального засобу.

— Я лежав і чекав, що зараз прибіжиш ти, з’ясувати, що трапилося, — нарешті каже він. — Я там лежав, весь мов морозом усипаний, трусився, запевняючи себе, що, звісно, це був лише сон, ну, як оце ти зараз, але ж який достотний. Який живописний у своїй жахливості.

Він замовкає знову, розмірковуючи, як розповісти, що було далі, він не помічає, що дружина зараз його не слухає. Колишня Джакс зараз докладає своїх усіх сил, усієї потуги свого розуму, щоби примусити себе повірити, ніби те, що вона бачить, не кров, а просто видно ґрунтівку там, де на «вольво» обдерто верхній шар фарби. Ґрунтівка — це слово просто вилізало з підсвідомості.

— Це дивовижно, правда ж, як глибоко сягає уява? — врешті каже він. — Подібне сновидіння схоже на те, як якийсь поет — з тих, насправді великих — напевне бачить свій вірш. Кожна деталь яскрава й чітка.

Западає тиша, кухня віддана сонцю й танцюючим пилинкам; надворі світ завмер в очікуванні. Джанет дивиться на «вольво» по той бік вулиці; машина розпливається в її очах, груба, мов цеглина. Аж ось дзвонить телефон, і вона закричала б, якби змогла вдихнути повітря, вона затулила б собі вуха, якби змогла підняти руки. Вона чує, як підводиться Гарві і йде до кутка, де телефон дзеленчить удруге, а потім і втретє.

Хтось помилився номером, гадає вона. Так мусить бути, бо, якщо розповіси свій сон, той не здійсниться.

Гарві бере слухавку: «Альо?»

Він гадав, що буквально утнув старий трюк Кларка Кента десь у телефонній будці між Джексонвілом і Сарасотою, але не був певен, у якому саме місці і як це трапилось. Із чого випливало, що нічого особливо драматичного там не було. То чи має це якесь значення?

Іноді він запевняв себе, що не має, що вся ця схема Рік Гардин — Джон Дикстра — ніщо інше, як штучна конструкція, чистий піар, такий самий як у випадку Арчібальда Блоггерта (чи яке там у нього справжнє ім’я?), який виступав як Кері Грант, або Івена Іантера (якого при народженні назвали Сальваторе якийсь-то-там), що пише під псевдонімом Ед МакБейн. А всі ці хлопці його надихали… разом з Доналдом Вестлейком, що видавав круті «каперські» романи як Річард Старк, і Кей Сі Константан, якого насправді звати… та ніхто насправді не знає, як його звати. Той самий випадок з потаємним містером Б. Трейвеном, котрий написав «Скарби Сьєра Мадре». Ніхто не знав насправді, і саме в цьому полягала суть забави.

Ім’я, ім’я, що в імені?

Ким, скажімо, є він, коли двічі на місяць повертається до Сарасоти? Коли від’їжджав від «Золотого глека» у Джаксі, він був Гардином, безперечно, поза всякими сумнівами. І звісно, він був уже Дикстрою, коли входив до свого дому на Макінтош-роуд поблизу каналу. Але ким він був, коли мчав з одного міста до іншого у світлі дорожніх ліхтарів по трасі №75? Гардином? Дикстрою? Зовсім ніким? Чи дійсно є той магічний момент, де літературний вовкулака, що загрібає купи баксів, знову перевтілюється в непримітного професора англійської літератури, який спеціалізується на американських поетах і романістах двадцятого століття? І чи має якесь значення, якщо він перебуває у злагоді з Богом, податковою та випадковими футболістами, що часом записуються на якийсь із його двох загальних курсів літератури?

Ніщо з цього не мало значення, окрім як заїхати південніше Окали. Ким би він не був, а що зараз насправді мало значення, це те, що йому страшенно, як тому біговому коню, хотілося сцяти. У «Золотому глеку» він перевершив свою звичайну норму на два кухлі пива (а може, й на три) і поставив круїз-контроль «ягуара» на шістдесят п’ять, бо не бажав сьогодні бачити в люстерку заднього виду червоної блимавки. Нехай він заплатив за цей «ягуар» книжками, написаними під ім’ям Гардин, але ж більшу частину свого життя його звали Джон Ендрю Дикстра, і саме це ім’я висвітить ліхтарик, коли його попросять показати водійські права. Тож Гардин може досхочу жлуктити пиво в «Золотому глеку», але якщо флоридський дорожній патрульний дістане ту чортову дихалку в синій пластиковій упаковці, тоді вже алкогольні молекули, що їх почнуть вираховувати розумні нутрощі цього приладу, належатимуть Дикстрі. А в четвер, цієї червневої ночі, він являє собою чудову здобич, бо всі зимові пташки вже повернулися до Мічигану і він сам-один на трасі №75.

Але з пивом залишалася та сама фундаментальна, зрозуміла навіть першокурснику проблема: пиво не можна купити, його можна тільки взяти в оренду. На щастя, попереду, миль за шість-сім на південь за Окалою, є стоянка для відпочинку подорожніх, ось там він і віділлє в туалеті.

А все ж таки хто він насправді?

Звісно, шістнадцять років тому він приїхав до Сарасоти як Джон Дикстра, під цим же ім’ям він з 1990 року викладав англійську в Сарасотській філії Університету штату Флорида. Потім, у дев’яносто четвертому, вирішив не викладати на літніх курсах, а замість того поринув у написання крутого роману. Він не сам до цього дійшов. У нього був агент у Нью-Йорку, не з найкрутіших, але доволі чесний парубок з солідним послужним списком, і він спромігся продати чотири оповідання свого нового клієнта (під іменем Дикстра) різним літературним журналам, котрі заплатили йому по кілька сотень. Агента звали Джек Голден, і хоча оповідання він похвалив, проте відмовився від своєї частки гонорару, обізвавши ці гроші «галантерейним дріб’язком». Саме Джек наголосив на тому, що всі опубліковані оповідання Джона Дикстри мають «високого ґатунку наративну лінію» (наскільки зрозумів Джонні, на жаргоні агентів так називають сюжет), і висловив припущення, що його новий клієнт спроможний заробляти по сорок-п’ятдесят тисяч «брудних» доларів, якщо писатиме детективні романи по сотні тисяч слів.

— Ти міг би зайнятися цим влітку, якщо знайдеш місце, де притулитися, і вперто працюватимеш, — писав він Дикстрі в одному з листів (на той час вони ще не дійшли до стосунків того рівня, який вимагав би спілкування телефоном або факсами). — І так заробиш удвічі проти того, що отримуєш за ті лекції, котрі читаєш з червня по серпень у своєму Болотяному універі. А якщо ти, мій друже, готовий до цього, то зараз — саме час, поки тебе ще не обсіли дружина та двійко-трійко діточок.

На його обрії тоді не спостерігалося жодної потенційної дружини (та й зараз теж), але Дикстра взяв до уваги Джекову пораду; чим старшає гравець, тим примарнішими стають його переваги. А дружина й діти — не єдине, що опосідає відповідальну людину, поки час собі потихеньку спливає геть. Завжди існує спокуса кредитних карток, наприклад. Кредитні картки — це нарости на корпусі твого судна, що гальмують його рух. Кредитні картки — агенти режиму, вони працюють на користь шаблону.