Однак Стократ не став спокушати долю.

Він з’їв шматок м’яса з рожна, подякував господині й пішки вирушив через ліс — до «Сірої шапки».

Він бродив по цій землі ще підлітком. Багато років тому зброяр, на порозі смерті від старечої немочі, з’явився до притулка, оглянув більмастими очима зграйку насторожених сиріт і віддав худому підліткові зачохлений клинок.

Не сказав ні слова.

Пізніше Стократ зрозумів, що старий з клинком урятував його, мабуть, від того короткого й повного ненависті життя, на яке був приречений хлопчисько-підкидьок. Його злили й дратували люди — ще тоді, як не вмів говорити, а як підріс, у притулку його боялися навіть дорослі. Він був позбавлений і страху, й жалю, він нехтував біль — свій і чужий. І от він пішов у нікуди з клинком під пахвою, без настанов, без мети, без розуміння добра та зла. Без шматка хліба, не готовий ні просити, ні працювати, ні догоджати, ні воювати.

Уперше від народження він став щасливий.

Уже потім юнак збагнув, що, міркуючи на ходу, можна відкрити нове, згадати просте й додуматися до складного. Він пройшов Населений Світ від краю до краю й назад. Клинок був при ньому; ніхто не вчив хлопчика фехтувати, він, блукаючи, сам навчився.

Він продовжував учитися щодня — у води й землі, у свого меча, у добрих і злих людей; першого ворога він убив, захищаючись, і дуже злякався, побачивши в посвітлілому лезі чужу спотворену душу. Відтоді він убивав тільки лиходіїв, але не тому, що думав про справедливість. І, зрозуміло, не тому, що уявляв себе месником; він просто знав, що душа безневинно вбитого подивиться з леза йому у вічі. А душі вбивць і ґвалтівників безокі.

Як маятник у годиннику, він ходив, міркуючи на ходу, іноді зупиняючись, щоб послухати легенди про себе. Поголос придумав йому прізвисько: Стократ. Він став називати себе Стократом. Треба ж було якось до себе звертатись у довгі години подорожі; поголос називав його могутнім чаклуном, і він з подивом зрозумів, що й справді, напевно, маг. А був він особливий від народження, чи це подарунок зброяра зробив його чарівником — він не знав і вирішив для себе, що й не знатиме.

Він багато чого не знав про себе, і питання, поставлені тисячу разів, залишалися без відповіді. Підкидьок без батьків і опікунів, покинута в лісі дитина, він швидко вчився, людська тупість викликала в нього лють, однак бився він холоднокровно. І дуже скоро виявилося, що серед бійців немає йому рівні.

Якось йому заплатили за вбитих розбійників, які багато років тримали в страху три села. Він купив собі коня, і стало легше доганяти вбивць, якщо вони тікали. Відтоді він брав з селян плату, якщо йому пропонували, та нікому з розбійників жодного разу не вдалося відкупитися.

Довелося урізноманітнити маршрути, щоб його не впізнавали в лице.

Крокуючи тепер через ліс, Стократ думав, що десь неподалік бродить, можливо, хлопчисько з тим самим клинком. Чи здатний світ носити двох Стократів одночасно?

— Так не буває, — сказав він уголос.

За роки мандрів він устиг з’ясувати, що буває все. Буває, що час повертається назад. Буває, зустрічаєш у юрбі себе-колишнього і здогадуєшся обернутися, коли щось міняти вже пізно. Усе буває. Світ хиткий.

Повз «Сіру шапку» він пройшов не спиняючись. Загиблих розбійників уже, зрозуміло, знайшли; може, юний конюх зумів усіх переконати, що нещасні «побилися за здобич»…

Стоп, сказав він собі й сів на придорожній камінь.

Немає ніяких мертвих розбійників. Вони живі. Наймолодший, напевно, ще ходить під стіл пішки. І навіть, можливо, їхня доля складеться по-іншому, не приведе в ліс браконьєрами, а потім і…

Він потер лице і збагнув, що щоки не колються — щетина перетворилася на бороду. А що тепер буде зі Світ?

Де вона?

Він змусив себе встати. Подався на південний захід, і через дві години повернув на розпутті до переправи через Світлу — в той бік, де були землі володаря Грана.

Праворуч на пагорку стояв будинок, який він пам’ятав порожнім і занедбаним. Тепер там горів вогник; Стократ придивився. Вогник у таку пізню пору міг означати, що хазяїнові не спиться. Або він хворий. Або подає комусь знак.

Стократ звик відчувати тривогу у відтінках, у запахах і звуках, у світлі й тінях. Неквапливо, ніби гуляючи, він зійшов з дороги й по вузькій стежці рушив на гору.

Будинок був дерев’яний, двоповерховий, верхнє віконце світилося. Він зупинився біля хвіртки. Прислухався; собак не було. Це погано: в такому місці обов’язково треба тримати собаку.

Він легенько стукнув у стулку молотком.

Там, за частоколом, двері трохи прочинилися. Ледь чутно скрипнули.

— Добрий вечір, — голосно сказав Стократ. — У вас щось сталося?

— Хто ви? — глухо запитала жінка. З голосу він зрозумів, що вона давно не спала.

— Чаклун.

— Хто?!

— Мене звуть Стократ, я маг. Я можу вам допомогти?

Жінка мовчала.

— Що у вас сталося? — запитав він знову. — Якщо нічого — я піду.

— Іди.

Він повернувся й пішов стежкою вниз.

— Стривай!

Хвіртка заскреготіла засувами й загуркотіла ланцюгом.

Вона — вдова купця. Той помер, не виплативши боргів. Вона продала будинок у місті й переїхала сюди: тут недорого жити, але страшно. На самому кордоні Гранових володінь узимку докучають вовки, влітку браконьєри. На щастя, розбійників немає. Чатує рубіжна варта.

Усе це Стократ частково почув, частково домислив; він стояв на порозі доглянутого, на вигляд заможного будинку. Тому ще помітніший був безлад — кинуті ганчірки, підсохлі калюжі на підлозі, перекинутий кошик з шиттям. Жінка дивилася на нього запаленими, глибоко запалими очима.

— Ти справді чаклун?

— Так.

— Ти допоможеш мені?

У Стократових вухах болісно відгукнулося луною: «Ти допоможеш нам? Ти ж можеш нам допомогти?!»

— Що в тебе сталося?

— Ходімо…

Він витер чоботи об постілку біля дверей. Ступаючи по чисто вимитих східцях, вийшов за нею на другий поверх.

На ліжку лежала дитина, загорнена в ковдру. Стократ зупинився, здивований.

— Я знайшла її в лісі, — сказала жінка.

Стократ насупився.

«… Я знайшов його в лісі, — сказав волоцюга в приймальні виховного будинку. — Якась сука викинула на загибель, замість щоб однести до притулку! Ось, беріть, він ще живий…»

— Пане? — з тривогою спитала жінка.

— Підкинута, — повторив він зітхаючи. — Хочеш, щоб я її відвіз у виховний будинок?

Жінка дивно на нього подивилась. І розгорнула ковдру. Маленька дівчинка, не більше місяця їй, прокинулася й жалібно запищала.

Стократ дивився на неї, відчуваючи, як сторч стає борода. Дитяча шкіра була вкрита дрібнесеньким малюнком — плечі, груди праворуч; Стократ зубами стяг рукавички. Подивився на свої руки, не наважуючись торкнутися.

— Поверни її.

Жінка перевернула дитину, і Стократ побачив дитячу спинку. Крихітні землі Грана, ще цілий Виворіт, Лісовий Край, Лисе Узгір’я…

— Ти бачиш, вона плаче! — закричав пошепки, щоб не налякати дитину, щоб іще більше не злякатися самому. — Нагодуй її! Дай води!

— Я б не брала її, — не до ладу відповіла жінка. — Я розгубилась… Але вона лежала прямо на землі… Вона хвора? Це заразне? Що з нею? Ти знаєш?

— Де ти її знайшла? — безнадійно запитав Стократ, дивлячись, як жінка намагається втішити дитину ганчіркою з жованим хлібом. Дівчинка не хотіла це їсти і, певно, не могла. — Слухай, де можна знайти годувальницю?

Він розрізняв сторони світу просто й природно, як верх і низ, йому не потрібні були ні сонце, ні зірки. Вдова, за її словами, знайшла дівчинку в лісі — занадто далеко від людських поселень.

Може, злі люди викрали її, а потім покинули? Навіщо викрали, навіщо покинули, прирікаючи на смерть? Стократ не вірив у безпричинну людську злість — тільки у вигоду й свавілля. Та ще в боягузтво.

Ласа до любовних утіх дівиця сховала в лісі свою ганьбу? А навіщо було йти далеко — поклала б коло дороги, і совість, може, не так би гризла, бо перехожі не дадуть дитині пропасти…