Він скуто вклонився — все-таки підліткові годиться першому вітати старших. Слуга байдуже кивнув у відповідь; Східець поманив пальцем.

Джмелеві це не сподобалось, але він підійшов, хоч і не дуже близько.

— Додому йдеш?

— Додому.

— Усипле, мабуть, батько, що провалив учнівство?

— Усипле, — відгукнувся Джміль якомога байдужіше. І подумав: ну чого тобі ще? Не набридне глумитися?

— Свої сини будуть — тоді зрозумієш, — проговорив Східець з несподіваною м’якістю. — Ми, батьки, хочемо, щоб ви голоду не знали, щоб не мерзли й чужим у ноги не кланялися. Через те і вчимо. Мій — бачив, який?

— Бачив.

— Буде майстер, — упевнено сказав Східець. — Бо я його ростив, не жаліючи. Все, поїхали! — він махнув слузі. — Хліб і сир, що залишилися, віддай хлопцеві. А то геть охляв.

Слуга мовчки поклав на камінь коло багаття згорток, який збирався було забрати з собою. І незабаром Джміль знов залишився один — на березі непорушного теплого озера, де темніли випалини од багать, давні й свіжі.

Чужого згортка він так і не торкнувся.

Сонце сховалося за гору. Стократ лежав горілиць і гриз травинку; сьогодні за цілий день у нього й ріски в роті не було, живіт прилип до спини, зате чуття й слух по-звіриному загострилися.

Купець і його слуга все ще їхали. Ще лаяли себе за довгі привали й поганяли коней, прагнучи добратися до Високого трактиру перш, ніж остаточно смеркне. Приклавши вухо до землі, Стократ чув стукіт копит недалеко внизу: скоро вони будуть тут, приманка з’явилась.

Приманка з’явилась, але звіра досі не було. Лежачи в затінку, зливаючись із землею та глицею, Стократ був невидимий, але й сам бачив мало. Коли розбійники висунуться вперед, збираючись почати діло, він почує. А поки що душогуби залягли, як він, і чекають.

Або їх тут нема. Пішли, втекли, розійшлися, кожний несе свою частку попередньої здобичі, і кожний сподівається почати життя заново…

Жити заново. Відкрити, скажімо, трактир при дорозі. Або збудувати кузню, або просто осісти в селі й обробляти клаптик землі. Перерізані горлянки залишилися в минулому, грабунку взагалі не було, ми все почнемо спочатку… Стократ витягся, розминаючи затерплу спину, і вкотре вразився, звідки до нього приходять думки. У його дитинстві, холодному й темному, думок майже не було. Тільки боротьба та лють; усі навколо були молоді й приречені.

Меч став його першим учителем і другом.

Голодний хлопчисько бродив по дорогах — спершу безцільно. Потім теж безцільно, але вже усвідомлюючи це, перебуваючи в нецільності, як у польоті. Він багато думав про людей: часом один підпасок, зустрітий на світанку, давав йому поживу для міркувань аж до вечора. Непомітно для себе він навчився читати, навіть купив і прочитав кілька книжок, але історії, розказані в них, здалися йому занадто сухими й вигаданими порівняно з тим, що він бачив і про що думав. От, наприклад, якісь розбійники мовчки ділять награбоване й розходяться в різні боки. Ну як Стократ може знати, про що вони мріють? Якими словами приколисують совість?

Стократ виплюнув зжовану травинку, зірвав наступну, і його вразив її терпкий смак. Смак… Що він означає? Про що, крім зелені й літа, може розповісти ця терпка кашка?

Учора він витратив кілька годин на прогулянку до «маяка» — так називали чашу зі смолою, де лісовики, коли бажали про щось сказати сусідам, розкладали вогонь. Дозорець приносив князеві пляшечку з посланням. Майстер-мовознавець, заздалегідь попереджений, полоскав рот особливо чистою водою і клав повідомлення на язик. І після довгого величного мовчання вирікав побажання, або питання, або повідомлення.

Стократ так чітко уявляв собі цю сцену, наче сам багато разів був її свідком. Учора він постояв коло погашеного маяка, проте далі в ліс не пішов: там явно хтось був, і чатував, можливо, з луком у руках, і дорога була вистелена такою тріскучою глицею, що, мабуть, у того, хто нею піде, міг би влучити й зовсім сліпий стрілець…

Наче у відповідь на його думки, тріснула гілочка під чиєюсь ногою. Стократ насторожився. Чи не зарано?

Якраз пора. Три чоловіки, один з них дуже важкий, мовчки займали місця по той бік ущелини. Мисливці.

Він притис вухо до землі: і жертви були зовсім поруч. Ті самі коні з парою вершників і багажем…

І один пішохід. Легконогий. Легкий.

Підліток.

Джміль крокував і сумно пишався собою. Про кам’яну стежку, яка сполучає два закрути дороги, розповів йому ще в Макусі молодий погонич, що часто супроводжував купців через гори. Закінчивши хвалькувату розповідь, як він, бувало, обганяв кінних перед самим перевалом і до смерті їх дивував, з’являючись попереду, хлопець зажадав од Джмеля клятви, що сам він цією дорогою користуватися не буде: дуже небезпечно. Проте Джміль резонно зауважив, що нічого обіцяти не мусить: погонича за язика не тягли, а Джмелева безпека — Джмелів особистий клопіт.

Він і не збирався пробувати цю стежку. День минав, сонце хилилося донизу, втома тягла до землі, але попереду ще було повернення, і треба було пояснити батькам, чого він так і не став шановною людиною; щоразу, як Джміль про це думав, його ноги крокували повільніше, і він хотів, щоб дорозі не було кінця. Але прикметою схованій стежці служив білий камінь на узбіччі, і, побачивши камінь, Джміль згадав розповідь погонича й захотів тільки глянути: існує «швидка» стежка, чи це брехня?

А за мить виявилося, що по таємній стежці можна тільки підніматися. Спускатися не можна, якщо не хочеш скрутити в’язи; холонучи з жаху й проклинаючи себе за дурість, Джміль ліз і ліз нагору. «Якщо я впаду, — думав він, — пляшечки й глечички в торбі поб’ються, й усі мої смаки пропадуть даремно… І “великий”, і “вміти”, й усе інше, включно з “торкатися” й “любити”».

Кілька разів він і справді трохи не зірвався. Видихнув, укрився потом і подряпинами, зневірився — і раптом вибрався на рівне місце. Це був інший закрут дороги, погонич не збрехав, і Джміль залишив позаду торговця Східця разом з його товаром…

Не встигнув він оддихатися — і на дорозі почувся тупіт копит. Східець і погонич виїхали з-за повороту й різко придержали коней.

— Агов! Хто такий?

Купець схопився було за зброю. Придивившись, опустив руку.

— Ти?! Як ти тут опинився?!

Джміль розгубився:

— Я? По стежці…

— По якій стежці, ти, зізнавайся!

Вони обступили його з двох боків. Східець заніс нагайку.

— З ким ти водишся? Хто тебе привіз? Хто тут ще є?!

— Нікого, — пролепетав Джміль. — Я по стежці…

Погонич зіскочив із сідла, закрутився, виглядаючи щось на узбіччі, і знайшов стежку, згори — майже стрімку.

— І справді, стежка…

— І як він тут в’язи не скрутив!

— Та сліди ж…

— Спритний пройдисвіт, — з огидою сказав купець. — Що ж, до трактиру лишилось недалеко. Підеш з нами. От з батьком твоїм і з’ясуємо, що за стежки і хто тебе навчив ними ходити… Ану, держися за стремено!

Він ще погрався нагайкою, але не вдарив. Діждався, коли погонич сяде в сідло, коли Джміль візьметься затерплою рукою за холодне брудне стремено, — і тоді направив коня вперед таким швидким кроком, що Джмелеві довелося побігти.

Кам’яна пляшечка впивалася в спину.

Попереду відкрилась рівна пряма дорога. Джміль знав, що звідси до трактиру насправді дуже близько. Йому вже було байдуже, що і як пояснювати батькам. Піт заливав очі. Джміль підняв голову, намагаючись скинути волосся, що впало на лице, і раптом побачив попереду на дорозі людину. У першу мить Джмелеві здалося, що перед ним батько — хтозна-як довідався про повернення сина й вийшов зустрічати.

А в наступну мить той, кого Джміль сприйняв за батька, змахнув рукою, і повітря завищало. Наче у відповідь, верескнув позаду погонич, а торговець Східець раптом захрипів і пролився зверху теплим дощем.

Джміль пірнув під коняче черево. Чужі ноги у важких чоботях опинились і справа і зліва, іржала й билася в’ючна кобила, але її міцно схопили за вуздечку. Східець, що на диво довго, як на мерця, тримався в сідлі, нарешті гепнув додолу, і Джміль ледве встиг відскочити з-під падаючого тіла.