— Я знаю.

Стара уважно подивилася крізь вогонь.

— Творець упав на каміння, схований у небесній іскрі, мов ядро в горіховій шкарлупі. Це був початок Світу. Але інша зірка народила іскру, іскра заблукала в темряві і впала вниз, на каміння. Й усередині була смертна дівчинка, і вона поклала світові межу.

— Красиво звучить, — сказав Стократ. — Але мені важлива дівчинка, а не світ. Я не хочу, щоб її використовували як знаряддя або навіть зброю. Я не хочу, щоб її замикали й ховали. При цьому я сам хочу її замкнути й сховати і не бачу іншого виходу.

Хмари поволі танули, провіщаючи світанок. Між ними проглядалися зірки.

— Вихід, може, і є, — повільно сказала стара. — Якщо початок світу і його межа зійдуться разом і усвідомлять своє споріднення… Але для цього наш Творець має бути людиною й ходити серед нас.

— Щоб ходити серед людей, не конче бути людиною, — сказав Стократ.

— Не ходив би ти далі, — сказав кротобій.

Мирний мисливець, що дає поради озброєному незнайомцеві на дорозі, міг означати різне. Наприклад, знак долі — містичне явище без усяких причин, але з важливими наслідками.

Або засідку — якщо он у тих кущах ховаються мисливцеві товариші, числом, наприклад, десятеро. А може, Кротяча Діброва переживає спокійні й безтурботні часи: всі довірливі й сміливі, наче птахи в тому лісі, де не ступала нога людини.

Мисливець важко дихав, на плечі в нього лежала туша здоровецького крота, чорного, з рудувато-палевим відтінком. Кріт важив ненабагато менше за мисливця і трохи що не торкався землі страшними передніми лапами. Стократ похитав головою: озброєні незнайомці навряд чи могли налякати цю людину, а пораду він дав від щирого серця.

— А чому не ходити?

— Там у нас… застава, — кротобій струснув ношу, зручніше вмощуючи на плечі. — Не пускають, розумієш. Якщо вже туди поткнешся, на свій страх і ризик, — назад точно не пустять, уб’ють.

— Мор? Хвороба?

— Щось таке, — кротобій тупнув чоботом об дорогу, збиваючи грудки свіжої землі. — Ти, я бачу, здалеку прийшов, чужоземцю…

— Бурлака, — Стократ кивнув.

— То порозпитував би, що тут робиться, перш ніж брести по дорозі навпростець! — гаркнув кротобій і сопучи потягнув здобич далі.

Стократ провів його очима. Потім сів на камінь і розгорнув карту.

Деякі дороги прохідні тільки взимку, інші — тільки влітку. Навесні й восени знавці Горбкуватих Рівнин радять подорожнім залишатися вдома — крижані тракти плавляться, а ґрунтові розм’якають. Літня погода встановилася з тиждень тому, і карта стверджувала, що дорога надійна.

Дорога розсікала надвоє величезний ліс, позначений на карті як Кротяча Діброва. Місцеві жителі, якщо вірити карті, промишляли полюванням і риболовлею, а колупатися в землі не любили. Торгували з сусідами кротячим жиром, на виторг купували хліб. У лісі повно було ягід, грибів і птахів, у дрібних річках водилася риба…

Стократ знайшов на карті місце, де — приблизно — лежав камінь, що в цю хвилину муляв йому зад. Далі по дорозі, зовсім недалеко, було село з назвою Довгий День.

— Отже, мор? — запитав Стократ золотавої мошки, що пурхала коло обличчя. — У лісі?

Він повагався, обираючи напрямок. Потім гмикнув, поправив пояс з важкими піхвами й подався в той самий бік, куди йшов до зустрічі з кротобоєм.

Лучників він побачив раніше, ніж вони його: дерев’яний настил на верхівці мертвого дерева був зведений у поспіху й без натяку на маскування. У світлі призахідного сонця свіже дерево блискало, мов золото на скопаній грядці. Сторожі, два молоді стрільці, дивилися на дорогу, повернувшись до Стократа напруженими спинами. Їхні луки були напоготові до стрілянини. Стократ не любив лучників, хоча стріли в польоті, бувало, відбивав.

Він підійшов близенько, а вони його так і не помітили. Мотузяну драбину ніхто й не думав прибирати. У щілині між дошками настилу Стократ бачив підошви чобіт — в одного сторожа нові, у другого стоптані.

— Люди добрі! Кого сторожуємо?

Обидва підскочили так, що дощаний настил гойднувся й трохи не повалився. Стократ підняв обидві руки:

— Спокійно!

— Звідки?! — гаркнув той, що носив стоптані чоботи.

— Не через річку, — швидко сказав власник нових. — Ми б побачили…

— Тоді звідки?! Та ще підкрався, наче…

— Іду з Загір’я, — повідомив Стократ. — Бурлака, людям допомагаю при нагоді. Зустрівся мені тут мисливець, крота вбив, здоровецького, каже, у вас біда…

— Крота? — власник стоптаних підошов трохи стишив голос і, здається, передумав стріляти. — Це добре… Це мій дядько крота свого, нарешті, добув… Два тижні ходив, виманював, нори вистежував… То ти звідки?

— З півдня!

— А в Довгому Дні бував коли-небудь?

— Та ніколи!

— Повартуй, — уривчасто сказав котрийсь із двох, Стократ не розібрав, котрий.

Заскрипіла драбина, й знов похитнувся настил. Зверху посипалася потерть. Настил, збитий з дощок і жердин, здавався на диво ненадійним; той, що носив стоптані чоботи, спускаючись, сопів і лаявся: він не любив ні гострих сучків, ні мотузяних драбин.

Він був не такий молодий, як спершу здалося Стократові: сухорлявий, з обвітреним лицем, похмурий мисливець з Діброви. Перший його погляд упав на Стократове лице, другий, третій і четвертий — на меч:

— Ти хто, з такою зброєю?

— Зброя як зброя. Я подорожній. У дорозі всяке буває. Тому меч.

— Цей, якого ти зустрів, з кротом… не поранений був?

— Ні, цілий.

Мисливець шумно видихнув:

— Небезпечний промисел. Вони під Дібровою, знаєш, які кроти… У нас, хто ще молодий чи дуже старий, птицю б’ють, птицю все-таки легше… А що на півдні? Погано? Воюють?

— Кому погано, а кому й прибуток.

— Ти найманець?

— Ні.

— Мисливець за головами?

— Кажу тобі, я бурлака.

— А чого до нас прийшов?

Стократ знизав плечима. Його співрозмовник подивився вгору, де на дощаному настилі переступав з ноги на ногу лучник у добротних чоботях.

— У нього там сестра, — сказав упівголоса. — Замужем у Довгому Дні. От, восени тільки… віддали.

Сонце сіло, і в лісі одразу почало темніти. Був тихий, теплий, безтурботний вечір: прокидалися нічні птахи. Дерева стояли, зрідка ворушачи листям, наче переморгуючись. Мертве дерево намагалося злитися із загальним спокоєм, ворушачи двома-трьома останніми листочками.

— Що там? — запитав Стократ і кивком указав уперед, куди вела дорога. — Мор?

— Та якби ж… — мисливець відвів очі. — Ось…

Він запхнув руку глибоко в кишеню куртки і вийняв м’ятий клапоть паперу, жовтий, подекуди прорваний.

— Читати вмієш?

«У Довгий День не ходіть, — написано було на жовтому папері усталеним почерком освіченої, давно письменної людини. — Нікого від нас не впускайте. Не стійте в тіні дерева. Не паліть уночі світло. Нам тут усім кі…»

Куточок папірця був одірваний.

— Березню, — почувся згори напружений голос. — Ти ще довго?

Стократів співрозмовник мовчки сховав папірець глибоко в кишеню. Жестом показав: піднімайся нагору.

Стократ подолав коротке збентеження: йому не хотілося випробовувати міцність драбини й маневрувати серед гострих сучків, але виходу не було. Услід за власником стоптаних чобіт він виліз на мертве дерево, зійшов на настил і побачив згори дорогу, а спереду впоперек дороги — річку, досить-таки широку, і міст на двох кам’яних опорах.

На самій середині моста валялося мертве тіло. Чоловік у яскравому, строкатому одязі був утиканий стрілами й лежав на спині, огидно схожий на подушечку для шпильок.

— Це не ми, — глухо сказав Березень. — Це інша зміна.

Настил був обгороджений неотесаним грубим поруччям.

Другий мисливець, рудуватий хлопець з щетиною на круглих щоках, витріщився на Стократа ледь чи не з жахом.

— Я не з Довгого Дня, — сказав Стократ утретє чи вчетверте. — Я з півдня, і гадки не маю, що тут у вас відбувається.