— Цілком згоден з вами, колего.

— Півроку на що? — запитав я.

— За півроку уламок інкапсулюється, і тоді можна буде безпечно оперувати коліно.

— Не вірю, — сказав я.

— Ви хочете зберегти ногу, юначе?

— Ні, — відказав я.

— Що?

— Я хочу, щоб її відрізали, — сказав я, — а натомість припасували гачок.

— Як вас розуміти? Який гачок?

— То він жартує, — сказав наш лікар і делікатно поплескав мене по плечу. — Він не хоче втратити ногу. Це дуже хоробрий юнак. Його представлено до срібної медалі за доблесть.

— Прийміть мої поздоровлення, — сказав бородатий капітан і потиснув мені руку. — Я можу сказати лише одне: щоб безпечно оперувати таке коліно, треба зачекати принаймні півроку. Ви, звісно, можете мати й іншу думку.

— Щиро вам вдячний, — сказав я. — Я високо ставлю вашу думку.

Капітан поглянув на годинник.

— Нам час іти, — сказав він. — Усього вам найкращого.

— Вам теж усього найкращого і велике спасибі, — сказав я. Тоді потиснув руку третьому лікареві: «Capitano Varini — Tenente Enry»[23],— і всі троє вийшли з палати.

— Міс Гейдж, — гукнув я. Вона зайшла. — Будь ласка, попросіть на хвилинку нашого лікаря.

Він повернувся, тримаючи в руках кашкет, і став біля ліжка.

— Ви хотіли бачити мене?

— Так. Я не можу півроку чекати операції. Бога ради, докторе, чи доводилось вам лежати в ліжку півроку?

— Ви не будете весь час лежати. Спершу треба прогрівати рани на сонці. А потім можна буде й ходити на милицях.

— Півроку на милицях, а вже тоді операція?

— Так найбезпечніше. Треба, щоб чужорідні тіла взялись оболонкою і відновилася рідина. Після того можна буде не ризикуючи розтяти коліно.

— То ви теж вважаєте, що мені треба так довго чекати?

— Так найбезпечніше.

— А хто цей капітан?

— Дуже тямущий міланський хірург.

— Він у чині капітана, правда ж?

— Так, але він дуже тямущий хірург.

— Я не хочу, щоб мені зіпсував ногу якийсь капітан. Коли б він був добрий лікар, то мав би майорський чин. Я знаю, чого варті капітани, докторе.

— Він справді дуже тямущий хірург, і його думка важить для мене більше, ніж будь-кого іншого з тих, що я знаю.

— А можна, щоб мене оглянув інший хірург?

— Ну звісно, коли хочете. Але сам я послухався б поради доктора Варелли.

— Ви можете запросити до мене іншого хірурга?

— Я запрошу Валентіні.

— А хто він?

— Хірург Головного госпіталю.

— Гаразд. Я вам дуже вдячний. Розумієте, докторе, я просто не можу лежати півроку.

— Ви й не лежали б. Спершу приймали б сонячні ванни. Потім почали б помалу вправлятися. А тоді вже вам зробили б операцію.

— Ні, я не можу чекати півроку.

Лікар делікатно погладив пальцями кашкет, що його тримав у руці, й усміхнувся.

— Ви так поспішаєте назад на фронт?

— А чом би й ні?

— Дуже похвально, — сказав він, — Ви такий благородний юнак. — Він нахилився й делікатно поцілував мене в чоло. — Я пошлю по Валентіні. Не турбуйтесь і не роз'ятрюйте себе. Будьте розумним хлопчиком.

— Вип'єте зі мною, докторе?

— Ні, дякую. Я взагалі не п'ю.

— По одній. — Я подзвонив швейцарові, щоб він приніс склянки.

— Ні-ні, дякую. Мене чекають.

— До побачення, — сказав я.

— До побачення.

Години за дві до палати зайшов доктор Валентіні. Рухався він дуже стрімко, і кінчики його вусів стирчали догори. Він був у чині майора, мав смагле обличчя і весь час сміявся.

— Як же це ви вскочили в таку халепу? — запитав він. — Ану дайте гляну на знімки. Так… Так… Ага, ось воно… З вигляду ви здорові, мов кінь. А хто ця гарненька дівчина? Ваша кохана? Так я й подумав. Ну чи не паскудство ця війна? Тут болить? Ви славний хлопчина. Будете в мене як новісінький. А тут як? Ну звісно ж, болить. Так вони люблять робити боляче, ці лікарі. Як вас лікували досі? Ця дівчина не говорить по-італійському? Треба навчитися. Прегарна дівчина. Я міг би її навчити. Хай мене теж покладуть у цей госпіталь. Ні, але я неодмінно буду у вас за акушера, безплатно. Вона не розуміє? Вона народить вам гарного хлопця. Такого ж гарного й білявого, як сама. Ну, все добре. Все гаразд. Прегарна дівчина. Спитайте, чи не згодиться вона повечеряти зі мною. Ні, не буду відбивати її у вас. Дякую. Дуже дякую, міс. Оце і все. Все, що я хотів знати. — Він поплескав мене по плечу. — Перев'язувати не треба.

— Вип'єте зі мною чарочку, докторе Валентіні?

— Чарочку? Аякже. Вип'ю десять чарочок. Де вони?

— У шафі. Зараз міс Барклі дістане пляшку.

— За ваше здоров'я. За ваше здоров'я, міс. Прегарна дівчина. Я принесу вам кращого коньяку, ніж цей. — Він утер вуса.

— Коли, ви вважаєте, можна оперувати?

— Завтра вранці. Не раніш. Треба випорожнити шлунок. Промити вам тельбухи. Я зайду до тієї старої внизу і скажу все, що треба. До побачення. До завтра. Я принесу вам кращого коньяку. А ви тут непогано влаштувалися. До побачення. До завтра. Добре виспіться. Я прийду вранці.

Він помахав рукою з порога, вуса його стирчали догори, смагле обличчя всміхалося. На рукаві він мав зірку в чотирикутній облямівці, бо був майор.

Тієї ночі у відчинені балконні двері, крізь які нам було видно ніч над дахами, залетів кажан. У кімнаті було темно, туди доходив лише тьмяний відсвіт нічного міста, і кажан не злякався, а почав собі никати попід стелею, неначе просто неба. Ми лежали й дивилися на нього, і, гадаю, він нас не помітив, бо лежали ми дуже тихо. А коли кажан вилетів геть, ми побачили, як десь ген за вікнами спалахнув прожектор і світляний промінь поповз по небу; ми стежили за ним очима, аж поки він згас і знову стало темно. Вночі повіяв свіжий вітерець, і ми почули голоси зенітників, що чатували біля своєї гармати на сусідньому даху. Стало холоднувато, і вони понадягали плащі. Серед ночі мене пойняв острах, щоб до нас хтось не зайшов, але Кетрін сказала, що всі сплять. За ніч ми один раз заснули, а коли я прокинувся, Кетрін у кімнаті не було, але я почув, як вона йде коридором, а тоді двері відчинились і вона знов лягла поруч мене й сказала, що все гаразд, вона була внизу і там усі сплять. Вона підходила до дверей міс Ван Кемпен і чула, як та дихає уві. сні. Вона принесла сухого печива, і ми з'їли його й випили трохи вермуту. Ми були голодні, але вона сказала, що вранці мені однаково зроблять промивання шлунка. Над ранок, коли вже розвидніло, я знову заснув, а коли прокинувся, побачив, що її знов немає. Вона прийшла свіжа й гарна і сіла на ліжко, і, поки я держав у роті термометр, зійшло сонце, і ми чули дух роси на покрівлях, а потім дух кави з сусіднього даху, де були зенітники.

— Оце б нам піти прогулятися, — сказала Кетрін. — Якби було крісло на колесах, я покатала б тебе.

— А як би я заліз у те крісло?

— Якось примостили б.

— Можна було б виїхати в парк і поснідати на вільному повітрі,— Я визирнув у відчинені балконні двері.

— А насправді ми зробимо ось що, — сказала вона, — підготуємо тебе до відвідин твого приятеля доктора Валентіні.

— По-моєму, він чудова людина.

— Мені він сподобався менше, ніж тобі. Та лікар він, як видно, добрий.

— Іди знов до мене, Кетрін. Прошу тебе, — сказав я.

— Не можна. Так хороше було вночі, правда ж?

— А ти не зможеш чергувати й цю ніч?

— Можливо, що й чергуватиму. Але ти не захочеш до мене.

— Ще й як.

— Ні, не захочеш. Тобі ніколи не робили операції. Ти не знаєш, як тобі буде.

— Буде добре.

— Тебе нудитиме, і ти про мене й не згадаєш.

— Тоді йди до мене зараз.

— Ні, любий, — сказала вона. — Мені треба зробити температурний графік і підготувати тебе.

— Ти просто не любиш мене, а то прийшла б.

— Дурненький ти. — Вона поцілувала мене. — Ну, з графіком усе гаразд. У тебе весь час нормальна температура. Така мила температура.