Потім Франц став розповідати. Він цілий день з таким нетерпінням чекав цієї хвилини, коли можна буде все висловити; розповідь його була трохи плутана. Іноді Герман докидав кілька слів. Так, він уже теж дещо чув, тільки нічого певного. В усякому разі, треба бути напоготові.

Може, справді щось трапилося і комусь треба буде допомогти. Герман навіть Францові не сказав, що він чув, ніби колишній керівник районної організації Валлау, прехороша людина, яку Герман особисто колись знав, утік з табору Вестгофен. Він навіть чув, що в підготовці втечі брала участь дружина Валлау, і це його дуже стурбувало.

Якщо воно й справді було так, то цього ніхто не повинен знати. Що ж до, Георга, про якого розпитував Франц, то Герман нічого не чув.

— Треба подумати, — сказав він. — Вдала втеча — це вже щось означає.

Напевно, не один тільки Франц лежав цієї осінньої ночі й думав: «А що, коли і мій серед них?» Не тільки він карався думкою, що серед втікачів міг бути і той, хто запав йому в душу. Франц перевертався з боку на бік у комірчині, яку він собі випросив тоді, як почав платити родичам за харчі та квартиру. Вчора ввечері поспіхом прибили до стіни ще кілька полиць, бо яблука дуже добре вродили.

Франц устав і висунув голову в вікно — він задихався від запаху яблук. Як добре, що у вівторок яблука повезуть на ринок. Хоч Франц уже попоїв досхочу, він все-таки взяв яблуко, швидко з’їв його і викинув недогризок у сад.

Шкляна куля, що вдень красиво сяяла блакитним світлом над братками й левкоями, тепер мінилася сріблом: наче сам місяць скотився з неба в сад. Сад тягнувся вгору по схилу пагорба, і небо починалося одразу ж за високим парканом, — всіяне зірками, таке миролюбне й лагідне.

Франц зітхнув. Він знову ліг. «Чому саме Георг має бути серед утікачів?» — у сотий раз запитував себе Франц.

І ще він думав: «Георг, ч», може, хтось інший…» Але той, про кого він мислив, був колись його друг. А чи справді він був його друг? «Безперечно. Мій кращий, єдиний друг», — раптом вирішив Франц. Ця думка його глибоко збентежила.

Коли він зазнайомився з Георгом? У двадцять сьомому році, у молодіжному таборі Фіхте. О ні, багато раніше.

Він зустрічав його на футбольному полі в Ешенгаймі невдовзі після того, як вони обидва закінчили школу. Він, Франц, був такий поганий футболіст, що ніхто не брав його до себе в команду. Тому він і сміявся з таких хлопців, як Георг, що, крім футбола, нічого й знати не хотіли. «Чуєш, Георге, у тебе не голова на плечах, а футбольний м’яч», — сказав він йому якось. Очі в Георга звузилися й стали злі. Певно, не випадково Георг наступного дня влучив йому м’ячем в живіт. Незабаром Франц покинув футбол, бо це було не те поле, на якому віл міг би показати себе, хоч його весь час і вабило туди. Він навіть довго по тому іноді уві сні бачив себе воротарем ешенгаймської команди.

Через чотири роки він знову стрівся з Георгом на лекціях, які він уже сам читав у таборі Фіхте. Георг сказав йому, що приїхав у табір тому, що там давали дешеві уроки джіу-джитсу! а на лекцію пішов просто так, з нудьги. Йому й на думку не спадало, що лектор Франц— це його знайомий Франц, його невдаха Франц з футбольного поля, який вигулькнув тут у ролі лектора. Очі Георга знову звузилися, в них спалахнули іскорки ненависті, наче він хотів за щось помститися, за якусь лайку чи образу. Він, мабуть, постановив зірвати Францові курс лекцій. Проте Георгові витівки нікому не сподобались, і він після другого разу перестав відвідувати лекції. Але Франц і далі стежив за ним. Вродливе смагляве обличчя Георгове часто прибирало погірдливого виразу, він ходив, пишно закинувши голову, здавалося, він відчуває зневажливу жалість до всіх тих, хто не був такий дужий і гарний, як він. Він забувався лише, коли веслував або боровся; його обличчя ставало добрим і веселим, наче йому вдалося втекти від себе самого. Франц з цікавості, що його самого дивувала, відшукав Георгову анкету: учився на автослюсаря, по закінченні навчання — безробітний.

Наступної зими він здибався з Георгом на січневій демонстрації. Його обличчя знову кривила трохи презирлива посмішка. Воно лагіднішало лише тоді, коли він співав.

Потім вони зустрілися біля будинку гауптвахти, коли демонсграція вже закінчилася. У Георга роздерся спортивний черевик. На слизькій від снігу вулиці відпала підошва. І тут у Франца промайнула думка, що Георг і босоніж пішов би з демонстрацією до кінця. Він спитав у Георга, який у нього номер взуття. Той відповів:

— Син моєї матері сам собі полагодить черевика.

Франц спитав його, чи не хоче він подивитися на фотографії з молодіжного табору. Георг теж там є. Звичайно, Георгові хотілося глянути иа фотографії, де він бере участь у змаганнях з плавання чи з джіу-джитсу[6].

— Цікаво було б глянути, — сказав він.

— Ти занятий сьогодні вечором? — спитав Франц.

— А чим я можу бути занятий? — відповів Георг.

Обидва чомусь зніяковіли. Всю дорогу до старого міста вони мовчали. Франц охоче знайшов би який-небудь привід, щоб спекатися Георга. Що це він взагалі надумав, навіщо запросив цього хлопця до себе? Він же хотів почитати. Фраиц зайшов до крамниці, купив ковбаси, сиру, апельсинів. Георг чекав біля вітрини, обличчя в нього було похмуре, його звичайна усмішка зникла. Франц, який ніяк не міг зрозуміти, чого це раптом сталося, спостерігав його через вікно крамниці.

Франц жив тоді на Гіршгасе, під красивим горбатим шиферним дахом. Кімнатка була маленька, з похилою стелею і з дверима просто на сходи.

— Ти сам тут живеш? — спитав Георг.

Франц розсміявся:

— Родини в мене ще немає.

— Отже, ти живеш тут сам? — ще раз повторив Георг. — Тоді зрозуміло.

Його обличчя тепер зовсім спохмурніло. Франц подумав, що Георг, очевидно, живе у тісноті великої родини. Те «зрозуміло» означало: «Он як ти живеш. Тож не дивно, що ти такий розумний».

Франц спитав:

— Може, ти хочеш перебратися сюди?

Георг здивовано глянув на нього. В його обличчі не було й сліду усмішки, ніякої пихи, наче його захопили зненацька і він не встиг прикритися своїм звичайним виразом.

— Я? Сюди?

— Так.

— Ти серйозно? — стиха спитав Георг.

— Я завше говорю серйозно, — відказав Франц.

А насправді він спитав це аж ніяк не серйозно, це просто ненароком вирвалось у нього. Лише згодом це питання набрало поважності, навіть болісної поважності.

Георг зблід. Франц лише тепер збагнув, що його випадкова пропозиція мала для Георга величезне значення, може, то був поворотний момент в його житті. Він схопив Георга за руку.

— Отже, домовились.

Георг висмикнув руку. «Він одразу ж відвернувся від мене, — згадував Франц. — Він підійшов до вікна і зовсім заслонив моє маленьке віконце. Був вечір. Зима. Я засвітив світло. Георг сидів верхи на стільці. Його густе каштанове волосся рівними пасмами спадало на лоб. Він обчищав апельсини собі й мені.

Я взяв глечика, — згадував далі Франц, — щоб принести води. Я зупинився коло дверей, а він глянув на мене.

Його сірі очі були зовсім спокійні, — а ті дивні іскорки, яких я колись так боявся, зникли. Він сказав:

— Знаєш, я коли-небудь побілю всю кімнату. Он з тої скрипі зроблю полицю для книжок, а з цієї хорошої скрипі з замком — невеличку шафу, буде як нова, от побачиш!»

Незабаром і Франц втратив роботу. Вони обидва жили на допомогу, що її надавали безробітним, і на випадкові заробітки. «Яка то була зима», — думав Франц. Йому більше ніколи не доводилося переживати такого. Маленька кімната з похилою стелею і жовтими стінами. Білі від снігу дахи. Вони з Георгом, мабуть, дуже голодували тоді І як усіх, хто справді думає про голод і справді з ним змагається, їх найменше непокоїло те, що вони самі голодують. Вони працювали і вчилися, ходили разом на демонстрації і на збори; їх завжди кликали обох туди, де потрібні були такі, як вони. А коли вони залишались удвох, тільки тому, що Георг запитував, а Франц відповідав, то поміж них поставав, як вони казали, «наш спільний світ», який сам собою, чим довше живеш у ньому, робить тебе все молодшим і ширшає, чим більше від нього береш.