— А в тебе все миле.

— Де там. А от твоя температура справді мила. Я страшенно пишаюся твоєю температурою.

— Мабуть, у всіх наших дітей буде хороша температура.

— У наших дітей буде, напевне, препогана температура.

— А що ти маєш мені робити, поки прийде Валентіні?

— Та небагато. Але речі досить неприємні.

— Як на мене, краще б хтось інший.

— А як на мене, то ні. Я не хочу, щоб тебе торкався хтось інший. Нехай я дурна, але як подумаю, що до тебе може доторкнутися якась інша жінка, то ладна очі їй видряпати.

— Навіть Фергюсон?

— А надто Фергюсон, і Гейдж, і ще ота, як її там?

— Уокер?

— Еге ж. Тут забагато сестер. Якщо не буде нових хворих, нас відішлють звідси. Тепер уже є чотири сестри.

— Можливо, привезуть ще поранених. А мати менше сестер просто не можна. Госпіталь же чималий.

— Добре, якби ще когось привезли. Бо що, як мене кудись відішлють? А таки відішлють, якщо не буде нових хворих.

— Тоді і я поїду з тобою.

— Не кажи дурниць. Ти ще нікуди не можеш їхати. От видужуй швидше, любий, і ми неодмінно кудись поїдемо.

— А що буде потім?

— Можливо, війна скінчиться. Не може ж вона тривати вічно.

— Я видужаю, — сказав я. — Валентіні поставить мене на ноги.

— З його вусами та щоб не поставив! До речі, любий, коли тобі дадуть ефір, ти думай про щось інше, не про нас. Бо під наркозом люди часто робляться надміру балакучі.

— Про що ж мені думати?

— Про що завгодно. Тільки не про нас. Думай про своїх рідних. Чи навіть про якусь іншу дівчину.

— Не хочу.

— Тоді проказуй молитви. Це справить добре враження.

— А може, я й не говоритиму.

— Та звичайно. Багато людей мовчать.

— От і я мовчатиму.

— Не хвалися, любий. Будь ласка, не треба. Ти такий милий, і тобі ні до чого хвалитися.

— Ані словечком не прохоплюся.

— Ну от, знову ти хвалишся. Не треба хвалитися. А коли тобі скажуть глибоко дихати, просто починай проказувати молитви, чи там вірші, чи ще щось. Буде страшенно мило, і я пишатимусь тобою. Та й так пишаюся. В тебе страшенно мила температура, і спиш ти, наче хлопчик: обхопиш рукою подушку і уявляєш, ніби то я. Чи, може, інша дівчина? Якась прекрасна італійка?

— Ти, ти.

— Ну звісно, що я. Ой, я так люблю тебе, а Валентіні чудово прооперує тобі ногу. Добре, що мені не доведеться цього бачити.

— Але вночі ти чергуватимеш.

— Еге ж. Тільки тобі до того буде байдуже.

— Постривай, побачиш.

— Ну ось, любий. Тепер ти чистенький і всередині, і зовні. А скажи, багатьох ти кохав у житті?

— Нікого я не кохав.

— Навіть і мене?

— Тебе — так.

— А насправді скількох?

— Ні одної.

— А з багатьма… як це кажуть?.. ну, сходився.

— Ні з одною.

— Ти кажеш неправду.

— Еге.

— Ну гаразд, нехай так. Ніколи не кажи мені правди. Я не хочу знати. А вони були гарненькі?

— Я ніколи не знався з жодною.

— Так, правильно. А дуже звабні?

— Сном-духом не відаю.

— Ти тільки мій. Це правда, і ти ніколи не належав іншим. А якщо й належав, мені однаково. Я їх не боюся. Тільки не розповідай мені про них. А як сходяться — коли жінка каже, скільки це коштує?

— Не знаю.

— Ну звісно, що ні. А вона каже, що кохає його? Про це мені скажи. Я хочу знати.

— Так. Коли він цього хоче.

— А він каже, що кохає її? Про це теж скажи. Мені важливо знати.

— Каже, коли хоче.

— Але ти ніколи не казав? Правда?

— Не казав.

— Справді ні? Скажи мені правду.

— Ні,— збрехав я.

— Ти не міг такого казати, — мовила вона. — Я знаю, що не міг. Ой, я так кохаю тебе, любий.

Сонце вже підбилося над дахами, і я бачив у його ясному промінні шпилі собору. Я був чистенький і всередині, й зовні і чекав лікаря Валентіні.

— То отак воно? — запитала Кетрін. — Вона каже все, що він забажає?

— Не завжди.

— А я казатиму завжди. Я казатиму все, що ти забажаєш, і робитиму все, що забажаєш, і тоді ти ніколи не захочеш іншої дівчини, правда ж? — Вона подивилася на мене з щасливим усміхом. — Робитиму що забажаєш, казатиму що забажаєш, і ти мене завжди кохатимеш, правда?

— Авжеж.

— А чого б ти хотів зараз, коли вже цілком готовий?

— Іди знов до мене.

— Гаразд, іду.

— Люба моя, люба, люба, — сказав я.

— Ось бачиш, — сказала вона. — Я роблю все, чого ти хочеш.

— Ти в мене така хороша.

— Боюся тільки, що не вмію ще як слід тобі догодити.

— Ти дуже хороша.

— Я хочу того, чого хочеш ти. Мене самої уже й нема зовсім. Тільки те, чого хочеш ти.

— Ти просто чудо.

— Тобі хороше зі мною? Правда ж, тобі хороше? Ти не хочеш інших дівчат, ні?

— Ні.

— От бачиш. Тобі хороше зі мною. Я роблю все, чого ти хочеш.

Коли я прийшов до тями після операції, то не мав такого відчуття, ніби мене зовсім не було. Нікуди ти не діваєшся. Тільки душить тебе. Не так, як ото при смерті, а просто задихаєшся від газу і врешті нічого вже не відчуваєш, а потім тобі однаково як з перепою, тільки коли починає вивертати, то йде сама жовч і після того анітрохи не легшає. В ногах ліжка я побачив торбини з піском. Вони лежали на якихось патрубках, що стриміли з гіпсу. Трохи згодом я побачив міс Гейдж, і вона запитала:

— Ну, як вам тепер?

— Краще, — сказав я.

— Те, що він зробив з вашим коліном, просто диво дивне.

— Довго тривала операція?

— Дві з половиною години.

— Я не молов якихось дурниць?

— Нічого ви не мололи. Мовчіть. Лежіть тихо

Мене нудило, і Кетрін казала правду. Хто чергував уночі, мені було байдужісінько.

Тепер у госпіталі було ще троє хворих: худющий хлопчина з Червоного Хреста, родом із Джорджії,— у нього була малярія; славний хлопчина, теж доволі худий, із Нью-Йорка — з малярією і жовтяницею; і третій — дуже милий хлопчина, що хотів узяти на спомин головку від комбінованого шрапнельно-фугасного снаряда й намагався викрутити з неї детонатор. Такими снарядами австрійці стріляли в горах, і коли снаряд розривався, то головка летіла далі й вибухала від удару об землю.

Госпітальні сестри уже полюбили Кетрін Барклі, бо вона ладна була перебрати на себе всі нічні чергування. З малярійними хворими клопоту вона мала небагато, а той хлопець, що викрутив снарядну головку, заприятелював з нами й ніколи не дзвонив уночі, хіба тільки з доконечної потреби; отож решту часу ми з нею були разом. Я кохав її, і вона кохала мене. Удень я відсиплявся, а коли ми не спали, то писали одне одному записки й передавали з Фергюсон. Вона була хороша дівчина, та Фергюсон. Я так нічого про неї і не дізнався, окрім того, що один її брат служив у п'ятдесят другій дивізії, а ще один воював у Месопотамії і що вона була дуже приязна до Кетрін Барклі.

— Ви прийдете до нас на весілля, Фергі? — запитав я її одного разу.

— Ви ніколи не одружитесь.

— Неодмінно одружимось.

— Ні.

— Чому ні?

— Пересваритеся ще перед тим.

— Ми ніколи не сваримося.

— Ще маєте час.

— Ми не посваримося.

— Тоді помрете. Пересваритесь або помрете. Так уже ведеться. Ніхто не одружується.

Я взяв її за руку.

— Не чіпайте мене, — сказала вона. — Зовсім я не плачу. Може, у вас обох і буде ще все гаразд. Але глядіть не втягніть її в біду. Якщо втягнете її в біду, я уб'ю вас.

— Та не втягну я її в біду.

— Глядіть мені. Дай боже, щоб усе у вас було гаразд. Вам добре разом.

— Нам чудово разом.

— Тож не сваріться і не втягніть її в біду.

— Не втягну.

— Ну глядіть, не забувайте. Я не хочу, щоб вона лишилася з дитям війни, як ото тепер кажуть.

— Хороша ви дівчина, Фергі.

— Неправда. Нема чого мене улещувати. Як ваша нога?

— Добре.

— А голова? — Вона торкнулася пальцями моєї потилиці. Я відчув щось ніби дотик до затерплої ноги.

— Голова мене ніколи не турбує.