Я теж не знав батька: його призвали в армію, ходив на білофіннів, потім навчався у танковому училищі і тільки напередодні Травневих свят 1941 року на кілька днів приїхав, розповідала ма­ти, в Березівку. І коли я напружував пам'ять, наче в тумані виринали спогади, в яких образ батька роз­пливався, не тримаючись купи. Тільки була втямки велелюдність у кімнаті, густий тютюновий дим, без­ліч облич, серед них то усміхнене, то серйозне лице чоловіка, в якого я сидів на колінах.

Війну я затямив краще, особливо останній рік окупації. З матір'ю бачився рідко, вона десь пере­ховувалась від фашистів, що вивозили молодих жінок до Німеччини. Я жив у багатодітної та мов­чазної тітки Марфи, прибиральниці маминої шко­ли. Мені добре впам'ятку весняний день (на под­вір'ї трохи стужавіла земля, і ми вже бралися ходи­ти босоніж, забігали в город скубнути цибулиного степір'я, поздирати смоли з вишень і слив), що рап­том розпався на друзки від пострілів та гуркоту. Ми, дітиська, залягли у рівчаку під плотом і в щі­лину бачили, як на вигін вимчала тупорила пля­миста машина, напхана німцями, що несамовито кричали, палили з автоматів кудись позад себе. Ли­шень вони зникли за крайніми хатами, як на ви­гоні опинився танк з червоною зіркою і з бійцями круг башти. Він розвернувся і вгатив з гармати вслід фашистам, застрочив із кулеметів...

«Наші! Наші!..» — посхоплювалися ми і відчай­душно заволали.

І тоді здвигнулась стара купина гною на подвір'ї, піднялась ляда і з'явилася голова, пов'язана карта­тою хусткою.

Ми остовпіло витріщились на неї — вона поверну­лася в наш бік.

«Мамо! Мамо!..» — метнувся я до неї, зашпорту­ючись.

Мати, бліда, наче паростки пророслої бараболі в льоху, простягла руки і мацала навколо, витрі­щившись невидющими очима. Я стояв над нею, зля­каний і нерішучий, думаючи, що вона осліпла.

«Я тут, мамо»,— тихо мовив.

«Арсенчику,— вона таки намацала мене і міцно вхопила за полу кофтини.— То правда, що наші?..»

«Наші! — горлали разом зі мною діти тітки Марфи.— Он танк стоїть!»

Ми допомогли їй вибратися з ями. Мати не могла стояти і в знемозі опустилась на призьбу, не від­пускаючи мене від себе. Вона пахла сирою землею.

«Я погано бачу,— потерла очі.— Все ніби в гус­тому тумані. Але минеться...» — і притисла мене до себе.

З танка посплигували бійці і, стріляючи з автома­тів, побігли нагинці, зникли за хатами. Долинало сухе татакання. Нам нетерпілося теж дременути за ними, але не наважувались, знаючи, що мати не пустить. Мені було дивно й не вірилось, що то справжній танк і червоноармійці... А може, в ньому сидів мій батько? Сидів і не знав, що ми тут, неда­леко.

«Ой тітко, гляньте!» — злякано зойкнув Микола, показуючи пальцем у верболози.

«А що там, сину, що? — стривожилася мати, мру­жачись, водячи головою навсібіч.—Наче хтось іде...»

Ми заціпеніло стежили за німцем, що виблукав, спотикаючись, на город, простоволосий, у розхри­станій шинелі, тримаючись обома руками за жи­віт. Він дибав прямо на нас, і ми, охоплені жахом, наче скам'яніли.

«То що там? Що?!» — у відчаї допитувалась ма­ти, відчуваючи щось лихе.

А німець наближався. Я виразно бачив його зне- тямлені очі, червоні, мов жоржини, руки і руду пля­му, що розходилась на зеленому сукні.

«Мутер... Кіндер... Васер...» — благально проше. потів.

«Стій, нелюде! Стій!..» — страшно-закричала ма­ти, прозріваючи, і згорнула нас докупи, затулила собою.

«Васер...»—Німець заточився над купою гною, ос­тупився і впав у яму, зник, мовби нікого й не було, ніби нам це привиділось.

Я чув калатання свого серця, неначе тримав його в кулаці.

«Де він?» — запитала мати.

«Впав у яму...» — тремтів Микола.

Ми сиділи на призьбі, поки не прийшла тітка Марфа з позиченою пучкою солі. Дізнавшись про німця, вона залементувала: навіщо їй така напасть, тепер хоч відцурайся обійстя... Збіглися жінки. Хтось приніс мотузку, і вони, гидячись, гуртом за­чепили його, вже неживого, і заволокли у вербо­лози. Викопали яму...

Того ж дня ми перебралися у свою квартиру при школі. А восени прийшов якийсь дядько з міліціо­нером і про щось довго розмовляв з матір'ю, не­довірливо приглядаючись до неї. Після цих відві­дин мати плакала, впавши на ліжко, а я безпорад­но тупцяв коло неї.

Взимку ми переїхали в райцентр і поселилися в будиночку з великим садком, у тихому провулку, за двадцять хвилин ходьби до десятирічки. До нас на­відувався Роман Гнатович, і мати завжди з ним про щось шепотілась, скрушно зітхаючи, витираючи по­червонілі очі хустинкою, а потім підкликала мене й обціловувала лице, збентежено примовляючи:

«Не вірю, не вірю...»

У місто зрідка почали вертатись солдати, скалі­чені війною, з госпіталів на долікування. Я неви­мовно заздрив їхнім дітям і питав матір, коли ж при­йде мій батько і чому він не пише листів. Я щодня бігав на вокзал, товкся серед людей, жадібно вдив­лявся в обличчя бійців, що в короткі зупинки виска­кували з теплушок набрати окропу чи купити якоїсь поживності. А коли хтось із них прямував у місто, назирці супроводжував його, сподіваючись, "що він зверне у наш провулок. Так минула зима, прийшла весна і з нею звістка про Перемогу.

Того дня місто наче очманіло від радості і щастя: мешканці, святково вдягнуті, запрудили вулицю Ле­ніна, сміялись і плакали, качали бійців, із хат лу­нали пісні й ридання, на вокзалі стріляли з гвинті­вок та автоматів, і я назбирав повну пілотку гільз. Вертаючись з тим добром додому, віддалік угледів біля хвіртки якусь розкутану жінку в барвистій сукні й мимоволі уповільнив кроки.

«Ти чого, Арсенчику?» — стурбовано поспитала вона маминим голосом.

Мама! Справді вона! Я метнувся до неї, аж зато­рохтіли гільзи в пілотці. Вона пригорнула мене, а я зирив на вікна нашого будинку. Нікого. Мама про­винно всміхнулась...

Моє волосся ще довго пахло пороховим гаром, поки Роман Гнатович не подарував нового кашкета.

А якось наприкінці літа, здається в неділю, з по­їзда зійшов військовий із польовою сумкою. Мені відразу кинулось в очі його обличчя, вірніше, права його половина, неприродно червона й побабчена. Він поминув вокзал і на вулиці Леніна зупинився біля кіоска дядька Морса, запитав, де провулок Коро- ленка. Зачувши те, я увесь схолов і ще дужче при­тиснувся, до липи. Дядько Морс до половини вису­нувся з вікоиця і, тицяючи безпалою рукою, пояс­нював, як дістатися до провулка.

«А вам до кого?» — поцікавився.

«До Віри Загайгори».

«А, вчителька. З доброю вістю?»

Військовий, не відповівши, пішов далі, звернув у бічну вулицю, а я не міг зрушити з місця. Дядько, всовуючись назад у кіоск, помітив мене за деревом.

«Арсене, ти чого ховаєшся? Гайда додому. До вас капітан... Може, щось про батька...»

Я добіг до рогу — військового в бічній вулиці вже не було. Застав його з матір'ю за столом, і він замовк, лагідно дивлячись на мене, прикриваючи до­лонею червону половину лиця.

«Цей дядя з твоїм татом... На війні...» — напру­жено, глухо мовила мати.

Я роззирнувся по кімнаті, бо ж якщо воював ра­зом і повернувся, то й батько, може, з ним прийшов іншою дорогою і я розминувся або не впізнав на вокзалі. Метнувся до другої кімнати — нікого.

І тоді я вперше заплакав...

Розділ четвертий

Не знаю, скільки часу я безживно просидів за сто­лом, не відчуваючи самого себе, ніби перестав існу­вати, і то в когось стороннього ледь ворушились у пам'яті кволі, невиразні спогади, схожі швидше на марення...

—Дрімаєш на службі? Напевне до ранку з Олею стояв,— весело, гучно сказав Великошич.

Я не підводив голови, поволі приходячи до тями. Розплющив очі — впритул чорні розпливчасті лі­тери.

—Арсене, що з тобою?— Сергій Антонович по­клав мені руку на плече.

Я розігнувся, зітхнув і втупився у повідомлення, з якого зір вихоплював слова: «...не повернувся у частину з триденної відпустки в село Березівку». Не повернувся... І зціпив зуби, тамуючи розпуку, безсилий щось вдіяти супроти факту, заперечити його, не сприймати на віру. Мені стало невимовно страшно, коли безжально спливли питання: хто мій батько, чий я син, куди він подівся? Навіщо вісім­надцять років мати обманювала мене?..