Навіть подумки не міг вимовити жахливого сло­ва, що нагло лізло в свідомість, знетямлювало мене ще дужче, толочило, спустошувало душу й почуття, яріло в грудях вогнем, а то мовби кидало в льодов­ню. Навколо мене утворювалась гнітюча пустка, в якій я опинився сам зі своїм ваганням й роздумами, недовір'ям і гірким відчуттям ошуки, непоправної втрати чогось такого, що давало мені право відвер­то дивитись людям ув очі.

—Чого мовчиш? — уже стурбовано запитав Ве­ликошич, нагинаючись до мене.

Я кивнув на розгорнуту справу. Він безуважно глипнув на неї, пробіг перші рядки тексту, і його обличчя напружилось зосереджуючись, я звівся, пі­дійшов до вікна. Збайдужіло дивився на перестиг­лі вишні. Почувався украй стомленим та знівеченим болем, що висмоктав усі сили і тільки десь у гли­бині не торкнувся однієї клітини, що не давала зга­снути свідомості. Біля мене зупинився Великошич.

—Арсене, нічого не кажи матері.

Я мовчав.

—Ти чуєш? — потермосував мене слідчий.— Не треба казати,— міцно стис мені руку.

А я вже не уявляв, як житиму далі, як поведуся з матір'ю. Усе потьмарилось, навіть Оля зчужіла. Мені видавались підозрілими переселення матері з Березівки до міста і товариські взаємини з Балюком, який вельми прагнув з дитинства прищепити мені повагу до загиблого батька. А коли я кінчав спеціальну школу міліції, мати сподівалась, що ви­прошу призначення на роботу до іншого міста, і бу­ла незадоволена моїм непослухом. Дивно і підозріло.

—Так вона... обманула...— видущив із себе.

—Напевне, заради тебе обманула. Як би ти жив, коли б знав? Як? Думаєш, їй легко?

—Але де ж?..— і я чомусь затну вся, боячись ви­мовити слово «батько».— Куди він дівся? Куди?

Великошич замислився. Нарешті мовив:

—У тилу під час війни все траплялось. Якось у прифронтовій смузі за декаду пропало безвісти 159 наших військовослужбовців. Відступаючи, фа­шисти залишали диверсантів, шпигунів, а їх військо­ві частини, потрапляючи в оточення, розповзались по лісах, а потім групами пробирались, проривались до своїх. Ще діяли банди і різне націоналістичне охвістя. Так що, Арсене, не роби поспішних виснов­ків. Зопалу й біле може здатися чорним. Факти, тільки факти скажуть правду. Ти мене зрозумів?

Я здогадувався, що мав на увазі Сергій Антоно­вич, говорячи про поспішні висновки, тактовно об­минаючи те страшне слово.

—Ех, коли б по свіжих слідах...— Великошич ступив до стола, заваленого папками, почав пере­бирати справи, говорячи: — Карпань і Замрика тоді теж не повернулися у свої частини. І твій батько. Всі троє з Березівки, в один місяць.

—Хто-хто? — нічого не зрозумів.

—Старший лейтенант Карпань і старшина Зам­рика,— повторив Сергій Антонович.— Ти що, не ба­чив їхніх справ?

Та звістка мене приголомшила, і я кинувся до стола.

—Де вони?

Ось, усі три лежать зв'язані. Тільки твого батька зверху,— пояснив Великошич.

Справді, вони з Березівки. І в усіх короткотермі­нові відпустки у жовтні. А частини?.. їхні військові частини?.. З різних, і не співпадали дні: батькові надали з 7-го по 9-е, Карпаню — з 14-го по 16-е, а Замриці — з 21-го по 23-е жовтня. Виходило, вони не бачились. Я запитливо зиркнув на слідчого, від­чуваючи, як прискорено забилося серце.

—Сергію Антоновичу, ви?.. -- стримуючи хвилю­вання, запитав.

—Так, Арсене, тут щось не те,— нахмурив лоба Великошич.— Одне село, в один місяць... І, мабуть, недарма Кєдровський зв'язав справи докупи. Але в них жодної зачіпки. Не було, напевне, і вісімна­дцять років тому.

—Але ж усі в один місяць,— нагадав я, на щось сподіваючись.

—Вірно, Арсене, і все ж нам залишається тіль­ки припущення. Слідів — ніяких,— безпорадно роз­вів руками.— І де їх шукати? Кудою вони їхали і хто їх бачив? Де свідки? Ти мене розумієш? Ти уяв­ляєш усю складність пошуку?

—Знайшли ж начальника поліції,— з докором сказав я.

—Знайшли, — підтвердив Сергій Антонович і ба­гатозначно додав: — Через п'ятнадцять років, бо він зрадник, кат свого народу. Я тебе попереджаю: облиш поспішні висновки. Коли наші йшли в на­ступ, у тилах нам вистачало роботи. Повір мені, Арсене.

Я понуро мовчав. На мене з фотокартки у справі дивився батько, відкрито й незворушно, навіть су­воро, набагато старший па вигляд, ніж на тій, що в моїй кімнаті, на погонах чотири зірочки, з орде­нами й медалями на кітелі, без кашкета. Губи міц­но стулені. Я лише стис кулаки від безсилля зазир­нути в минуле.

—Слухай, Арсене, йди додому,— співчутливо мо­вив Великошич.— Ні, краще в парк чи на річку,— і кивнув на стіл.— Я сам поскладаю. Решту колись переносиш. Іди, друже, йди,— підштовхнув мене до дверей.

Я не впирався. Переступив поріг — і оглянувся: Сергій Антонович перевів збентежений погляд на стіл, почав складати папки.

—Дайте мені ті справи,— попросив його.

—Бери. І пам'ятай про матір.

Я поклав їх до шкіряної теки й пішов.

Надворі припікало сонце. В безвітрі витав дух розімлілого асфальту і випраженого спекою клено­вого листя. У калюжі купалися, задоволено цвірінь­каючи, горобці. Над дорогою мерехтіло прозоре ма­рево випарів. Прошкував, ніби не вибираючи шляху, але підсвідомо його скорочував, обминаючи центр міста, щоб швидше дістатись Лебідки.

Ні про що не думав, точніше, не міг зібратися з думками, і вони перескакували з одного на інше, наче мій погляд, ні на чому конкретно не затриму­ючись. У голові панувала мішанина з фактів, на ду­ші — образа, зневіра і сум'яття.

Роки мого життя блідли, натомість прибираючи лиховісного забарвлення. Я поспішав усамітнитись.

Розділ п'ятий

Залізнична колія залишилась позаду. Ліворуч по­під лісосмугою тягнувся шлях до блокпоста, що його дах здіймався над верхівками дерев. А прямо переді мною марив у ясному сонці світлий березовий гай. Вузька стежка бігла до нього через поле, не­широке, хвилясте, пшеничне. Праворуч, за полем, виднілися два грибки, звідтіля долинали вереск, сміх. З пшениці випурхнув жайвір і полинув увись, заливаючись піснею. Шорсткі колоски торкалися моїх рук, мовби їх лизало язиком телятко. Пахло дозрілим хлібом, вистояною соломою і сухою зем­лею, а від гаю з кожним кроком усе чутніше нако­чувалась духмяна вільгість зеленого листя, трави, квітів з ледь відчутним присмаком дьогтю. І я впер­ше, відколи покинув кімнату архіву, з полегкістю дихнув на повні груди. Незаймана білість беріз, ніжна блакить неба над ними, прозора тиша непомітно врівноважили мене, притлумили біль та сум'яття. І я немов повертався до життя з владним прагненням дії, життя, яке ще не окреслилося в конкретні вчинки, але вже відчу­вав, що не сидітиму склавши руки, і зі злістю по­слав під три чорти своє скніння, коли треба без ме­тушні й квапливості, тверезо все обдумати, зважити.

Я зійшов зі стежки й попрошкував навпростець через гай до річки. Серед стовбурів, між кущами пурхали метелики, щебетали пташки, низько звиса­ли березові коси, всіяні довгастими сережками. Ско­ро, за кроків тридцять-сорок, сяйнула Лебідка. На березі нікого. Шаснули наполохані жаби у воду. Тиша і благодать. Я ліг під вербою, підклавши під голову току, розстебнув сорочку.

Тепер я міг спокійно зосередитись на фактах і зро­бити висновки.

Так, батька не було в Березівці і він не повернув­ся у свою частину. Виходило, зник у дорозі і невідо­мо, чи па початку її, чи в кінці, а може, десь по­середині. Отож, треба простежити весь його шлях. І тут я виявився безсилим, бо того шляху ніхто не знав. Малася тільки мета його подорожі, свідчення матері і сусідів, що батько не приїздив у село. Тупик, що примусив Кедровського припинити розшу­ки А напевне, його шукали і там, звідкіля він вибув. І ніяких наслідків. Значить, залишалася середина  шляху.

Наступне – нещирість матері.

Я цілком погодився з Сергієм Антоновичем, що їй нелегко далася неправда. І раптом зринуло питання: а як би я жив, коли б мати не приховала не­певності? Як? Як би почувався перед ровесниками, яких батьки загинули, повернулись інвалідами, про­пали безвісти? Мені стало моторошно, і я ледве стримав себе, щоб знову не охопила розпука. Тоді здогадався, чому мати залишила Березівку і хотіла, щоб я отримав призначення на роботу до іншого міста. Вона боялася колишніх сусідів, які давали свідчення Кедровському, боялася, щоб вони колись не проговорились.