— З учнями — уже й не єдиний. А борода сивіє… Ти де ночуватимеш?

— Ночуватиму?! Я до заходу вже на перевалі буду!

І, не кажучи більше ні слова, Джміль розвернувся й поспішив по дорозі нагору.

Через хвилину його обігнав вершник. Проскакав мимо, махнувши на прощання рукою.

До перевалу від Макухи вела єдина дорога, добра, але подекуди досить-таки крута, вузька, над урвищем. Тут їздили у торговельних справах, рідше — в особистих, ще рідше забрідав дивак-мандрівник, збирач рідкісних трав або птахолов. Дорогу називали «Біла» — бо в багатьох місцях з-під землі проступав світлий іскристий камінь, гарний, але крихкий і не придатний для обробки.

Білу дорогу Джміль знав непогано: батько брав його з собою кілька років тому, коли їздив до самого князя домовлятися про податки з Високого трактиру. Тоді вони їхали повільно, з ночівлями, зупинялись коло озер, ловили кролів і вудили рибу. Та поїздка тривала три дні в один кінець і стільки ж назад; Джміль здивувався потім, коли з’ясував, що спуститися від трактиру до Макухи можна від світанку до смерку.

І піднятися майже за стільки ж — від темна до темна.

Відбитки підків незабаром зникли на білому камені. Джміль крокував, намагаючись зручніше прилаштувати на спині торбу, але вона була невдало укладена, і хоч як ти її крути, у спину весь час щось упиралося. Треба було зупинитися й перепакувати торбу, але Джміль вирішив для себе, що перший привал влаштує, як дуже втомиться, не раніше.

Ще вчора в цю пору він мріяв пройти випробування й залишитися учнем. Ще вчора він розраховував, що довгі місяці навчання — а вчився ж чесно! — не пропали даремно. Виходить, що пропали.

Незнайомець на ім’я Стократ одним словом поставив усе на свої місця. Авжеж, майстер підстроїв його провал. Якщо по справедливості, то залишитися на навчання мав Джміль, а не Пундик… Але кого хвилює справедливість?

Унизу розійшовся туман. Крізь хмари прозирнуло сонце, і стало навіть жарко. Джміль зупинився на хвилинку, щоб подивитися вниз — на величезні простори, порослі рожевою сосною. На річку, що лежала підковою, на ледь помітні з такої відстані Праву й Ліву руки. І Макуху, яка за вісім місяців стала майже рідною.

«А я все одно вчитимуся мовознавству, — подумав він і сам злякався своєї зухвалості. — Я знаю основи: “солоний як воля, гіркий як час…” Удень працюватиму в батьковому трактирі, а вночі — тренуватимуся, складатиму питво, збиратиму трави й готуватиму комбінації…»

Сонце сховалося. Джміль, зітхнувши, вивернув на траву подорожню торбу.

Навіщо це потрібно? Батько, пригадалося, трусив його за комір і все повторював: навіщо? Щоб скласти кілька разів на рік напої-послання до лісовиків? Щоб куштувати й розуміти їхнє каламутне вариво? Це дуже вигідно, звісно, це почесно, коли ти єдиний майстер у всьому князівстві. Але часи міняються, казав батько, князь не допустить, щоб майстер і далі був один. Знайдеться учень, другий, третій — і скоро з’ясується, що мовознавство — ніяка не чарівна таємниця, що цього можна навчити будь-якого шмаркатого хлопчиська. І залишишся ти, зі своїм мистецтвом, але без ніякого ремесла, босий і голий, і нікому не будеш потрібний, бо кому твої пляшечки потрібні? А якщо пощастить, казав батько, лісовики повимирають від якої-небудь лісовицької хвороби, і говорити всіма цими кашами-варивами стане ні з ким. То нащо тобі це треба?

Джміль зітхнув: незнайомцеві він сказав правду. Морока з пляшечками й травами, з напоями-мовцями і їжею була для нього даниною гордині. Йому хотілося бути винятковим, досягти небувалого, знати те, чого ніхто не знає.

Він сів на білий камінь і вийняв кусень хліба, який йому дала Тіна.

Учитель розповідав, що в лісовиків бувають бенкети, де всі напої й страви — одна за одною — розповідають гостям єдину довгу історію. Джмелеві багато разів снилися ці безмовні бенкети: у цілковитому мовчанні лісовики сиділи за довгими столами, і пили, і їли всі одночасно, напій за напоєм, кашу за кашею. Смаки й запахи розгортали перед ними картини, будили потаєні почуття, і жінки незабаром починали схлипувати, розчулені, а чоловіки розправляли плечі, готові йти в бій. Під кінець бенкету всі вони відчували й солодку лють, і радість, і біль очищення; жуючи хліб, Джміль намагався уявити, як працювали кухарі та мовознавці, складаючи для своїх людей ці беззвучні пісні.

Він хотів би хоч раз відчути щось подібне. Хоч раз покуштувати самісінький початок бенкетної історії. Не кажучи вже про те, щоб приготувати її самому.

Але часи міняються, казав учитель, і його слова лягали, як у відбитки, в уже промовлені колись батькові слова. Самі лісовики забувають прадавнє мистецтво. Знавців лишилося мало. Молодим потрібно швидке й просте: де, як, з ким. Старі майстри ще пам’ятають мовознавство, яке воно було, а молоді складають послання невигадливо, часом з помилками: «рубати від червоного другого каменя до болота скраю». Спробуй їх зрозуміти. Доводиться перепитувати…

Джміль вийняв з торби окремий вузлик з найкоштовнішими своїми скарбами. Він давно мріяв укласти хоч простенький словничок, зібрати пляшечки з чистими смаками, а на ярличках написати поняття, яке вони означають. Він навіть почав роботу, щоправда, смаків знайшлося всього шість: «великий», «два», «вміти», «чекати», «торкатися», «любити».

В останньому слоїку залишилося зовсім небагато. Якщо змішати «великий» і «любити», вийде перша весільна чаша. Майстер розповідав: на весільних бенкетах цілісних історій не буває, а буває багато маленьких побажань, і кожен гість складає своє…

По дорозі зацокали копита. Джміль, похопившись, зібрав речі, оглянувся; тупіт наближався знизу, і коней там було більше, ніж один.

Про всяк випадок, Джміль одійшов у кущі. Хай хоч хто їде по дорозі — вступати з ним у розмови він не збирався. В густих заростях подекуди висіли на гілках білясті плоди. Це ягода «лунь», неїстівна, проте й не отруйна, добра для діла: витяжка з неї надає вислову відтінок «сумніваюся»…

Мимо проїхали, не помітивши Джмеля, торговець Східець і з ним погонич, що вів коня, навантаженого в’юками.

Стократ почув позаду торговця з супутником, але не став їх пропускати, а трошки приострожив коня. Добрався до крутого повороту, зупинився, вичікуючи; крізь гілля кущів можна було роздивитися частину дороги внизу, і от на цій дорозі з’явився Східець зі слугою та з товарами. Купець їхав, високо задерши підборіддя: пишався, ймовірно, вчорашнім синовим успіхом. А може, голову йому задирала звична, як вивих, пиха.

Поки що все йшло саме так, як передбачав князь: до обіду подорожні доберуться до озера і влаштують привал. Потім рушать далі; на небезпечних поворотах верхньої дороги, що в’ється, наче моток вовни, спішаться й поведуть коней обережно, крок за кроком. До цього часу розбійники зачують запах багатої здобичі й вилізуть з нори, чи де там вони ховаються.

Стократ прекрасно пам’ятав дорогу перед Високим трактиром: маленька ущелина, оточена по обидва боки кам’яними пасмами, поросла на узбіччях густими зеленими чагарями. Видно, зодчий цих гір, сам у душі великий розбійник, влаштував таке місце спеціально для хвацьких безжальних братів.

Те, що розбійники вбивають свідків — усіх свідків — не викликало в Стократа сумніву. Але хлопчик іде пішки. Пополудні він утомиться й сповільнить ходу, і добереться до перевалу, коли з усім буде покінчено…

Стократ махнув рукою, розганяючи хмарину мошкари. А може, сьогодні й зовсім нічого не станеться. І торговець, і слуга озброєні. Не скажеш, що це легка здобич. Та й розбійники не всезнайки, можуть заснути і втратити нюх, можуть зайти десь далеко, можуть покаятися, зрештою…

Він посміхнувся, заскочив у сідло й помаленьку, весь час прислухаючись, рушив уперед.

Полудень давно минув, коли Джміль, нарешті, вийшов на берег озера. Дим іще стелився над водою, і Східець зі слугою тільки-тільки піднімалися після задовгого привалу, але Джміль занадто втомився, щоб гратися в хованки.