Владове самолюбство було втішене.

Розумом він усвідомлював, що варто вибачитися, забрати документи і бігти стрімголов — однак лестощі розслаблювали, наче тепла ванна. Влад плив і купався в усвідомленні власної винятковості: виявляється, він талановитий. Його зухвалість милостиво вважали проявом яскравої індивідуальності.

«Це Доля», — думав Влад, дивлячись, як чудернацько ворушаться сиві професорські вуса, коли той розмовляє. Доля підсунула йому в купе абітурієнтку Агнію, доля привела його до столиці й мало не насильно упхнула в майбутню професію. От захотів би він вступити до театрального — зроду не вступив би. Ні, в ці двері треба заходити, граючи, не боячись провалу, взагалі нічого не боячись, з вірою в себе…

З вірою в себе. Це Влад подумав? Чи це професорові слова?

Мама чекала його у вестибюлі. Побачивши її обличчя, Влад похолов:

— Що сталося?

— Зле почуваюся, — тихо мовила мама. — Ці перепади тиску… Не хвилюйся, Владку. Мені просто треба відпочити.

Влад підставив їй лікоть. Вони вийшли у спеку, курну передгрозову сушу великого міста, і мама, вхопивши ротом повітря, сильніше налягла на його руку:

— Задуха…

— Нічого не сталося? — запитав він тривожно.

Навпомацки намацавши, наче сліпа, мама витягла із сумки валідол, кинула таблетку під язик.

— Ти не хвилюйся, — сказав Влад. — Тепер усе буде гаразд.

— Так, так. Ось лава, давай присядемо.

Вони сіли в негустій тіні прокопченого вихлопними газами куща. Мама мовчала. Зі сходу наповзала, мало не плутаючись у висотних дротах, присадкувата чорна хмара.

«…Сьомого, восьмого і дев’ятого липня з діагнозом „інтоксикація невідомого походження“ госпіталізовано двадцять сім осіб. Усього по лікарську допомогу звернулися шістдесят три особи, з них сорок дев’ять — випускники школи номер сто тридцять три.

До двадцять шостого серпня виписані на амбулаторне лікування двадцять шість осіб. Хворий Дмитро Шило, сімнадцяти років, помер у лікарні від гострої ниркової недостатності.

За фактом масового отруєння невідомою речовиною порушено кримінальну справу».

Газета летіла, розкинувши прим’яті сірі крила. Безголовий птах.

Тінь її повзла асфальтом — чорний чотирикутник.

Газета летіла, підхоплена курним вітром, але Владу здавалося, наче в неї є власна лиха воля.

Що «Останні вісті» злітаються до нього, наче ворони.

І це тільки здається, ніби газетам нічим виклювати очі.

Поїздка крізь сніг схожа на політ крізь зірки. Підсвічені фарами сніжинки летіли назустріч, билися об скло і неслися назад, а на їхнє місце прилітали нові. Темний ранок уявлявся космосом. Час був ранній, хмари суцільними, світанок не квапився.

Іноді — дуже нечасто — траплялися зустрічні машини, нагло сліпили фарами й забиралися геть слідом за летючими сніжинками, назад, у минуле. Спати не хотілося. Почалося «сьогодні», вкрай важливий і напружений день, зовсім не апатичне «вчора»…

Дальнє світло фар пробивало простір далеко вперед, а смугасті стовпи і нечасті дорожні знаки спалахували біло-блакитним відбитим вогнем. Світало. На зблідлому небі позначилися верхівки сосен, сніг на розчепірених гілках, позначився зрештою й ранок. Попереду на дорозі з’явилася людська постать біля приткнутого до узбіччя авто.

Влад пригальмував.

На дорозі стояла, піднявши руку, жінка в довгій рудій шубі. Більше довкіл не було нікого — незаймані замети і червоний автомобіль, що трьома колесами провалився у засніжену вибоїну.

«Щоб так в’їхати, потрібно довго тренуватися», — подумалося Владові.

— П-пробачте, — мовила жінка.

Вії в неї змерзлися разом з нанесеною на них тушшю. Вилиці були дуже червоні, губи запеклися на вітрі, а те, що спочатку видалося Владові вкритою снігом шапкою, виявилося копицею каштанового волосся, щоправда, теж засніженого.

— Не могли б-б… допомогти, — сказала жінка, цокаючи зубами. — Я застрягла…

— Добрий день, — приязно привітався Влад.

— …на буксир! — заблагала жінка. — 3-замерзну… М-мобілка не бере… Д-д-д…

Провалюючись у сніг вище колін, Влад обійшов навколо червоної машини. Вибрався на дорогу, потупав ногами, намагаючись витрусити холодне і мокре з високих черевиків:

— Сідайте за кермо і виверніть максимально ліворуч…

Відчинив свій багажник, витяг трос. Пані вже сиділа за кермом, схожа у своїй величезній шубі на ведмедя-технократа.

Влад зачепив постраждалу машину, виїхав на більш-менш тверду місцину і потихеньку дав газу. Трос натягнувся, салон наповнився смердючим вихлопом, колеса крутилися вхолосту, у дзеркальце заднього огляду Влад бачив, як смикається у вибоїні червоний автомобіль, — наче мишка, хвіст котрої надійно припечатала кошача лапа.

Н-да.

Не заглушаючи мотор, Влад виліз із авто. Пані в шубі дивилася на нього з розпачем.

— Машина ваша? — запитав Влад.

— Прокатна, — кинула жінка безнадійно.

— Давайте так. Я довезу вас до автостанції, і ви звідтіля повернетеся з трактором.

— Пробачте, — в жіночому голосі задзвеніли благальні нотки. — А можна погрітися у вас у салоні? А то моя п-пічка…

…Від шуби пахло мокрим звіром, але не огидно, а скоріше зворушливо. Сніг на поплутаному волоссі танув, збігаючи цівочками жінці за комір, а та здригалася і стенала волохатими плечима.

— Я не в-з-зяла таксі. Здуру… Вирішила проїхатися своїм ходом, люблю, знаєте, коли с-сама за кермом.

— Навіщо ви з’їхали на узбіччя? — лагідно поцікавився Влад.

Пані зітхнула:

— Знадобилося. Зупинитися. На хвилиночку.

Сніг валив усе жвавіше, Влад занепокоєно подумав, як би самому не загрузнути в заметі.

— Відкрийте, будь ласка, бардачок, ось прямо перед вами.

Рука в жінки була дуже тонка, майже дитяча, і дуже червона від холоду. Нігті довгі, красиві, вкриті світлим перламутровим лаком.

— Тепер дістаньте он той атлас. Давайте сюди…

Пані присунулася, щоб теж бачити карту. Автоматичний лічильник у Владовій душі пискнув, попереджаючи: близько.

— До автостанції доїдемо хвилин за сорок, — сказав Влад.

— Узагалі-то я до санаторію їхала, — повідомила пані. Губи її зігрілися, вії розмерзлися, і вона більше не затиналася. — «Три Струмки», може, знаєте.

Владу не сподобався такий поворот розмови.

— На автостанції обов’язково є тягач, повернетеся за машиною, — гнув він своєї.

Пані зневажливо махнула рукою:

— Та ну, потелефоную в цей автосервіс, скажу, щоб самі свою розвалюху забирали… А з мене досить, наїздилася.

— А як же ви потрапите в «Три Струмки»? — вкрадливо поцікавився Влад.

Пані здивувалася:

— А хіба ви не?..

Влад ледве стримався, аби не скривитися:

— А чому це ви вирішили, ніби я їду в «Три Струмки»?

— Та ж цією дорогою або до селища, або до санаторію, — пояснила пані, ведучи пальцем по карті. — На селянина ви не надто схожі…

Влад посміхнувся:

— А коли я в гості? До бабусі на село?

Пані посмутнішала. Втягла голову в шубу:

— Ну, якщо ви мені відмовите в проханні підвезти… Я, звісно, ані пари з вуст, зачекаю ще, може, пощастить, — і вона відчинила дверцята, збираючись вилазити.

— Заждіть, — роздратовано кинув Влад.

До «Трьох Струмків» було ще дві години шляху.

Її звали Анжелою — це було єдине, що він дозволив їй повідомити. Дві години в салоні авто, пліч-о-пліч. Влад відразу ж попередив — він не може відволікатися за кермом, і ввімкнув гучніше радіо, щоб запобігти будь-яким розмовам.

Супутниця виявилася на диво тямущою і покладливою. Влад дарма думав, ніби власниці довгих рудих шуб і червоних прокатних машин балакучі й безтактні. Анжела як притихла відразу, так і мовчала до самих «Трьох Струмків», і навіть коли праворуч дороги з’явилися масивні чавунні ворота, вона не скрикнула з радості й не вказала Владові, куди і як варто звертати, тож він, замислившись, ледве не пропустив в’їзд і потім довелося навіть здавати назад.