Потім царський кінь зірвався з місця, й ворота перед ним одчинилися самі.

Навесні почали рости дерева.

Вони пробивалися крізь каміння, здіймалися посеред поля, виростали у дворах. Звичайні собі дуби, берези, клени, ясени, — вони росли з незвичайною швидкістю.

Тим часом з північного сходу доходили чутки: Залізні Брати одне за одним прибирали до рук дрібні князівства Виїмки. І, як і було передбачено, до батька почали їздити гінці.

Першу ж розмову Нора підслухала. Після того, як забрали Пугача, у неї з’явилася звичка — довго сидіти на одному місці, дивлячись в одну точку, й розважати себе мріями. А щоб ніхто не завадив, не погнав гуляти, вишивати, вчитися, — вона забивалася в затишні темні куточки.

І от вона сиділа під столом в обідній залі, і скатертина звисала до підлоги. Ніжки стола були схожі на дерева. Нора мріяла, як помчить на коні в Ліс і зустріне там Пугача. Тільки тепер візьме з кухні два кусні пирога, два глечики молока, два льодяники й дві голівки сиру, — не забуде про брата, усе візьме на двох…

Відчинилися двері, й загуркотіли кроки, незвично важкі.

— Барон велів чекати тут, — продеренчав голос управителя.

— Барон мав би бути чемніший з посланцем Залізного Братства, — гаркнув незнайомий голос.

— Барон зараз прийде, — управитель не здригнувся перед брутальністю незнайомця. — Чекайте тут.

Нора завмерла, розуміючи, що вилізти з-під стола неможливо, а якщо її тут знайдуть, настане кінець світу.

Майже одразу зайшов батько. Він заговорив з посланцем підкреслено байдуже — без гніву і тим більше без страху:

— Ні, я не можу визнати верховну владу Братів. Договору не буде.

— Ти не втримаєш суверенітету, бароне, — відгукнувся посланець з погрозою в голосі. — Не визнаєш по-доброму — доведеться здаватися по-поганому…

— Я не збираюся тримати суверенітет, — відгукнувся батько після короткої паузи. — Мій син у Лісі. Ліс на моїй землі.

— Ідіот, — посланець раптом охрип. — Ідіот, зрадник… Ти уявляєш, чим тобі доведеться платити Лісові?!

— Я заплачу.

— Заплатять усі люди!

— Що ж робити, — сказав батько пошепки. — За те, щоб жили твої діти, завжди доводиться платити.

Після того, як посланець пішов, і після того, як батько піднявся до себе, і коли стемніло, — Нора сиділа під столом, обхопивши руками коліна, уявляючи, що зовнішнього світу немає, а є тільки ліс зі столових ніжок та білі складки скатертини до підлоги. Коли вона вийшла, ноги її затерпли до повної нечутливості. У той день вечеряли окремо — батько не вийшов до столу, як виходив завжди.

— Мамо, — спитала Нора, — чим ми будемо платити Лісові?

— Часом, дівчинко. Але Лісовий Цар пообіцяв, що багато з нас не візьме…

Мати замовкла, щоб Нора не почула сліз у її голосі. Відколи забрали Пугача, вона плакала щодня.

Восени опало листя, його виявилося стільки, що вози не могли проїхати міськими вулицями. Доводилося кидати всяку роботу й збирати листя. Воно горіло довго, пекуче й бездимно. У вогні на кожному листку проступали письмена. Їх не можна було прочитати — вони були написані чужою мовою й швидко зникали.

Навесні виросли нові дерева, і в баронстві майже не лишилося відкритого неба. Дерева росли вздовж полів, залишаючи людям ріллю, але залишаючи з явною неохотою. Дерева обступили городи, ліси стали непролазні. На дрова йшли ялинки й сосни — всім було відомо, що дерева, які приходять з Лісу, бувають тільки листяні.

На п’ятий рік край змінився цілковито. Уздовж кожної вулиці стояли стовбури майже впритул один до одного, а гілля утворювало над головами склепіння.

Норі виповнилося сімнадцять.

Якось восени, коли жовтим листям були завалені всі закутки двору й навіть кімнати, ворота відчинилися самі собою, і у двір заїхали два вершники. Будинок здригнувся від підвалу до флюгерів на даху.

Пугач зіскочив з коня. Він був вищий за Нору на голову, худий, жилавий, засмаглий. Нора завмерла, не наважуючись підійти — брат здався їй чужим. У ньому з’явилося щось од Лісового Царя, який виникав казна-звідки й, зрозуміло, не був людиною.

Пугач привітав матір і батька. Поцілував руку Норі — вперше у житті. Вона дивилася на нього з дедалі більшою тугою — ще вчора вона вірила, що брат повернеться. Але повернувся, здається, не брат.

— Я не зайду в дім, — сказав Лісовий Цар. — Мою обіцянку виконано. Пугач знає, що робити, якщо я вам знадоблюся.

І він помчав геть.

Уночі, коли всі необхідні розмови, важкі розмови, сімейні розмови залишилися позаду, Пугач піднявся в колишню дитячу кімнату. Нора сиділа при столі й гралася млином — улюбленою іграшкою, і на маленькі лопаті лилася вода, сонно дзюркочучи, відбиваючи вогонь свічки.

Пугач приніс два шматки пирога. Нора побачила їх і заплакала. Пугач обняв її, міцно, як їй мріялося.

— Я був деревом п’ять років, — сказав він з коротким смішком. — П’ять років я ріс і мріяв, як повернуся й зайду в нашу кімнату.

— Навіщо? Чого він тебе навчив? Чого можна навчити людину, яка стала деревом?!

— Чимало, — Пугач підняв куточки губів, але не весело, а скоріше зловісно. — Чимало, сестричко.

Він потяг за шнурок, і згори опустилась, як вітрило, карта Населеного Світу.

— Як усе швидко міняється, — пробурмотів Пугач, дивлячись на карту. — Раніше, здається, Світ не мінявся так швидко. Бачиш, карта застаріла — на ній позначено наше баронство. А тепер ми Ліс, сестричко, і я намісник Лісу.

— Ти? А батько?!

Пугач знов її обняв. Вона все зрозуміла й заплакала.

Стократ ще ніколи не заходив так далеко на схід. Востаннє він бував у передмістях Яру три роки тому. Тоді в місто не пускали без перепусток, люди боялися підвищувати голос і щосекунди озиралися, наче чекали удару батогом. Майже всі носили залізні браслети з кількома ланками ланцюга, символом їхнього рабства. У таверні пошепки розповідали про Залізних Братів, що встановили владу над цією землею і просувалися далі на північний схід.

Стократ не пішов навздогін за Залізними Братами. Його цікавість була сильна, але передчуття — сильніше. Він звернув на південь і довго бродив по болотистих і жарких місцях, де жаби вміють наслідувати людський голос. Потім звернув на північний захід, дійшов до Великої Бухти, пройшовся вздовж узбережжя і знов пішов на схід.

І ось він зайшов у передмістя Яру, і навколо була геть інша країна. Залізні Брати, що багато років наводили жах на ці землі, винищили самі себе, зчепившись у міжусобиці. Тепер навколо була розруха, часом навіть голод, і на кожний колосок претендували, крім орача, двоє розбійників.

Стократ пройшов крізь розорений край, не затримуючись. По дорозі він урятував селянську родину, обложену зграєю горлорізів. Душі горлорізів пішли в траву й воду, селяни благословили Стократа й дали йому хліба на дорогу, але він не був упевнений, що наступна зграя не спалить їхнє маленьке поле дотла.

Він ішов на схід, бо там, як йому казали, досі царює Ліс. Про цей Ліс таке верзли, що Стократ з кожним днем крокував швидше — йому кортіло побачити на власні очі живі дерева та балакучі пеньки.

Людське житло траплялося дедалі рідше. Нарешті він цілий день пройшов, не зустрівши нікого, по зеленій рівнині, де повно було струмків і озер, де можна було жити й обробляти поля, — але по дорозі бачив тільки руїни, рясно порослі травою.

Він переночував просто неба, лежачи на спині й дивлячись на зірки. Ось уже багато років вони не наближалися й не віддалялися, не стріляли одна в одну й не вибухали. Сонний спокій панував на небі, і, дивлячись угору, Стократ дивувався, чого ж такий неспокійний Населений Світ.

Уранці він вийшов на пагорок і побачив унизу найгустіший ліс, який йому випадало бачити в житті. Дерева на узліссі стояли стовбур при стовбурі, і між ними не можна було протиснутися.

Сповільнивши ходу, Стократ зійшов з пагорка. На узліссі небаченого лісу стояла халупа, складена з піщанику. Коло входу стовбичив гладкий хлопець і дивився на Стократа, роззявивши рота, як на шестиногого собаку.