— Усім спати! — оголосив Східець, з гуркотом відсуваючи важкого стільця. — Мій молодший син тепер — єдиний майстрів учень і повинен працювати, як тяглова худоба!

Невідомо, що подумав Пундик у відповідь на ці слова, але дуже скоро таверна спорожніла. Джміль, що цілий вечір пролежав на своєму матраці в кутку кухні, тихенько підвівся, щоб зжувати шматок хліба: з горя йому хотілося їсти більше ніж завжди, і в смаку житнього окрайця ввижався гіркий докір.

Спочатку він хотів покинути в таверні всі склянки й пляшечки, крихти зіль і подушечки з інгредієнтами, які перейшли до нього за вісім місяців навчання, — але стало нестерпно шкода розлучатися зі скарбами. Оце сито для просівання порошків, оце кам’яний флакон, стародавній, з нерозбірливим малюнком на гладенькому боці, оце намисто зі смоляних кульок, нанизаних на нитку. Джміль розглядав їх, відкладав і знову брав у руки, запихав у торбу і виймав. Уже Тіна закінчила прибирати, вже витерла посуд і погасила світильники. Уже стояла за вікнами глупа ніч, догорів вогонь у вогнищі, а Джміль усе сидів на краю лави, поставивши свічку в стінну нішу, і намагався вирішити, які зі скарбів можна взяти, а які доведеться назавжди покинути.

Потім загавкали собаки й одразу стихли. Тихенько відчинилися вхідні двері. Увійшов хтось високий і великий, але на диво безшумний, наче нічний звір. Здавалося, він і чобітьми ступав навмисне голосно — щоб у таверні не подумали, що він крадеться.

Збігла по сходах Тіна. Привалившись спиною до стіни, Джміль чув їхню розмову.

— Чого ж ти так пізно? Я чекала…

— Завтра на світанку йду.

— Завтра?! Ти ж хотів залишитися… ще хоч би на день…

Її шепіт і човгання віддалилися нагору по сходах. Джміль зрозумів, що в нього злипаються очі.

Тоді він зібрав усі майстрові подарунки у свою подорожню торбу, поставив її коло матраца на підлозі — й заснув.

Йому снився казан з киплячим варивом. Джміль зачерпував з казана срібною ложкою на дерев’яній ручці й підносив до губів; смак розтікався в роті, мов зоря під небесами: це була довга розповідь про чудове життя та славну смерть, розповідь з картинками, які виникали й складалися наче самі по собі. Уві сні Джміль мріяв ніколи не забути цього смаку, назавжди зберегти й переказати людям — але його вже трясли за плече, і сон вислизав, а разом з ним вислизнув і смак.

Над ним нависало Тінине лице, бліде, пом’яте, з червоними очима:

— Вставай, дурнику… Стократ вирушає на перевал, то йди з ним, чого тобі брести на дорозі самому? Вставай, скоріше!

Вона тицьнула йому окраєць хліба, замотаний у ганчірку.

Надворі було вогко й зимно, Джміль одразу ж затрясся, зацокотів зубами від холоду. Чоловік з мечем на поясі вивів з-під навісу свого коня, вже осідланого, а Тіна підштовхнула Джмеля вперед:

— Ось, поїдеш з ним, я хоч спокійна буду…

Джміль розгубився. Він цурався незнайомців. До десяти років батько забороняв йому розмовляти з чужими — взагалі, наче хлопчик був німий.

— Я сам!

— Та разом же легше! А якщо в горах ногу підвернеш, що тоді? Звірі там… Навіть купці караванами ходять!

— Та нащо я звірям? — Джміль позадкував. — Я не купець, я сам сюди прийшов, сам і назад дійду…

— Ноги зітреш об камінь, — тихо сказав приїжджий, піймавши його погляд.

Джміль дивно заспокоївся. Ніколи раніше йому не траплялося бути таким байдужим.

— Ноги зітру об камінь, — повторив він пошепки.

Приїжджий узяв його під пахви й підсадив на коня. Ніхто не підсаджував Джмеля, відколи йому минуло шість років — скрізь вилазив сам.

— Прощавай, Тіно, — тихо сказав приїжджий.

І, більше її не слухаючи, вивів коня за ворота.

Першим Стократовим бажанням було відмовити хлопчика від сьогоднішнього походу на перевал: там, де мали зустрітися купець, Стократ і розбійники, хлопець явно був би зайвий.

А потім заговорила цікавість. Хлопець тривалий час був учнем мовознавця й сам умів читати по смаку напою; можливо, він на власні очі бачив лісовиків. Піддавшись цікавості, Стократ вирішив, що хлопцеві ніщо не загрожує: і купець, і Стократ усю дорогу проїдуть верхи й прибудуть на перевал куди раніше, ніж пішохід-підліток. До появи хлопчика все буде закінчено, а Стократ, мабуть, устигне ще й прибрати на місці події.

— Ти сам коли-небудь бачив лісовиків?

— Ні. Вони чужих не люблять.

Джміль відповідав, мов уві сні, і дивився прямо перед собою, на дорогу. Стократ ішов поруч, ведучи коня за вуздечку. Хлопець сидів у сідлі непевно й не діставав до стремен.

— А хто ж до них ходить? На переговори, наприклад?

— Дозорці від князя, стражники, двоє чи троє. Коли в чаші запалять вогонь — дозорець біжить по послання. І назад так само.

— А лісоруби їх бачили?

— Їм вони не показуються.

— Лісовики, що, небезпечні? Якщо на них так зважають?

— На таких не зважати — собі ж ворогом бути. Вони бійці нівроку. І отрути в них… майстер каже, отрути в них надзвичайні.

— Їх багато?

— Не знаю. Таж не менше, ніж нас.

— Вони схожі на людей? Чи як дерева — ноги в землі?

— Та де! Люди як люди. Тільки очей немає.

— Геть сліпі? А як же вони б’ються?

— Не знаю. Кажуть, вони чують не вухами, а всім тілом.

— Як це?

— Не знаю. Я не бачив.

— Припустімо… А що це таке — їхня мова?

— Велике мистецтво.

— Та ну! А як ти, наприклад, читаєш таке послання?

— А так. «Солоний як воля, солодкий як ступінь, кислий як рух, гіркий як час». Це головна основа, а на ній снасті: тепло й холод, гладкий і терпкий, в’язкий і легкий. І ще післясмак…

— Складно, — сказав Стократ. — А скажи, навіщо тобі мовознавство? Навіщо ти пішов учитися?

— Хочу знати те, чого не знають інші.

— …чого не знають інші.

Джміль похитнувся в сідлі й раптом прокинувся. З миті, коли приїжджий подивився йому у вічі й щось сказав… щось неважливе, якісь безглузді слова, — з цієї миті він був сонний, спокійний, сам собі чужий; за вісім місяців його багато разів питали, навіщо він пішов до майстра в науку, і всім він брехав: хочу послужити князеві, хочу вибитися в люди, хочу заробити… А правду сказав тільки тепер, у заціпенінні. І через це, мабуть, отямився.

Він сидів верхи на чужому коні, справа й зліва тяглася дорога, пустельна, вже далеко від житла. До сідла була приторочена його подорожня торба і ще якісь в’юки. Незнайомець ішов поруч, розпитуючи, і хтозна, скільки Джміль уже встиг йому вибовкати!

— Я злізу, — він злякано засовався в сідлі. Кінь питально повернув голову.

— Мене звуть Стократ, — неголосно сказав незнайомець. — Можеш мене не боятися.

— Я не боюсь!

Він ніяково сповз на дорогу. Кінь подивився осудливо.

— І торбу мою віддайте…

— Чого майстер тебе прогнав, як ти думаєш?

Джміль завмер з простягнутою рукою.

— Бо він же тебе прогнав за наказом князівського радника, — кивнув Стократ. — Але обставив справу так, ніби ти сам винен. З князем у тебе часом сварок не було?

— Насміхаєтеся, — сумно сказав Джміль. — У мене — сварки з князем… ха-ха.

— Тоді за що?

— Я чужий, — Джміль знову потягнувся по торбу. — Віддайте мої речі.

— На, — Стократ одчепив торбу од сідельної луки. — Важка. Каміння носиш?

— Золоті зливки.

— Не гнівайся на мене. — Стократ погладив коня по шиї. — Я чаклун, це так. Але шкоди тобі від мене не буде.

Позадкувавши, Джміль закинув торбу на плече. Щось тверде — напевно, кам’яний слоїк — уп’ялося в спину крізь куртку.

— Я сам по собі, з мене нічого взяти, — пробурмотів він скоромовкою. — І я нічого не боюся, чого мені боятися?

— І на майстра не сердься, — Стократ дивився на нього поверх сідла. — Він з самого початку міг вибрати цього… сина торговця. Якби розраховував на подарунки. А з князем сваритися йому не до речі.

— Чому не до речі? — вирвалося в Джмеля. — Він же єдиний майстер у мовознавстві, як без нього обійтися?