У холі санаторію було людно, на стоянці — купа машин, тож Влад одразу ж випустив з поля зору Анжелу і ледве знайшов місце, щоб приткнути автомобіль. Відкриття конгресу відбулося вчора, але заброньований номер сумирно чекав спізнілого гостя. Дівчина, котра реєструвала учасників, нишком кидала на Влада пильні погляди — ніби їй шепнули, що у Влада позаду хвіст, і тепер вона намагалася вирішити для себе, чи може це виявитися правдою.

Він піднявся у номер, залишив валізу у вітальні, а одяг — на дивані, і, мугикаючи, вліз під душ. Картина засніженого шляху, танцюючих сніжинок і сірого лісу довкіл потихеньку відпускала, танула, даючи змогу задуматися про інші, менш монотонні речі. Від дівчини-реєстраторки Влад дізнався, що обидва пани, котрі так його цікавили, приїхали ще вчора. «Мабуть, зараз вони на семінарі…»

По циферблату водонепроникного годинника бігли теплі краплі. О пів на одинадцяту — на сніданок Влад спізнився, обід нескоро, обидва видавці тут, і квапитися нікуди. Зараз він переодягнеться, спуститься вниз, вип’є кави, що-небудь з’їсть…

Влад любив готелі, будинки відпочинку, всі ці тимчасові притулки, юрби тимчасових людей, тимчасову привітність, валізу у вітальні, сніданок у заповненій людьми кав’ярні. У метушні готельного життя йому було легко й комфортно, необов’язкові зустрічі дуже природно перетікали в прощання, і серед випадкових знайомих Влад не встигав навіть отримати славу відлюдька. Якби дозволяли фінанси — він би цілісіньке життя прожив у готелях, відвідав би їх усі, в усьому світі, кожен…

«Пригоди Гран-Грема, позашлюбного троля. Книга третя — „Секрет старого вітрила“».

Влад посміхнувся, витираючись волохатим і рудим, як шуба випадкової попутниці, рушником. Позаторік він купив на розпродажу ганчіркову іграшку — ікласте сумне опудало невизначеної породи. І якийсь час він усюди тягав потвору за собою — поки йому не спало на думку, що на розпродажу йому трапив під руку герой підліткового серіалу, і сумний він такий, бо позашлюбний, а ікластий і зелений — бо троль…

Він вигадав йому ім’я і написав перший роман, сприйнятий читачами добре, але загалом ніяк. Проте Влад уже не міг зупинитися і написав іще одну книгу, а після її друку — у малопотужному провінційному видавництві — сталося приблизно те саме, що буває в ставку, якщо жбурнути туди… Ні, не камінь, а пачку дріжджів.

Влад посміхнувся ще раз. Третя книга про Гран-Грема була написана більш ніж наполовину, і попереду маячіло ще мінімум шість або сім історій. Якщо, звісно, ікластий улюбленець публіки не набридне до того часу своєму власному творцеві.

…Коли він застібав манжети сорочки, задзвонив телефон на низькій готельній тумбі. Не встигнувши навіть здивуватися, Влад підняв слухавку:

— Слухаю.

— Пане Палій? — поцікавився доброзичливий чоловічий голос. — Із приїздом… Вас турбує Валентин Ногай, видавництво «Дзвіночок».

— Пліткують, ніби вас насправді не існує, — сказав Ногай.

Він виявився височезною людиною середнього віку.

Присадкуватий м’який фотель був украй незручний йому — принаймні збоку видавець скидався на коника-стрибунця, невдало запакованого в сірникову коробку.

— Про вас кажуть, начебто ви, ха-ха, чийсь псевдонім. Гадають лишень, чий… Ви спеціально втаємничили все, пов’язане з вами?

— Я не надто комунікабельний, — збрехав Влад. — Віддаю перевагу листуванню.

Ногай кивнув із розумінням:

— А тепер ви внесли корективи у свої звички і приїхали на конгрес особисто. Зрозуміло, доля Гран-Грема небайдужа усім нам. Що ж, давайте обговоримо конкретні умови, які «Дзвіночок» може вам запропонувати…

І наступні десять хвилин Ногай справді говорив, а Влад слухав. Чесно кажучи, він розраховував на менше, тож довелося зробити над собою зусилля, стерти з обличчя дурнувату посмішку і придушити бажання миттєво погодитися на співпрацю з «Дзвіночком».

Як кажуть у таких випадках на базарі? «Спасибі, нам страшенно подобається, але ми подивимося ще. Ми ж щойно прийшли…»

— Дякую, — сказав він уголос. — Усе це дуже заманливо. Мабуть, у мене є час, аби подумати?

Ногай радісно погодився, навіть двічі наголосив: Владу обов’язково потрібно подумати, все зважити. З явним полегшенням виліз з незручного крісла, простягнув правицю…

Проігнорувати рукостискання неможливо. Це виглядало б, як виклик. Внутрішньо напружившись, Влад потис суху долоню довготелесого видавця. Лічильник усередині його лунко клацнув: контакт… контакт…

(Насправді одне рукостискання нічого не вирішувало. Соломина на спині поки ще вільного, нічим не навантаженого верблюда. Але внутрішній лічильник не розумів аргументів розуму: Влад давно вже не простягав руку першим. Можливо, за це — й іще за деякі дивні вчинки — нові знайомі зазвичай ставилися до нього з підозрою).

Ногай пішов. Усе ще відчуваючи долонею чужий дотик, Влад підійшов до барної стійки. Попросив чаю з лимоном, сів за дальній столик, ніби самотою, — але серед людей. Ось зараз він доп’є чай, підніметься до себе, витягне з валізи свого ікластого товариша — і від душі поцілує його в сумну морду. Гран-Грем, позашлюбний троль, як же нам з тобою пощастило…

— Ви не проти?..

Без рудої шуби Влад не відразу впізнав Анжелу. Вона вже сиділа за його столиком, і проганяти її було запізно.

— Доброго дня, — мовив він. Щедра пропозиція «Дзвіночка» зробила його поступливим, подумалося, що грати злюку немає сенсу. Післязавтра все одно їхати… Нехай буде Анжела. Так навіть веселіше.

— Чому ж ви не сказали, хто ви, — сказала вона з якимось навіть священним подивом у голосі.

— А хто я?

— Влад Палій, — заявила Анжела.

Він не втримався і посміхнувся:

— У вас маленькі діти? Читачі моїх книжок?

— У мене немає дітей, — сказала вона сумно. — Але я все-таки іноді буваю в книгарнях, і… Власне, кожен другий хлопчак запитує «про Гран-Грема».

— Ви перебільшуєте, — Владове самолюбство було втішене.

— Можливо, — несподівано легко погодилася Анжела. — Може, не кожен другий, а кожен четвертий.

Офіціантка поставила перед нею філіжанку кави з молоком.

— Ми пропустили сніданок, — сказала Анжела, надриваючи пакетик з цукром. — До речі, я хочу попросити пробачення, що так нечемно нав’язалася вам дорогою. Ви, як я помітила, не надто любите попутників… але так уже сталося.

— Додзвонилися в автосервіс? — запитав він, щоб приховати зніяковілість.

Анжела кивнула:

— Вони добряче лаялися… — вона на хвильку задумалася. — …Але це ще як подивитися. Можливо, це вони повинні мені платити — за моральний збиток. А ви справді раніше вигадували казки?

— Я і тепер їх вигадую, — мовив Влад. — А живу за рахунок маленьких діток і їхніх батьків, любителів читання перед сном.

— Ви не схожі на казкаря, — сказала Анжела.

— Я схожий на автора кривавих детективів, — відгукнувся Влад.

— Ні, — Анжела помішувала свою каву так енергійно, що чашка на якийсь час перетворилася в порцеляновий дзвіночок. — У вас цілком підходяща зовнішність… для казкаря, але у вас невідповідний вираз обличчя. Занадто… зосереджене, чи що. Начебто ви постійно рахуєте подумки.

Влад відсьорбнув зі своєї філіжанки. Тепла скибочка лимона по-телячи ткнулася в губу.

— А чому ми говоримо про мене? — запитав він по паузі.

— Ми говорили про казки, — заперечила Анжела. — Коли я матиму дитину (а я обов’язково її матиму)… До речі, а у вас, напевно, є діти? Зазвичай казкарі так і починають…

— У мене немає дітей, — сказав Влад і підвівся. — Вибачте, змушений вас залишити. Графік, графік…

— Щасти, — серйозно побажала Анжела.

«Здрастуй, друзяко. Можеш мене привітати — ми з Гремом дожили до успіху, здається… Але про це трохи згодом.

Такої сніжної зими не пригадаю за всі чотирнадцять років, що ми з тобою не бачилися. Сьогодні знову сніг від самісінького ранку. „Три Струмки“ — чудове місце, от лишень незручно до нього добиратися, я їхав години три, щоправда, їхав повільно, бо сніг. Тут є озеро, і, кажуть, просто чудово влітку, особливо з дітьми, тож ти май це на увазі.