Георг учепився за кущ і тихесенько поповз убік. Він був, мабуть, не більше як за шість метрів від останнього куща, коли раптом, у хвилину просвітління розуму, коли він усвідомив усю приреченість свого становища, його пойняв такий напад страху, що він так і повис долілиць на крутому схилі. Страх зник так само нагально, як і напав на нього.

Він доповз до пенька. Сирена завила вдруге. Її, напевне, було чути далеко на правому березі Рейну. Георг припав обличчям до землі. «Спокійно, спокійно», — сказав йому з-за плеча Валлау. Георг, важко дихаючи, повернув голову. Всі вогні погасли. Туман став тонкий і прозорий, як легка золота пряжа. По дорозі ракетами промчали фари трьох мотоциклів. Завивання сирени, здавалося, наростало, хоч насправді воно рівномірно то затихало, то посилювалося, люто впиваючись у мозок. Георг знову уткнувся обличчям у землю, бо переслідувачі саме поверталися назад по гаті. Він тільки подивився краєчком ока.

Прожектори уже не могли нічого знайти, їхнє світло потьмяніло у ранковій півтемряві. Хоч би туман не зразу розвіявся. Раптом троє почали спускатися схилом. Вони були метрів за десять од Георга. Георг знову пізнав Мансфельдів голос. Ібста він пізнав по лайці, а не по голосу, що від люті став пискливим, чисто тобі жіночий вереск.

Третій голос — Георг почув його так близько, що здавалося, переслідувачі зараз наступлять йому на голову, — був Майснерів голос, який щоночі лунав у бараках, викликаючи когось із в’язнів. Георга він востаннє викликав дві ночі тому. І зараз Майснер після кожного слова чимсь розтинав повітря. Георг відчув навіть легенький вітерець.

— Ось сюди… Прямо вниз… вже скоро… швидше…

Другий приступ страху — мов хто здавив у жмені його серце. Тільки б не бути зараз людиною, пустити коріння, стати вербою серед інших верб; коли б він тільки міг обрости корою і мати віти замість рук. Майснер з диким гарчанням скочив униз. Нараз він змовк. «Побачив мене», — подумав Георг і одразу заспокоївся. Страху вже не було. Це кінець. Прощайте всі!

Майснер спустився ще нижче, до інших. Тепер вони нишпорили по болоту між гаттю й дорогою. Георга врятувало те, що він був набагато ближче до них, ніж вони думали. Коли б він був побіг, вони б зараз знайшли його.

Як дивно, що він, зацькований і збожеволілий від страху, все ж таки твердо тримався свого плану! О, ці наші плани, що їх ми складаємо безсонними ночами! Яку силу вони мають над людиною в хвилини, коли всі плани руйнуються і здається, наче усе це придумав не ти, а хтось інший. Але й той інший — теж ти сам.

Сирена знову змовкла. Георг поповз убік і посковзнувся однією ногою. Десь близько забив крилами болотний стриж. Георг з переляку пустив кущ. Стриж метнувся в очерет, гучно зашелестіли стебла. Георг прислухався; зараз, напевно, прислухаються й вони. І чого він повинен бути людиною, а коли вже так мусить бути, то чому саме Георгом? Очерет знову розпрямився, нікого не видно, зрештою, нічого, власне, й не трапилось, тільки й того, що птах заметався в болоті. Все-таки Георг не ворушився — коліна зранені, руки затерпли. Раптом він побачив у чагарнику маленьке бліде гостроносе обличчя Валлау…

Раптом увесь кущ всіявся обличчями Валлау.

Потім це минуло. Він майже заспокоївся. І подумав: «Валлау, Фюльграбе і я проскочимо. Ми троє — найсильніші. Бойтлера уже схопили. Беллоні, либонь, теж проскочить. Альдінгер надто старий. Пельцер надто нерішучий». Коли Георг повернувся горілиць, вже розвиднілося.

Туман розвіявся. Золотаве прохолодне осіннє світло осявало землю, яка здавалася такою мирною. Георг розглядів метрів за двадцять від себе два великих пласких камені з білими краями. Перед війною по гаті їздили до далекого хутора, який був давно знесений або згорів. Тоді, мабуть, почали осушувати цю місцевість, а потім її знову затягло болотом разом із стежками між гаттю й дорогою. Тоді, очевидно, і притягли ці камені з берега Рейну. Між камінням де-не-де була тверда земля, поросла очеретом. Переплітаючись, стебла його утворили своєрідний тунель, по якому можна проповзти на животі.

Кілька метрів землі до першого сірого з білими краями каменя були найнебезпечнішими, майже відкритими. Георг міцно ухопився за кущ, пустив спершу одну руку, потім другу. Коли віти розпрямилися, почувся тихий шелест: злетів птах, либонь, знову той самий.

І ось Георг уже сидить на другому камені; він немов перелинув сюди на крилах ангела. Якби тільки йому не було так холодно!

Уся ця нестерпна дійсність — тільки сон, від якого він скоро прокинеться, так, оцей увесь галас — то не поганий сон, а лишень згадка про нього — таке почуття пойняло коменданта табору Фаренберга ще задовго до того, як йому доповіли про те, що сталося. Правда, Фаренберг зовні холоднокровно вжив усіх належних заходів. Ні, тільки не Фаренберг, бо навіть у найстрашнішому сні не треба вдаватися до будь-яких заходів, — то хтось інший віддавав усі ці накази, коли сталася подія, якої ніколи не можна було допускати.

Коли через секунду після його наказу завила сирена, він обережно переступив через шнур від лампи — межу поміж сном та дійсністю — і підійшов до вікна. Чого це виє сирена? Надворі, за вікном, спокійно: вірний доказ, що нічого не трапилося.

Йому й на думку не спадало, що це «ніщо» все-таки є чимось — густим туманом. Фаренберг отямився, коли Бунзен зачепився за один із шнурів, що тяглися з контори до спальні коменданта. Він раптом загорлав, звичайно, не на Бунзена, а на Цілліха, який тільки-но про все йому доповів. Але Фаренберг горлав не тому, що, нарешті, збагнув про втечу семи в’язнів одночасно, а тому, що хотів позбутися кошмару, який душив його. Бунзен, на диво вродливий чоловік, ростом один метр вісімдесят п’ять сантиметрів, обернувшись сказав: «Пробачте», — і нахилився, щоб вставити штепсель у розетку. Фаренберг кохався у електропроводках і телефонних установках. В обох кімнатах було безліч проводів і найрізноманітніших штепселів, і частенько доводилося щось лагодити. Минулого тижня випустили в’язня Дітріха з Фульди. Він був електротехніком; його звільнили невдовзі по тому, як він зробив нову проводку, що згодом виявилася дуже поганою. Бунзен чекав, поки Фаренберг накричиться досхочу, лише в очах у нього була неприхована насмішка. Потім він вийшов. Фаренберг і Цілліх лишилися самі…

На ганку Бунзен запалив сигарету, затягнувся і зразу ж кинув її. Він мав відпустку на цю ніч, і тепер у нього в запасі були ще добрих півгодини — майбутній швагер підвіз його з Вісбадена автомобілем.

Між комендантським бараком, міцною цегляною будівлею, і бараком номер три, вздовж якого росло кілька платанів, було щось подібне до майданчика, який називали «танцювальним майданчиком». Тут, просто неба, сирена особливо в’їдливо впивалася в мозок. «Клятий туман», — подумав Бунзен.

Група вишикувалася.

— Брауневеллю! Пришпиліть карту ось до цього дерева. Так. Підійдіть! Слухайте!

Бунзен встромив вістря циркуля у червону цятку «Табір Вестгофен» і обвів круг неї три концентричних кола.

— Зараз шість нуль п’ять. Втеча сталась о п’ятій сорок п’ять. Людина навіть при найбільшій швидкості дійде ось сюди лише о шостій двадцять. Отже, вони, очевидно, десь тут, між цим і цим колом. Брауневеллю! Закрити дорогу між селами Боценбах і Оберрайхенбах. Майлінгу!

Закрити дорогу між Унтеррайхенбахом і Кальгаймом. Нікого не пропускати! Тримати зв’язок один з одним і зі мною. Прочесати всю місцевість ми не можемо. Підкріплення прибуде лише через п’ятнадцять хвилин. Вілліху!

Наше найдальше коло в цьому місці торкається правого берега Рейну. Отже: закрити дорогу між переправою і Лібахською лукою! Переправи зайняти! На Лібахській луці поставити вартових.

Туман був іще дуже густий, і циферблат його наручного годинника світився. Бунзен чув гудки мотоциклів есесівців, що виїхали з табору. Зараз дорогу на Райхенбах уже закрито. Він підійшов ближче до карти. Поставлено також вартових на Лібахській луці. Що можна було зробити в перші хвилини — зроблено. А Фаренберг уже, напевно, доповів головному управлінню. Не хотів би я бути в шкурі старого. Завойовник Зелігенштадта! Зате у власній шкурі Бунзен почувався дуже добре: кравець — господь бог — пошив її саме до мірки! Йому знову пощастило! Ці хлопці втекли без нього, а він повернувся трохи раніше строку, саме вчасно, щоб узяти участь в операції.