— «Війна, — від хвилювання Джміль почав складати прості, позбавлені балансів послання. — Навіщо?»

Старий підсунув до нього новий кубок:

— «З війною розцвітає мова. Молоді не говорять, без’язикі, як звірі. Війна (незрозуміло) шлях мові. Війна робить їх людьми».

— «Чому?»

— «Про війну складають пісні. Пісні дають життя мові. Війна пожвавлює мову».

Джміль глибоко вдихнув і схилився над своїм кубком:

— «Я не знаю війни й не прагну. Хіба я без’язикий?»

Старий сидів не рухаючись, і по його лицю Джміль раптом зрозумів, що співрозмовник не знає, що відповісти.

Бенкет почався одразу після заходу сонця. Стократ сидів за столом поруч з Джмелем, сидів разом з усіма — і єдиний міг тільки дивитися й слухати.

Не смакувати.

Спершу подали зелень під прозорим соусом. Лісовики їли безшумно — ні хрускоту, ні плямкання, ні чвакання не було чути за столом. Текла вода, і цей звук надавав дійству природного ритму.

Джміль їв, заплющивши очі, — напевно, щоб краще розуміти. Щоб стати рівнею з лісовиками; Стократ часом здригався, придивляючись до його лиця: здалося, хлопчикові очі зашиті невидимою шовковою ниткою.

Зелень була солонувата й дивна, ні до, ні після Стократові не траплялося відчувати такого смаку. Потім подали рідку теплу кашу; затим знову зелень, але під білим соусом. Порції були крихітні: їх не їли, їх смакували.

Подали дивно приготовлений буряк. Стократ давно втратив апетит, він майже не торкався страв, різноманітно-дивних і не дуже смачних. Він дивився на обличчя.

Спочатку на них була глибока увага. Потім — тривога. Потім — напруга; потім сидячі почали погойдуватися, не бачачи одне одного, але відчуваючи. Здавалося, столи пливуть у неспокійному морі.

Їхнє дихання прискорилось. Після цього зробилося дуже важким, навіть голосним. Подавали м’ясо, городину, знову кашу, знову зелень, і ще щось, назви чого Стократ не знав. Люди навколо дихали в такт, а потім у дівчини зі світлими косами, що сиділа навпроти Стократа, випала з-під зашитих повік і прокотилась по щоці сльоза.

Смеркло. Бенкет тривав. Джміль, дуже блідий, ледве ворушив губами й дихав, як після довгого бігу.

А потім подали солодкий напій, і над столом наче прокотилася хвиля полегшення. Люди брали одне одного за руки, обнімалися, розгойдуючись, і дихання їхнє стало заспокоєне, глибоке, як у сплячих.

Стократ тихенько вибрався з-за стола й поклав руку Джмелеві на плече; хлопець розплющив очі, наче прокинувся.

— Нам пора, — сказав йому на вухо Стократ. — Якщо ми не повернемося до світанку, князь атакує, ти ж пам’ятаєш?

І вони подалися назад. Зійшов місяць, висвітливши ліс, і Стократ не міг позбутися думки, що Джміль іде уві сні. Він крокував, про щось думаючи, майже не торкаючись ногами глиці — здавалося, зараз злетить…

Потім запахло димом, і обидва прискорили ходу. Кінь заіржав — і попереду, за деревами, заіржали інші коні.

— Про що вони бенкетували? — тихо запитав Стократ.

— Не можу пояснити.

Стократ був неприємно вражений — йому здалося в першу мить, що хлопець загордився. Але Джміль повернув голову й подивився на нього щиро й безпорадно:

— Я думаю, що вони бенкетували про світло. Але в їхній мові немає слова «світло» й немає поняття «бачити». Мені здалося, це їх мучить…

Стократ розкрив рота, щоб повідомити йому важливе — але тут їм назустріч виїхали озброєні вершники, і Джміль, забувши про все, кинувся їм назустріч:

— Сховайте луки! Війни не буде! Стійте!

У вершнику, що їхав попереду, Стократ упізнав князя — і пішов швидше.

— Усе їхня клята Мова. Майстер складав послання від імені правителя, і вони вірили, що ви, ясновельможний, — та сама людина, з якою вони розмовляють. У їхньому розумінні людина, що володіє Мовою, — шляхетна й посідає високе становище.

— Клята Мова, — крізь зуби повторив князь.

Він стояв на пагорбі, тримаючи за вуздечку коня, й очі його були червоні від безсонної ночі. Джміль здивувався, як приємно дивитися на людину з незашитими живими очима.

— Радійте, що вони вас не вбили, ясновельможний, — сказав Стократ. — І тримайтесь якнайдалі від застави. Стріляють вони чудово.

Князь гмикнув. Перевів погляд на Джмеля.

— Хлопець, вважайте, врятував вас усіх, — заговорив Стократ, тепер упівголоса. — Від великої колотнечі. А може, і від смерті. Подумайте про це, ясновельможний.

Джміль опустив очі.

— Дім мовознавця твій, — холодно, відсторонено сказав князь. — Робота теж твоя. Але якщо брехатимеш у посланнях, що ти великий маг і спадкоємець Сонця на землі…

— Я забув, — Джміль заквапився. — Ось.

Він вийняв з кишені зім’ятий папірець, з одного боку якого ще рукою майстра було записано якийсь рецепт. А на другому боці Джміль вивів уламком олівця, що випадково загубився в сумці: «Буряки — 46 лев. Наг. Вирубки під річку, північ, три, п’ятдесят, і від горілого місця».

— Це що вони хочуть за вирубки. Ну й де рубати, — Джміль подав папір князеві, але той гидливо відсунувся:

— Нормально запиши, пером, на гарному аркуші, і віддай не мені, а Очам-і-Вухам… Ти, чужинцю, ідеш од нас чи ні?

— Іду, — сказав Стократ. — Сьогодні.

— Ну… ходи здоровий.

Князь скочив на коня, крикнув своїм людям, і вони помчали. Ополченці, стягнуті було до застави, пішли раніше: залишилися випалини та кинуте де-не-де сміття.

— Ти справді сьогодні йдеш? — запитав Джміль.

— Авжеж. Я й так у вас застряг.

Джміль не придумав, що сказати.

Вони йшли поруч. Кінь, якого ніхто не вів, тримався ззаду, наче прив’язаний; уже вкотре все, що сталося за минулі години, видалося Джмелеві марою. Сном.

— Виходить, вони тужать за світлом? — тихо запитав Стократ.

— Як можна тужити за тим, для чого навіть слова немає?

Мовчки пройшли кількадесят кроків.

— Вождь сказав, що серед їхньої молоді немає таких, як я, — зізнався Джміль. — Вождь сказав…

— Він просив тебе залишитися?

— Ні, але… — Джміль запнувся. — Так, просив. Але я ж не можу зашити собі очі, правда?

Кінь відстав, щоб поскубти трави на зеленому узбіччі. Джміль теж затримався, зірвав пишну волоть.

— Оце стрільник, він кислий, з його соку готують «швидко». Що більше соку ввіллєш, то швидший рух, про який смакуєш… Слухай, Стократе, іноді мені здається, що я починаю думати, як вони.

— «Солоний, як воля; солодкий, як ступінь; кислий, як рух; гіркий, як час?»

— Ти запам’ятав, так?

— Джмелю, — сказав Стократ. — Пообіцяй мені, що одразу ж візьмеш учня.

— Я? — Джміль вдивлявся, намагаючись побачити усмішку в очах або кутиках губ, але його супутник дивився серйозно. — Але я ж… сам поки що дурний, як я можу когось учити?!

— Просто пообіцяй, — Стократ, як і раніше, не всміхався. — Ну?

На повороті він зупинився, щоб востаннє подивитися вниз. Усі, хто бував у цих місцях, в один голос повторювали — немає нічого кращого за ліси рожевої сосни, особливо якщо дивитися згори, з Білої дороги.

Він дивився на тартак, на річку з пристанню. На розкидані в гаях будинки Правої й Лівої руки. На блискучі дахи Макухи. Там ледь чутно бив барабан — ховали нещасливого торговця Східця. І Джміль, імовірно, був на похороні, а де ж іще?

— Хоч би він устиг подорослішати, перш ніж усе почнеться, — сказав Стократ уголос.

Діти лісовиків зрештою прозріють. Перестануть зашивати собі очі, подивляться на світло; потім спробують сказати одне одному слово або намалювати картинку на гладенькій стіні. І тоді Мова вмре; умре високе мистецтво, здатне змусити людину ридати й сміятися, і почувати себе ближче до неба…

Мова, що виникла через непорозуміння. Мова, яка скоро стане непотрібна нікому.

— Бережи її, Джмелю, — сказав Стократ неголосно.

І пішов угору не озираючись.

— Буде жаль, якщо Мова загине, — тихо сказала стара. — Ще жальчіше буде, якщо цей хлопець, Джміль, не встигне в житті зробити всього, на що здатний, до чого призначений. Але й Джміль не безсмертний. І Макусі не стояти вічно. І Населений Світ, якщо має початок, — коли-небудь закінчиться, Стократе.