— Стократ. Це прізвисько, а не ім’я… Звати його Стократ.

Двоє змучених подорожніх спали на готельному ліжку. Вони заснули одночасно й одразу — так падає, втомившись кружляти, дитяча дзиґа.

Босі п’яти Світ визирали з-під вовняної ковдри. Стократ зупинився поруч; дивно, але ніколи раніше жодна жива істота не викликала в нього такого бажання обійняти. Захистити. Втішити. Наче вона була найтендітнішим паростком найкоштовнішого на світі дерева. Або єдиною дитиною самого Стократа. Дивно, досі йому було плювати на дітей.

Він укрив її ноги плащем, зачинив віконниці й зійшов униз.

Заплатив хазяйці наперед. Товста й весела, Хазяйка-Роз намагалася всіляко прислужитися; років їй було під п’ятдесят, вона погладшала й побрезкла, однак показних чоловіків будь-якого віку зустрічала, мов рідних.

Він сказав хазяйці кілька приємних слів. Провідав коней на стайні. Домовився з конюхом про сідла. Вийшов за частокіл і заглибився в ліс.

«Хто він — той, що назвався моїм прізвиськом? Навіщо йому дівчина? Навіщо дивовижне — й безглузде! — чаклунство?»

Жива карта. Чудова ідея для великої війни, якщо збираєшся знищити противника, а не просто завоювати. Тінь-карта; за давнім повір’ям, наступити на тінь — значить нашкодити людині… Але воювати з цілим світом? Кому це потрібно?

І головне — навіщо надівати таку карту на смертного? Що станеться зі світом, коли Світ умре?

«Хто вигадав їй ім’я?» — стурбовано подумав Стократ. І знов невловима думка, наче муха, пройшлася навколо голови, не наближаючись, не віддаляючись. Світ — населений усесвіт. Де панує мир.

Він дійшов до струмка, що біжить до Світлої, сів біля води й вийняв з піхов короткого меча.

Лезо тьмяно світилось, і по ньому блукали тіні. Усі п’ять були тут — туманні постаті з жовтими млинцями облич: вони, ймовірно, сварилися, беззвучно роззявляючи роти, намагаючись зрозуміти, що за посмертя таке, і хто винен, і чому так тісно.

Під поглядом Стократа їхній рух сповільнився. Припинився зовсім. П’ять розбійницьких душ завмерли, намагаючись звідти, зі сталевого леза, роздивитися свого ката.

Троє були геть гнилі, Стократ не став до них навіть придивлятися. Четвертий, у минулому торговець, виявився дивовижним невдахою і, мабуть, для нього можна було знайти пом’якшувальні обставини. П’ятий, найстарший, щиро каявся — а загублених життів на його совісті було сім штук.

Стократ подумав. Підвівся, обійшов навколо дерева, примірявся й увігнав лезо в щілину — майже до половини. Випустив п’ятого зі словами:

— Тягнися вгору.

Душа беззвучно пішла в живий стовбур.

Стократ знайшов мурашник. Поклав меча впоперек мурашиної стежки.

— Працюйте.

Три гнилі душі зіскочили на мурах і зразу ж влилися в загальний стрій.

Стократ підкинув меча й піймав за руків’я. Четверта душа балансувала всередині, розчепіривши руки, намагаючись утриматися.

— Тікай.

Він опустив лезо у воду струмка. Клинок мигнув і згас — порожній, не відрізниш од звичайного сталевого леза.

Стократ ще трохи постояв на березі, дивлячись на воду, слухаючи її голос. Трохи позаздрив розбійникові-невдасі: нарешті і йому пощастило. Струмок довговічніший за дуба і значно веселіший за мураху. «Коли мені все набридне, — подумав Стократ, — піду в струмок, стану бистрою водою…»

Але спершу треба сховати Світ од гонитви. Сховати… І тоді відповісти на головне запитання: що станеться зі світом, коли Світ умре?

Треба відпочити. Усім. Хоч би годину.

Він ліг на мох під деревом і заплющив очі.

І прокинувся, коли знов почався дощ.

Плащ залишився в таверні. Крони не захищали від дощу — за ніч промокли наскрізь. Ковзаючи в траві, іноді обтрушуючись, мов пес, Стократ повернувся в «Чорне вухо».

Коло самих воріт раптом зупинився, попри зливу. Ворота, зранку ще темні, розбухлі, тепер світліли новим деревом.

Що це, Хазяйка-Роз поміняла ворота?

Хвіртка відчинилася без скрипу. Він зайшов у двір, відчуваючи, як піднімається зсередини зимний холод.

Двір теж змінився. Зник другий сарай. Помінялися місцями конов’язь і дровітня. Та все це було неважливо, бо сама Хазяйка-Роз стояла на порозі — квітуча струнка жінка ледь за тридцять, з трояндою у волоссі, зі жвавим інтересом у безневинних синіх оченятах.

— Пане, та ви ж промокли! Скоріше до вогню, скоріше, Роз дасть вам зігрітися!

Стократ стояв, як укопаний.

— Пане, заходьте! — Роз розчинила перед ним двері. — Довга дорога? Де ваш кінь? Чи ви, бачу, пішки так і простували, мабуть, од «Сірої шапки»?

— Так, — сказав Стократ.

Ледве волочачи ноги, він зайшов у таверну. Тепер, коли він побачив Роз, його не могли здивувати ніякі зміни. Таверну вибудували, схоже, всього кілька років тому, вона здавалася просторішою і світлішою, ніж він пам’ятав, і гостей тут було набагато більше, ніж він звик.

Він сів за найближчий столик. На щастя, і клинок і гаманець були при ньому. Він попросив підігрітого вина.

— Скажи, мила хазяйко, а двоє подорожніх… чоловік і дівчина, молоді, давно тут проїжджали?

— Молодята з Прип’яток? — зраділа Роз. — З ними ще матінка і двоє слуг. Тиждень тому зупинялися, потім далі поїхали. Ці?

— Дякую, — сказав Стократ.

Кімната, де він залишив Світ та її супутника, була зайнята. Хазяйка запропонувала йому закамарок під сходами.

Грубний комин пашів теплом. Він лежав на вузькому ліжку, дивлячись на віддзеркалення своїх очей у чистому клинку. І намагався зрозуміти, що сталося.

Ці двоє залишилися самі. За ними женуться. Володар Гран надто добре знає ціну Світ. Їх неминуче зловлять, через розлив Світлої цю мить вдалося тільки відкласти, але не скасувати.

Та й де ж їм дітися? Правила Пристойності не пристосований ні до роботи, ні до бою, ні до подорожі. Світ, що багато років просиділа в чотирьох стінах, утомлюється навіть від короткої прогулянки. Наступна зграя розбійників виявиться на їхньому шляху останньою…

Але це буде ще нескоро. Скільки років має минути? Двадцять? Вісімнадцять? Менше?

Він чекав світанку, боячись заснути. Потім задрімав і прокинувся від жаху: скільки років минуло цього разу, і в який бік — чи це минуле, чи майбутнє?

Усе залишалось, як і раніше. Остигала груба. Хазяйка-Роз устала рано й тихо поралася на кухні.

Щойно стало світати, він пішов у ліс. Відшукав місце, де прокинувся вчора. Уважно оглянув усе навколо, впізнав деякі дерева; могутній дуб був молодший майже на двадцять років, замість розсипу маленьких ялинок росла одна велетенська ялина, і тільки ясен біля самого струмка був той самий, колишній. Його ріденьке листя пропускало світло на радість густому підліску.

Стократ зірвав з ясена листок. Потім розвів вогонь і обережно, краєчком, підніс листок до полум’я. Листок загорівся, як папір, і крізь жилки й зелений м’якуш проступили слова, написані чужою мовою. Стократ придивився б і розібрав напис — але він зник перш, ніж він зміг його розгадати.

Вогонь обпалив йому пальці. Він випустив догораючий листок, і той розсипався попелом.

— Вресень, — прошепотів Стократ.

Дерева-вресені прийшли з далекого краю на розореному війною сході. Про ті ліси багато й охоче брехали в тавернах: розповідали, що ліси породжують чудовиськ. Одні харчуються плоттю, другі витягують сіль з води й ґрунту, треті говорять голосами померлих. Розписувати чудовиськ веселіше, ніж розповідати правду про вресень: дерево, яке грається з часом, як вітер з осіннім листком.

Стократ чув про людей, які засинали в лісі й прокидалися, неушкоджені, через сто років. Та жодного разу він не чув про людину, що прокинулася за двадцять років до того, як заснула…

Він стояв перед деревом, стискаючи кулаки, готовий іти в таверну по сокиру. Ясен безневинно шелестів листям: я просто дерево, сліпе й глухе, що не знає чаклунства. Я простодушний ясен у темному ялиновому лісі, перевір це, ляж піді мною й засни знову…