— Я подорожній, — сказав йому Стократ. — Ніколи раніше не бачив?

— Бачив, — хлопець закліпав очима. — Бачив, аякже, вони тут так і шастають…

Стократ не зрозумів, нащо він бреше. Скоріше за все, нінащо — хлопець звик брехати для власної розваги.

Пригнувши голову у дверях, він зайшов за хлопцем у темнувате вогке приміщення. Там стояв дерев’яний стіл — Стократ здивувався, йому казали, що васалам Лісу заборонено рубати й палити дерево, теслювати й столярувати. Хлопець сів за стіл з поважним виглядом і розгорнув сувій:

— Хто ти і в якій справі йдеш у володіння Лісу?

— Я бурлака. Йду просто себе, собі на втіху.

— А… меч тобі нащо?

Стократ знизав плечима:

— Оборонятися від злих людей.

— А-а, — з незрозумілим виразом промовив хлопець. — Ти закони Лісу знаєш?

— Авжеж, ні. У Лісу є закони?

Хлопець подивився на нього, як на дурника.

— Дикий народ живе на заході, — сказав з жалем. — Тримай…

Він подав тонесеньку дерев’яну пластинку, на якій чорнилом було виведено не дуже зрозумілі закарлючки.

— На землях Лісу ти платиш податок, як усі жителі. Щодня.

— Щодня?! Цікаві у вас порядки… Якими грішми?

— Ніякими, — хлопець насупився. — Слухай… там, на заході, люди живуть?

— Небагато. Вільної землі повно.

— Я пішов би, — сказав хлопець з тугою. — Але в мене тут мати, сестри, наречена… Якщо я піду, вони платитимуть за мене.

Він раптом розсердився й закричав на Стократа:

— А ти, якщо йдеш, то йди! Оно прохід, веде прямо до міста, йди, якщо хочеш, я за тебе не відповідаю!

— Чим ви платите? — запитав Стократ, намагаючись прогнати найгірші підозри.

— Часом, — сказав хлопець й сів на табурет. — Іди, в таверні тобі краще пояснять.

— Оце табличка, бачиш? — служниця вийшла з-за шинквасу й гепнулася поруч. — Я відзначаю на ній, скільки сплачено. На підневільних землях, від нас на схід, там усе просто: до двадцяти п’яти років уже сивий, а до сорока від старості помираєш. Це називається тяжкий податок. А в нас легкий. Викликає мене хазяїн, трактирник, ну, щоб вилаяти за що-небудь. А я на табличці своїй роблю карб… І ось, будь ласка, вже вечір, він мене вилаяв, і заново підлогу драїти змусив, тільки я цей час Лісові віддала. І зразу вечір, відпочивай, спи, до милого під бік, усе можна!

Стократ крутив у руках дерев’яну табличку, на якій карби були складені по п’ять: кожен п’ятий перекреслював чотири попередні.

— І… скільки таких карбів на день?

— А скільки хочеш. Головне, щоб на п’ятий день, коли бемкне дзвін, у тебе було сплачено п’ять.

— А якщо ні?

— Тоді почнеш старішати. Кому ж хочеться? Наші всі платять справно, усі пристосувалися: іти, скажімо, женцеві зранку на поле — працювати. Два карби віддаси — і вже вечір, лежиш собі на матраці, кості ломить після жнив, а тобі радість: відпочиваєш…

— Стривай, — сказав Стократ. — А хто ж працює?

— Та женці ж самі й працюють. Тільки час цей оддають, вони його не відчувають, ясно? Віддають деревам.

— А уві сні чому не віддавати?

— Ще чого, уві сні час солодкий! Шкода! Краще робочий день їм оддати, хай удавляться.

— Навіщо деревам стільки часу?!

— А не наше діло, — служниця посуворішала і встала з-за стола. — Це Лісового Царя діло, я не збираюся його питати.

— На захід і на південь, — сказав Стократ, — повно вільної орної землі. Будинки стоять розвалені, але відновити можна. І ніяких дерев!

Служниця зникла за шинквасом.

— За такі слова, — долинуло приглушено, — можна штраф заплатити. Так що мовчи і їж, або вимітайся з таверни. Знаємо ми таких бурлак…

І загуркотіла, стрибаючи по підлозі, мідна каструля.

Спати тут лягали пізно. Стократ ішов вулицею, і чи не в кожному вікні світилося: десь співали, десь пиячили, десь бились, але без особливої злості. Гуляла молодь, обнявшись. Порівняно з суворими землями, що пережили падіння Залізних Братів, — бучне свято.

Вулиці здавалися критими — так щільно змикалося над ними гілля. Стократ пройшов місто з краю в край і вийшов у передмістя. Міської стіни не було — її заміняли дерева. Тільки відійшовши далеко й вийшовши в поле, Стократ зрозумів, що йде дощ: у місті краплі не долітали до землі, все діставалося деревам.

— Гуляєш, подорожній?

Стократ обернувся. Перед ним стояла жінка, закутана в плащ, з каптуром на голові.

— Дивлюся на небо, — сказав Стократ. — Мені без нього незвично.

— Звідки ти?

— Звідусіль. Прийшов із заходу, якщо ти про це питаєш.

— Це правда, що Залізні Брати… закінчилися? Що їх більше немає?

— Правда. Раби звільнились. У тих місцях тепер розруха, але скоро, я думаю…

— Тебе не питали, про що ти думаєш, — вона обірвала його з несподіваною брутальністю. Стократ одвик од такого ставлення — людині з мечем на поясі грубіянять тільки зосліпу чи сп’яну. Він уважно придивився до її блідого молодого лиця…

— Ти тутешня пані? Ти — намісник?

— Я його сестра, — вона відвернулася, наче пошкодувавши про свою брутальність. — Мене звати Нора. Я знаю, що в таверні ти підбивав людей на бунт.

— Я?!

Він щиро здивувався.

— Я розповідав служниці, що діється на захід звідси. Там багато землі і…

— Замовкни.

Вона якийсь час стояла прислухаючись, роздимаючи ніздрі.

— Цей меч у тебе — ти коли-небудь пускав його в діло?

Стократ кивнув. Жінка примружилась: кивок вийшов багатозначний, а жінка була з тих, хто розуміє прихований сенс. Нарешті, вона взяла його за рукав і мовчки потягла далі в поле.

Дощ не переставав. Стократ ішов, намагаючись не наступати на колоски. Жінка сунула, не дивлячись під ноги.

Нарешті, рівно посеред поля, вона зупинилася й подивилася в темне, вкрите хмарами небо.

— Ти бачиш у темряві, — не запитала, а ніби запевнила. Стократ знову кивнув. — Я теж, — вона облизнула губи. — Мене звати Нора, я вже казала?

Вона сягнула рукою під плащ і вийняла з сумки, що висіла на боці, учетверо складений папір та грифельний стержень.

— Чужоземцю, який прийшов звідусіль, повернись до мене спиною…

— На знак довіри? — Стократ ледь осміхнувся.

— Просто підстав мені спину…

Він скорився. Вона приклала папір до його куртки між лопаток і написала щось — кілька слів. Потім мовчки смикнула його за рукав — він обернувся. Жінка піднесла написане до його лиця.

«Я хочу, щоб ти вбив Лісового Царя», — було написано на клаптику паперу.

Стократ знов уважно на неї глянув. Вона дивилася на нього, наче збиралася вдарити або поцілувати.

— За що?

Вона знову подивилася на небо. Кілька легких крапель упали на її щоки.

— Інший би запитав — як? Або — що я за це матиму? Або, в найгіршому разі, — хто це? А ти, виходить, нікого не вбиваєш без мети й сенсу, ти світоч шляхетності, так?

— Я здогадуюся, про кого ти говориш, — сказав Стократ, — хоч і не певен, що це людина, а не легенда. Я не світоч шляхетності, але й не найманий убивця. Назви мені причину, з якої я повинен його вбити.

— Ходімо, — сказала вона помовчавши.

І, не зважаючи на дощ, відкинула каптур.

Жінка привела його в старовинний баронський будинок, складений з каменю років двісті, а то й триста тому. Стіни обідньої зали прикрашали картини — переважно старовинні пейзажі та жанрові сценки; Стократ розглядав їх, упізнаючи баронство без засилля лісів, з полями й майданами, з перехрестями й чагарниками, з простором, що зберігся тільки там, на полотні. Окремо, в торці зали, висіли портрети чоловіка й жінки — як видно, подружжя.

— Це наші батько й мати, — сказала Нора.

Стократ кивнув. Його співрозмовниця була схожа на батька.

— Вони повмирали, — уточнила Нора те, що й так було зрозуміло. — А це…

Швидкі кроки простукали по сходах. У залу ввійшов хлопчик років одинадцяти, високий і серйозний, лицем схожий на матір.

— Це мій син, — сказала Нора. — Його звуть Альт.