Бунзен прислухається крізь завивання сирени, чи заспокоївся вже старий після другого нападу люті.

Цілліх залишився наодинці з начальником. Він пильно стежив за ним, добиваючись прямого зв’язку з головним управлінням. Цього негідника Дітріха з Фульди слід було б завтра ж знову ув’язнити за таку нікудишню роботу. Скільки часу змарновано через ці прокляті штепселі!

Дорогоцінні секунди, за які сім цяток дедалі швидше зникають у безвісті, де їх уже не впіймаєш. Нарешті головне управління відповіло, і він передав рапорт, отже, Фаренбергові упродовж десяти хвилин довелося вислухати його вдруге. Обличчя коменданта зберігало вираз непорушної суворості, якого він умів набирати, незважаючи на куций ніс і коротке підборіддя, але нижня щелепа трохи відвисала. Бог, якого він згадав цієї хвилини, не міг допустити, щоб рапорт про одночасну втечу з його табору семи в’язнів був правдою. Він пильно подивився на Цілліха, який відповів йому засмученим похмурим поглядом, сповненим каяття, суму й свідомості своєї провини. Фаренберг був перший, хто поставився до нього з цілковитим довір’ям. Цілліх не дивувався з того, що сталося, адже коли людина йде вгору, їй завжди щось стає на заваді. Хіба не влучила в нього Ще в листопаді 1918 року та підступна куля? Хіба не продали з молотка його господарства за місяць до нового закону? Хіба та вража жінка не пізнала його через шість місяців після бійки і не засадила за грати? Два роки Фаренберг довіряв йому те, що вони називали «проціджуванням», тобто комплектування штрафних груп і добір охорони.

Раптом задзеленчав будильник, якого Фаренберг за старою звичкою ставив біля свого похідного ліжка. Шість п’ятнадцять. Зараз Фаренберг устав би, а Бунзен доповів би йому про повернення з відпустки. Почався б звичайний день — звичайний день Фаренберга, коменданта табору Вестгофен.

Фаренберг здригнувся. Він міцно стулив губи, швиденько одягнувся, провів вогкою щіткою по голові, почистив зуби. Потім підійшов до Цілліха, глянув на його масивну потилицю й промовив:

— Ну, ми їх швидко притягнемо назад!

Цілліх відповів:

— Так точно, пане коменданте!

Потім він запропонував кілька заходів — те, що зробило гестапо згодом, коли ніхто вже й не згадував про Цілліха. Його пропозиції свідчили про кмітливість і тверезий розум.

Нараз Цілліх замовк. Обоє насторожилися. Здалека почувся тонкий невиразний звук, якого, проте, не могли заглушити ні завивання сирени, ні крики команди й тупіт чобіт на «танцювальному майданчику». Цілліх і Фаренберг глянули один одному у вічі.

— Вікно! — сказав Фаренберг.

Цілліх відчинив вікно, в кімнату увірвався туман і цей звук. Фаренберг ще якусь мить прислухався, затим вийшов надвір. Це ж зробив і Цілліх. Бунзен саме хотів відпустити штурмовиків, як тут знялася тривога. На «танцювальний майданчик» тягли Бойтлера, першого схопленого втікача.

Останні кілька метрів до штурмовиків, які ще не встигли розійтися, в’язень проїхав по землі. Не на колінах, а боком, либонь, від удару ногою, що перевернув його обличчя догори. Коли Бойтлер підкотився під ноги Бунзенові, той зрозумів, чому це обличчя видалося йому дивним.

Воно сміялося. Цей чоловік, що лежав у скривавленому лахмітті — кров текла у нього з вух, — немовби корчився від безгучного сміху так, що видно було великі білі зуби.

Бунзен перевів погляд з цього обличчя на Фаренбергове. Той дивився вниз на Бойтлера. Його губи теж скривилися, зуби вискалились; здавалося, вони сміються один до одного.

Бунзен добре знав свого коменданта і розумів, що зараз буде. Вираз його юного обличчя змінився. Ніздрі роздулись, куточки губ тремтіли. Обличчя Бунзена, якому природа надала схожості з Зігфрідом або архангелом у світлому панцері, потворно перекривилося.

Проте нічого не сталось.

Від воріт табору до комендантського барака пройшли поліційні комісари Оверкамп і Фішер. Обидва зупинилися біля групи Бунзен — Фаренберг — Цілліх, одразу ж зрозуміли, що тут сталось, і швидко перекинулись кількома словами. Потім Оверкамп, ні до кого не звертаючись, промовив тихим голосом, що тремтів від ледь стримуваної люті:

— Оце у вас зветься — спіймати? Поздоровляю. А тепер вам треба негайно привезти до цього хлопця лікарів-спеціалістів, щоб вони залатали йому нирки, кишки і вуха, а то його й допитати не можна буде. Розумно, розумно, поздоровляю!

Туман уже піднявся високо і, наче сірий пух, клубочився над дахами й деревами. А сонце, імлисте й ласкаве, висіло над вибоїстою вулицею села Вестгофен, мов лампа в серпанковому абажурі.

Хоч би туман не розвіявся, думали одні, сонце може припалити нам стиглий виноград. Хоч би туман швидше розвіявся, думали інші, нашому винограду перепало б іще трохи тепла.

Проте в самому Вестгофені це мало кого обходило. Тут вирощували не виноград, а огірки. Трохи осторонь від шосе, на Лібахській луці, стояв оцтовий завод Франка.

За широкою, акуратно обкопаною канавою лани тяглися аж до дороги на завод. «Виноградний оцет і гірчиця, Маттіас Франк і сини». Цю вивіску Валлау радив Георгові запам’ятати. Коли кінчиться очерет, йому доведеться повзти три метри по голій землі, а потім по канаві, лівим рукавом, уздовж ланів.

Коли він висунув голову з очерету, туман був уже так високо, що видко було купку дерев за оцтовим заводом; сонце було за спиною в Георга, і дерева, здавалося, палали вогнем. Чи довго він повзе? Його одяг став слизький, як земля. Якби він зостався тут лежати, його б ніхто не знайшов. Навколо тихо, тільки інколи чути крякання й шелест крил. Потерпіти кілька тижнів, і холодний сніг покриє все, що лишиться від нього. Бачиш, Валлау, як легко зірвати твій хитромудрий план! Валлау й у голову не клав, яке буде заважке Георгове тіло, що мовби ввібрало в себе всю трясовину. І тепер він змушений був тягти його по голій землі, опираючись на лікті. З Лібахської луки почувся свист. У відповідь засвистіли так загрозливо близько, що Георг припав до землі. «Повзи, не зупиняйся, — радив йому Валлау, який пережив і війну, і бої в Рурі, і бої в Центральній Німеччині, і взагалі все, що тільки можна пережити. — Повзи вперед, Георге. Не думай тільки, що тебе помітили. Багатьох спіймали тільки тому, що вони подумали, ніби їх побачили, і тому наробили дурниць».

Георг виглянув крізь зів’ялі кущі, що росли на краю канави. Вартовий стояв так близько, там, де дорога, що проходила по огірковому полю, виходила на шосе, і так неймовірно близько, що Георг навіть не злякався — його охопила лють. Вартовий стояв так близько на тлі цегляної стіни, що ховатись було нестерпно, так і хотілося кинутися на нього. Вартовий повільно рушив повз завод до Лібахської луки, а в спину йому вп’ялися з сіро-коричневої долини дві гнівні цятки очей. Георг подумав, що вартовий неодмінно повинен обернутися, бо серце йому стукотіло, наче млинове колесо, але насправді воно від смертельного страху тріпотіло тихо, мов пташине крило. Георг поповз по канаві далі, майже до того місця, де тільки що стояв вартовий. Валлау казав, що канава тут проходить під дорогою. Але як і куди вона далі стелеться, цього Валлау й сам не знав. Більше він не міг нічого сказати. Лише зараз Георг відчув себе зовсім самотнім. «Спокійно!» — тільки це слово ще бриніло у нього у вухах, голос друга, звук-амулет. «Ця канава, — вирішив він, — напевно, проходить під заводом і править за стік. Треба почекати, поки вартовий повернеться». Вартовий зупинився на краю канави, свиснув. Від Лібахської луки долинула відповідь. Зараз Георг міг визначити відстань між свистками, взагалі він зараз весь час щось визначав і вираховував.

Кожна клітина в його мозку працювала, кожен м’яз був напружений, кожна секунда заповнена, все життя було надзвичайно ущільнене, таке тісне, що дихати важко.

Коли він згодом опинився у смердючому стоку, йому раптом стало погано. Хіба тут можна повзти, тут можна тільки задихнутися. Він страшенно розлютився, адже він все-таки не щур і не тут він має померти. Але непроглядна темрява порідшала, і він побачив кільця брижів на воді. На щастя, заводський двір був невеликий, метрів сорок, не більше. Коли Георг виліз по той бік стіни, то побачив, що поле трохи піднімається вгору, до шосе, і його перерізає польова дорога. В кутку, між стіною й дорогою, було звалище. Георг не міг іти далі. Він присів і почав блювати.