Ріпка нічого не зрозумів. Щойно меч був легкий і рухався наче сам собою — і раптом рука одерев’яніла, й клинок потяг униз.

Потім бризнула кров. Ріпка бився без рукавичок; він подивився на свою руку й побачив, що мізинець висить на клаптику шкіри.

Клаптик обірвався, й мізинець полетів у потоптану глицю. Разом з ним полетів перстень.

Од вигляду крові перехопило дух. Хлопець стояв перед ним, піднявши меча.

— Помилуй…

Він випустив зброю. Кров хльостала, заливаючи весь світ, і Ріпка не бачив нічого, крім власної крові.

— Ти сам напросився, — після короткої паузи сказав хлопець. Голос його звучав рівно й зовсім спокійно.

— Помилуй…

— Та плювати мені на тебе. Живи.

Ріпка зрозумів, що стоїть на колінах, стискаючи праву руку лівою. Перстень пропав, закотившись у глицю, зате відрубаний палець валявся тут-таки, жахливо знайомий — і вже чужий.

— Ганчірку… Перетягти…

— Цю?

Ріпка повернув голову. Хлопець тримав його мішок в одній руці, а в другій — вовняну тканину з візерунком «гусяча лапка».

— Ні! Тільки не…

Хлопець проникливо посміхнувся.

Цю ніч Злий знову провів у лісі й на самоті. Ночівля під кронами, у спокої та вогкості, була в сто разів миліша, ніж сон на гостинному дворі, в димній тисняві. Хоч, треба визнати, пригода вийшла неабияка.

Він допоміг невдатному злодієві перев’язати руку. Не торкнувся до його грошей, але відібрав — попри благання — вовняну тканину зі строкатим візерунком і перстень майстра-мечника. У злодієвому капшуці був ще якийсь мотлох, напевно, чарівний, добутий з гробниць, але Злий уважно його роздивився — і навіть у руки брати не схотів.

Добра штука цей перстень. Надіваєш на палець — і не потрібні тренування, не потрібний бойовий досвід, і не потрібна навіть відвага. Стаєш зачарованим бійцем, майстром-мечником, майже невразливим…

Майже.

«Половина безумців, які захочуть з тобою битися, виявляться не бійцями, а чаклунами-ледарями, які покладатимуться на чарівні предмети. Тому запам’ятай один прийом, який не раз урятує тобі життя…»

Злий чудово пам’ятав, де вичитав ці рядки. Давним-давно хтось, опинившись у безвихідній ситуації, розірвав навпіл сторінку з «Настанов мечника», третього тому. Половину сховав у пелюшках дитини чоловічої статі, підкинутої на східці притулку. Половину залишив собі, щоб колись, повернувшись, забрати з чужих рук свого сина й спадкоємця. Клапоть аркуша, вкладений у пелюшки, безславно пропав — найщільніший папір безсилий проти дитячої сечі. І коли через багато років напівбожевільний лицар з’явився з другою половинкою сторінки — з нього тільки чемно посміялися. Лицар довго вдивлявся в обличчя хлопців, і багато хто навперейми намагався видати себе за його сина, проте батько нікого не визнав, плюнув, кинув зім’ятий папірець і пішов. А Злий підняв той папірець, м’ятий і жовтий од часу, сховав за пазуху й часом перечитував, і згоряв з цікавості: що ж це за прийом, покликаний урятувати життя в битві проти мага?

І от довелось дізнатися…

У притулку багато хто вважав себе високошляхетним підкидьком і чекав, коли по нього з’явиться володар з чужих земель. Злий нікого не чекав. «Хоч би та сучка, твоя мати, підкинула тебе до нас на поріг, — говорили няньки. — А то покинула в лісі, наче стерво якесь. Воно й зрозуміло: погань ти й злюка, кому такий потрібний, і не блискай очима, якщо ти свої очі цінуєш».

Спогад прийшов і пішов. Злий глибоко зітхнув, повернувся на бік і викопав у землі неглибоку ямку. Поклав туди перстень майстра-мечника й засипав зверху глицею. Спи, дурна й непотрібна, нечесна й небезпечна річ.

Він уже засинав, коли на ясному небі яскраво спалахнула зірка. Злий протер очі й сів.

Ніколи ще зірки не опускалися так близько. Ця, жовта й сліпучо-яскрава, зависла над лісом й опустила вниз, наче руку, конус світла. Злий відчув дивне занепокоєння.

— Меч, — сказав він уголос. — Що їй тут треба?

Зірка згасла. А через кілька секунд здригнулася земля.

Ріпці ледве вистачило сили, щоб повернутись на гостинний двір. Тут він заплатив за кімнату (нечувані гроші!), і хазяйський син, мовчазний хлопець, заново перев’язав йому руку. Хазяйка принесла відвар, корисний для поранених, Ріпка випив до дна, і біль відступив.

Лежачи на грудкуватій перині, Ріпка дивувався мінливості долі. Був невдахою — став вершителем доль. Був вершителем — захотів більшого — втратив усе… Ні, не все, звісно. Пальця шкода. Але ж палець був найменший.

От чого справді шкода — то це тканини з візерунком «гусяча лапка». Скільки разів вона рятувала Ріпці життя на нічних небезпечних дорогах… Кляті «заступники», от підбурять же безневинну людину!

Він проспав майже добу — і прокинувся, коли внизу загуркотіли важкі кроки, й дивно, з незбагненним жахом, заіржали знадвору коні. Ріпці б залишитися в ліжку — та він, собі на біду, встав, вислизнув з кімнати й устиг добратися до середини сходів, що вели в обідню залу — коли вхідні двері розчинились…

Злий стежив за ними цілу ніч, ішов через Гульчин ліс, і вони його не бачили. Здається, вони взагалі не бачили в темряві.

З якої гробниці, з якої пітьми вилізли ці чудовиська? Злий бачив тільки, як вони піднялися з яру: п’ять однакових тварин, закованих у білу луску, з круглими напівпрозорими шоломами на головах. На шоломах не було прорізів, і незрозуміло, як ці істоти дихали.

Їхня луска легенько світилася в темряві, тому Злий не міг їх загубити, навіть сильно відставши. Вони йшли, наче солдати на ворожій території, наче мисливці на лігво звіра — кожний тримав напоготові коротку товсту довбню. Вони не перемовлялися між собою й не обмінювалися жестами, але діяли напрочуд злагоджено. Іноді застигали, ніби до чогось прислухаючись, і Злого не покидало відчуття, що вони все-таки говорять, тільки нечутно. Як зірки.

Що вони шукали?

Вийшовши на шлях, вони прискорили ходу й рушили в бік селища. Злий, якого не покидало неприємне передчуття, ледь чи не біг, щоб не відстати. Він забув про обережність, і його могли помітити не раз і не двічі — але або тварини були підсліпуваті, або їх не турбувало стеження.

Вони збиралися проминути трактир не зупиняючись, проте у дворі, за огорожею, дико заіржали коні. Злий ще ніколи не чув такого жаху в кінських голосах.

Тварини в лусці зупинились, нечутно порадились і повернулися до воріт. Той, що йшов попереду, підняв свою довбню, й вона плюнула чи то вогнем, чи зоряним світлом.

Замкнені ворота розсипалися попелом. Злий уперше за довгий час по-справжньому злякався.

Вхідні двері в трактир не були замкнені. Злий дочекався, поки п’ятеро зайдуть, і, притискаючись до паркана, оббіг гостинний двір навколо. Напередодні він помітив, де тут чорний хід, що веде із заднього двору на кухню.

До моменту, коли Злий зазирнув у залу через величезну бочку, крики в трактирі стихли. Заціпенілі люди не могли й поворухнутися. Якщо це була магія, то дуже, дуже потужна; один з п’яти в лусці виступив уперед і зняв свій круглий шолом без прорізів.

Його лице виявилось майже людським, тільки шкіра відблискувала синім, а з носа стирчали якісь трубки. Він заговорив хрипким голосом, але ніхто в залі не розумів його слів.

Він говорив, здається, по-людськи. Проскакували зрозумілі слова: чоловічий. Поворот. Сонце. Але в цілому виходила нісенітниця: у шумі моря і то більше сенсу.

Істота в лусці підвищила голос. Вона чогось вимагала, але навіть Злий, який любив шаради й загадки, не міг збагнути, чого. Якби послухати його довше, годину чи дві; якби розібрати порядок звуків, Злий би зміг, мабуть, розгадати їхній сенс…

Істоті в лусці й без шолома увірвався терпець. Вона підняла свою довбню й випустила потік смертоносного зоряного світла нагору, у підставку для свічок під стелею, зроблену з возового колеса. Зверху посипався попіл, дико закричали люди…