Нараз пролунав дзвін, такий гучний і так близько, що аж загула стіна, до якої притулився знесилений Георг. Туман на площі трохи розвіявся, і він подумав, що до Рейну вже недалеко. Він спитав про це якусь дитину, що зухвало відповіла:

— Чи ви часом не топитися зібрались?

Тепер він помітив, що це зовсім не дитина, а хирлява жінка, нахабна й зажерлива. Вона сподівалась, що він домагатиметься супроводити її вниз, до Рейну. Але, стрівшись з нею. Георг вирішив не йти туди. Думки, що мучили його весь час, підказали рішення: не переходити на той берег по одному з великих мостів, а переночувати тут, у місті. Саме тепер мости, напевно, охороняють вдвічі пильніше. Це тяжче, зате розумніше. Залишитися на лівому березі. Спробувати перебратися на правий берег нижче за течією. Йти до свого міста не просто, а в обхід.

Він байдуже подивився вслід дівчині. Може, її швидка нерівна хода нагадала йому його дівчину чи, може, йому кожна дівчина нагадує її? На якусь мить в його уяві промайнув образ Лені. Справді, збираючись іти, Лені точнісінько, як ця дівчина, знизувала плечима.

Дзвін затих. Раптова тиша на площі і те, що стіна, до якої він притулився, перестала дрижати й наче знову скам’яніла, ще раз дали йому відчути, який потужний і гучний був дзвін. Він навіть відступив од стіни і глянув угору, на дзвіницю. Йому аж запаморочилося в голові, поки він знайшов найвищий шпиль, бо над двома вежами, що немов горнулися одна до одної, підносилася у вечірнє осіннє небо ще одна, так вільно, легко й сміливо, що йому стало боляче. Несподівано йому спало на думку, що в такому великому соборі є де посидіти. Він пошукав очима вхід. То були двері, а не портал. Собі самому на подив, він увійшов. І зразу ж упав на найближчу лаву. «Отут, — подумав Георг, — я зможу відпочити». Він озирнувся. Таким маленьким він ще ніколи себе не почував навіть під безмежним куполом неба. Помітивши трьох-чотирьох жінок, що сиділи в різних місцях, таких же маленьких, як і він, Георг зрозумів, яка велика відстань між ним і найближчою колоною та між окремими колонами; з свого місця він не бачив ні стін, ні стелі, а самий тільки широкий простір, але найдивовижніше було, мабуть, те, що на якусь мить він забув про самого себе.

Проте його подив враз розвіявся, коли, твердо ступаючи, увійшов причетник, — він звик до цього місця, а те, що він робив, було його професією. Він походжав між колонами, проказуючи голосно і майже сердито: «Собор зачиняємо». Жінкам, що ніяк не могли відірватися від молитви, він сказав суворим тоном, що бог і завтра тут буде.

Георг злякано скочив з місця. Жінки повільно пройшли повз причетника у найближчі двері. Георг рушив до тих дверей, через які увійшов. Але вони були вже замкнені, і він кинувся був за жінками до середини собору, але тут йому майнула думка. Він пішов повільніше і присів за великою хрестильницею, а причетник замкнув і другі двері.

Чабан Ерист уже загнав овець. Він свиснув своїй собачці. Тут, нагорі, вечір ще не настав. Небо над горбами й деревами тільки стало жовтувате, мов лежане полотно.

Туман стелеться над долиною такою густою й гладкою пеленою, що здається, наче рівнина із своїми великими й малими роями вогнів піднялася вгору, а село Шмідтгайм стоїть не на схилі горба, а на краю рівнини. З туману долинали звуки гудків у Гехсті і свистки поїздів. Закінчилася зміна. В селах і містах жінки ставили на стіл вечерю. Внизу на шосе уже сигналять перші велосипедисти…

Ернст підіймається вгору до придорожньої канави. Він виставляє вперед ногу, схрещує руки на грудях і дивиться вниз, туди, де біля трактиру Траубе починається підйом; на його вустах вихоплюється гордовито-зневажлива усмішка, мабуть, він сумнівається у величі бога і створеного ним світу. Щовечора Ернст розважається, дивлячись, як люди там, унизу, змушені злазити з велосипедів і тягти їх на гору.

Хвилин за десять повз нього проходять перші робітники — спітнілі, сірі від пороху.

— Гей, Ганнесе!

— Гей, Ернсте!

— Хайль Гітлер!

— Який там ще хайль!

— Гей, Паулю!

— Гей, Франце!

— Я дуже поспішаю, Ернсте, — озвався Франц. Він тягнув свій велосипед по тих вибоїнах, на яких так весело підстрибував сьогодні вранці. Ернст обернувся й подивився йому вслід. «Що це з хлопцем, — подумав Ернст, — напевно, знову дівчина». Раптом він відчув, що не дуже любить Франца. «Навіщо, — подумав він, — цьому хлопцеві дівчина? Якщо комусь і потрібна, то мені». І він постукав у вікно Мангольдів.

Повернувшись додому, Франц одразу ж пішов у кухню.

— Добрий вечір!

— Доброго вечора, Франце! — пробурмотіла тітка.

Юшку вже насипали в тарілки. Картопляна юшка із сосисками. По дві сосиски кожному чоловікові, по одній жінкам і по півсосиски дітям. Чоловіки — старий Марнет, його старший син, зять і Франц. Жінки — пані Марнет і Августд. Діти — Генсхен і Густавхен. Дітям подали молоко, дорослим — пиво; крім хліба, поставили ковбасу, бо юшки заледве вистачило. Пані Марнет ще під час війни навчилася робити усе сама; вона доїла й різала худобу, спритно обминаючи всілякі розпорядження й заборони.

Тарілки й шклянки, одяг і обличчя, малюнки на стінах і слова на устах — усе свідчило про те, що родина Марнетів не бідна й не багата, що вони не городяни і не селяни, не святенники і не безбожники.

— А що малому не дали зараз відпустки, це правильно, хай знає, що не можна пробити стіну упертою головою, — сказала пані Марнет про свого найменшого сина, який служив у Майнці, у 144-му полку. — Це хлопцеві на користь.

Усі, хто сидів за столом, крім Франца, погодилися з тим, що малого слід-таки помуштрувати і взагалі це просто щастя, що всіх цих бешкетників привчають до дисципліни.

— Сьогодні ж понеділок, — звернулася пані Марнет до Франца, коли той устав, ледве проковтнувши обід. Вони сподівалися, що Франц допоможе їм зібрати останні яблука.

Тітка ще бурчала, а він уже зник. Звичайно, дуже лаяти його не було за що, бо він завжди допомагав їм у всьому і поводився пристойно, от тільки надто вже часто грає в шахи з Германом у Брайльзгаймі.

— Якби в нього була хороша дівчина, — промовила Августа, — він швиденько б це покинув.

Франц сів на свій велосипед і поїхав у протилежному напрямі; він спустився польовою дорогою до Брайльзгайма, який раніше був селом, а тепер, коли виросло нове поселення, злився з Грізгаймом. Одружившись удруге, Герман, як робітник-залізничник, переїхав у селище. По тому, як він цієї весни побрався з Ельзою Марнет, ще зовсім юною дівчиною, в нього з’явилися права на багато речей, на різні пільги, позички і всяку всячину. Його Ельза була з шлосборнських, з «далеких» Марнетів, що визначало їх становище на Таунусі, та й взагалі у великій, розкиданій по багатьох селах родині Марнетів. Тому Герман, коли у нього з товаришами заходила мова про те приємне, ідо йому приніс шлюб, говорив:

— Так, наша тітка Марнет, з «близьких» Марнетів, обіцяла подарувати нам срібну сухарницю. Вона ж хрещена мати Бльзи. На іменини вона завжди дарує їй срібну ложечку.

— Твоїй Ельзі, було б, певно, приємніше, аби вона могла цілий рік користатися тітчиним горнятком із салом, — говорили йому приятелі.

— Так воно завше буває з подарунками до урочистих днів. Тому Ельзі доводиться навідувати їх і допомагати в жнива або коли перуть білизну» чи ріжуть худобу, — адже вона член родини.

А Еяьза дуже раділа, коли їй щось дарували. Їй вісімнадцять років; в неї кругле личко й оксамитові оченята. «Чи гаразд я вчинив, — запитував себе Герман, — взявши за себе таку молоденьку дівчину?» Вона була така мила й свіжа, а він уже давно жив удівцем і останні три роки почувався страшенно самотній.

Ельза співала в кухні. Голос у неї був не дуже сильний і не дуже дзвінкий, але вона співала від щирого серця, і пісня лилася, наче струмочок, то журливо, то весело, залежно від настрою.

Герман насупився; його пойняло якесь невиразне почуття провини. Вони з Францом розставили шахи, зробили перші три ходи, якими звичайно розпочинали гру.