Чудова загадка, подумав Злий з жалем. Нам би поговорити… Шкода.

І він струснув, ніби позбуваючись пилу, пістряву вовняну тканину.

— «Усоте запитаю, ти ж промовч, стократ дорожче це мені…»

Навколо говорили багато й голосно. Наче дорога через Гульчин ліс з потаємної розбійницької стежки перетворилася на вулицю ярмаркового міста.

— Стократ дорожче це мені…

— Агов, хлопчику, що ти там бурмочеш?

Злий підняв голову. Дівчина років вісімнадцяти, огрядна й червонощока, дивилася на нього згори вниз, з воза.

— Ти там був? Га? На гостинному дворі, коли все сталося? Ти там був, сам бачив? А то ці всі брешуть… Уже трьох вислухала — усі розказують по-різному, уже й не вірю, що там справді були лісовики з круглими головами… Чи дракони? Були там дракони, га, малий?

— Були й дракони, — сказав Злий.

Дівчина сердито ощирилася:

— Робити нічого, тільки брехати, ге?

Навколо гостинного двору бушувала юрба. Люди прибували з кожною хвилиною. Очевидці розбіглися в паніці — зате зібралися ґави, і тепер з вуст в уста гуляли, обростаючи подробицями, уривки чужих переказів.

— Хлопче, хлопче, в тебе попіл на щоці… Ти справді там був?

— «Усоте запитаю, ти ж промовч, стократ дорожче це мені…»

— Ти що, головою поїхав, чи що? — дівчина розлютилася. — Що ти бурмочеш?

— Стократ дорожче це мені.

— Ти або намаханий, або зануда, — дівчина випросталась і підхопила віжки. — З дороги, бо переїду!

Він позадкував. Провів воза очима. Дівчина була симпатична.

— Гей ти… Стократ! — вона обернулася, махнула рукою вже без тіні злості. — А якщо я у себе в селі розкажу про драконів, мені повірять, як ти думаєш?

— Повірять, — він усміхнувся у відповідь і зненацька додав: — Хоч ти краще не спіши.

Та пізно: віз оддалявся, дівчина зверхньо покрикувала на піших, і чорна коса лежала на круглій спині поверх білої сорочки з широкими рукавами.

— Отже, Стократ, — сказав він, проводжаючи її очима. — Дякую. Гарне ім’я.

Пройда довго ходив навколо, придивлявся — явно не впізнавав Ріпку. Нарешті недовірливо підійшов.

— Ти чи не ти?

— Та я.

Навколо шумів ярмарок. Ріпка цього разу з’явився вчасно — на саме відкриття.

— Е-е… — Пройда співчутливо поклацав язиком. — Видно, тяжко було в гробниці? Тварюка якась на тебе вискочила, так? І, бачу, пальця одірвала?

— Та щось таке, — Ріпка знехотя кивнув сивою головою без єдиної чорної волосинки.

— Е-е… Приніс?

— Аякже.

— От молодець, — щиро похвалив Пройда. — Інші, знаєш, у ці гробниці далі порога не лізуть, вертаються в мокрих штанях. А ти… поважаю, одне слово.

Стократ сидів на березі, розклавши перед собою пістряву тканину, наче скатертину. У центрі шматка в «гусячу лапку» лежав великий камінь, схожий на ріпу без хвостика. Стократ знайшов його на березі: він був укритий мохом та дрібними тріщинами і, якщо придивитися, можна було уявити на ньому карту Світу.

Коло каменя рівно, в рядок, були розкладені речі, підібрані з попелу.

Оплавлений шматок металу з небаченим візерунком. Стократ точно знав, що візерунок має сенс, але знав і те, що прочитати його не зуміє.

Прозорий осколок шолома без прорізів. Коли істоти почали бахкати одне в одного зі своєї потужної зброї, їхні шоломи розсипалися осколками, наче горщики.

Пряжка чужого одягу. Єдиний зрозумілий предмет.

Ще оплавлені частини, закопчені уривки, шматочки мозаїки, яку не скласти слабким людським розумом. Істоти в лускатих костюмах, у прозорих шоломах, зі смертоносними довбнями в руках виявилися так само підвладні магії, як і звичайні міські стражники. Корячись рухові оцієї тканини, вони накинулись одне на одного — і перетворилися на попіл…

Стократ подивився в небо. Зірки сяяли у височині, недоступні, незрушні. Ну чого їм заманулося воювати? Невже так тісно на небі?

Хто були істоти в прозорих шоломах? Що хотіли? Навіщо з’явилися?

— І нічого цього я ніколи не дізнаюся, — сказав він з гіркотою, завершуючи ланцюжок невисловлених і навіть не додуманих до кінця думок.

Він зав’язав тканину вузлом, куточок до куточка, й опустив у найглибший вир цього озера.

— Я ніколи не чула цієї історії, — сказала стара й поворушила ковінькою в багатті. — Дивно.

— Хіба ти знаєш усе, що колись відбувалося у Світі?

— Я не знаю всього, — вона була явно чимось стурбована. — Але… Добре, припустімо, очевидці були не особливо балакучі і не розповідали цієї історії іншим, і не переказували, придумуючи від себе, і збирачі знань з Високої Школи не записували її на папері й не передавали в архів… Твоя правда, всяке буває, історії втрачаються, але ми не про те говоримо…

Вона подивилася крізь багаття тривожно й вимогливо.

— Може, дівчинці пошити міцну сорочку? Надівати на неї кольчугу з легкої й міцної сталі, щоб ані гострий камінь, ані сучок…

— Восьмирічну дівчинку вбрати в кольчугу?

Стара закусила темну суху губу.

— Вона росте… Кольчуга не допоможе. Коли сама вона і всі навколо довідаються про неї правду…

— Оцього я й боюся, — сказав Стократ. — І кажу собі: краще я триматиму її під замком, ніж триматимуть інші, розважливі чи жорстокі, чи дурні, чи всі одразу. Краще я огортатиму її ватою, ніж володар Гран почне її палити й колоти, щоб порахуватися з сусідами.

— Краще? — тихо запитала стара.

Стократ стис кулаки.

— А що робити? Ну що?!

І вони знов замовкли й мовчали дуже довго.

— Світ мерехтить, наче сонце на поверхні води, — сказала стара. — Струменіє, мов туман чи хиткий пісок. Раніше мені здавалося, що, осягаючи світ, усвідомлюючи закони й протиріччя, люди здатні зробити наше буття зрозумілим. Щільним, як тканина, твердим, як камінь. Певним, як зріз дерева. Тепер я в цьому не певна. Час витікає крізь пальці, життя закінчується… і закінчиться раніше, ніж Населений Світ.

— Тебе це радує?

— Лякає. Я збиралася після смерті проростати травою, струменіти водою, вити гнізда на гілках — я збиралася залишитися в Світі. І що тепер?

— Наш світ, може, й не найкращий, — сказав Стократ. — Але в ньому є… речі, які не повинні зникнути безслідно.

Стара мовчала й дивилася уважно.

— Це сталося за рік до того, як я вперше зустрів Світ і заснув під вресенем, — сказав Стократ. — Уже відгоріли пожежі в Лісовому Краю, але Виворіт був ще цілий… Світ ішов вісімнадцятий рік, вона жила під замком, але я не знав про це й тривожився про геть інші речі… Слухай.

— Тепер покажіть, чого навчилися. Хто впорається найкраще, навчатиму далі, а іншим — до побачення. Йдіть сюди, перед усіма відкрито ганьбіться або хваліться, за заслуги й честь!

— Ага, за заслуги, — пробурмотів під ніс сумний Хвощ. — Ох, відчуваю, влаштує мені мати навчання…

Джміль мовчки вийшов на широкий поміст, з якого зазвичай повідомляли новини, а тепер тут було поставлено стола — широку дошку на двох діжках, у яку в’їлися плями від пивних і винних денець. Вервечкою підтяглися й стали коло стола шестеро хлопців од дванадцяти до шістнадцяти, котрі провчилися хто рік, хто півтора. Джміль найменше за всіх — вісім місяців.

— Готові? — учитель підвищив голос.

— Майстре, я язика обпік, — тихо сказав Пундик. — І ніс у мене шмаркатий. Нюх пропав.

— Іди. Навіщо ти мені зі шмаркатим носом.

— Майстре, я просто язика обпік…

— Ану, тихо всі!

Юрба, що оточувала поміст, притихла. Тут були друзі й родичі учнів, брати й сестри, сусіди й приятелі. Окремо, на винесеному з трактиру кріслі, сидів Очі-й-Вуха — особистий князівський радник. Він був літній і худорлявий, прізвисько приросло до нього намертво, і справжнього імені ніхто не пам’ятав.

Джмелевих матері й батька не було, зрозуміло, коло помосту. Там, далеко на перевалі, вони не можуть покинути трактир; Джміль зіщулився. Батько відпустив його вчитися з єдиною умовою: стати майстром, зробитися шанованою людиною в Макусі. Ремесло мовознавця батько не цінував, а от становище в суспільстві — дуже.