Наталя підійшла до дівчини.

– Сільво!.. Не хвилюйся, все буде гаразд…

Неждано Сільва ткнулася в Наталине плече, беззвучно заплакала.

– Заспокойся, Сільво, – втішала її Наталя, поправляючи на дівчині лікарняну сорочку. – Не бійся, гірше не буде. Буде краще… Ти мені віриш?

Сільва кивнула головою. Лежнєв робив якісь знаки, але, бачачи, що Наталя його не розуміє, сказав пошепки:

– Не розпитуйте ні про що. Відкладемо розмову до завтра.

Сільва почула його шепіт.

– Ні. Я все розповім сьогодні, – сказала. – Зараз. Тільки ви записуйте, бо станеться, як учора.

– Не станеться, як учора, – запевнила її Наталя.

– Ні, – похитала головою дівчина, – він знайде мене скрізь. Ви його не знаєте. Він пройде крізь двері і стіни; його ніхто і ніщо не зупинить.

Дівчина говорила спокійно, уже не плачучи.

– Сільво, не мели дурниць, – обірвала її Наталя. – Ти тут у цілковитій безпеці.

– Все одно він уб’є мене, рано чи пізно, – мовила дівчина. – Та байдуже. Я розповім усе. Тільки ви неодмінно записуйте.

Наталя хотіла знову заперечити, та Лежнєв випередив її.

– Я запишу ваші свідчення, – сказав він Сільві і присунув стільця до тумбочки.

Медсестра принесла ліки, але Сільва відмовилася їх приймати.

– Я повинна встигнути розповісти все, – сказала вона серйозно, – а ці ліки, можливо, отруєні. Не подумайте, що я заговорююсь: я надто добре знаю Шефа – він здатний на все.

Наталя перезирнулася з Лежнєвим. Обоє подумали про те саме: треба дати Пєтуховій спокій – вона ще не зовсім оговталась. Та Сільва вже почала розповідати і зупинити її було неможливо.

– Коли ви, Наталю Сергіївно, кудись пішли, я сіла на лаву в коридорі. Сиділа і думала. Я вже зрозуміла, що вскочила в халепу, що справа не тільки в моїй поганій поведінці…

– Сільво, може, поговоримо ввечері? – скориставшись з першої паузи, запропонувала Наталя. – Ляж поспи, а ввечері ми прийдемо знову.

Пєтухова похитала головою.

– Я не знаю, що буде зі мною ввечері. Вислухайте мене до кінця… Я думала про своє життя. Не пам’ятаю, куди я дивилась, але Шефа побачила, коли він уже стояв поруч. Він з’явився так несподівано, що мені стало страшно. Я вирішила, що він уже все знав і вб’є мене тут, у коридорі: адже я розповіла про нього слідчому…

– Дурниці! – не витримала Наталя, – Подумай сама: звідки Шефові було знати, що ти мені розповідала?

– Міг підслухати під дверима, – серйозно сказала Пєтухова. – На щастя, він не встиг цього зробити. Та це я зрозуміла пізніше; як зрозуміла і те, для чого знадобилася йому. Ви не уявляєте, як мені було страшно: здавалося, він бачить мене наскрізь, читав мої думки. Я навіть перестала дихати. Він звелів, мені йти з ним. Коли проходили повз чергового, Шеф однією рукою боляче стиснув мені лікоть. На вулиці стояла «Волга», за кермом сидів Пашка – Трактор…

– Хіба Пашка в місті? – спитав Лежнєв.

– Тепер уже ні, – якось дивно всміхнулася Сільва.

– Шеф погрожував тобі? – запитала Наталя.

– Він тільки спитав, коли ми сіли в машину, чи називала я слідчому Пашчине прізвище. Я зрозуміла, що признаватися в цьому не можна. Сказала, що про Пашку мови не було. Тоді Шеф чомусь посміхнувся і дав мені сигарету. Він завжди частував сигаретами, коли був у доброму гуморі.

Сільва здригнулася, щільніше закуталась у ковдру, хоча в палаті було тепло.

– Ми довго петляли містом, – вела вона далі. – Їхали по якихось незнайомих мені вулицях. Згодом Шеф велів мені лягти на підлогу. Я спробувала заперечувати, але він ударив мене в лице, стягнув на підлогу, накрив брезентом. Але перед тим я встигла помітити, що ми під’їжджаємо до парку Слави. Не можу сказати, скільки ми їхали потім: півгодини чи годину. Їхали весь час прямо. Раптом Пашка загальмував і сказав, що попереду патруль автоінспекції. Шеф поставив мені на спину валізку. «Для маскування», – сказав він, а Пашка вилаяв мене. Коли машину почало підкидати і я застогнала, Пашка зажадав, щоб Шеф задушив мене. Шеф прибрав валізу, одгорнув брезент і сказав, що виконає Пашчине прохання, якщо я не замовкну. Більше я не стогнала… Наталю Сергіївно, можна, я ляжу? – спитала вона.

– Лягай, звичайно, лягай, – сказала Наталя. – Може, відпочинеш трохи?

– Ні, – мовила Сальва. – Відпочивати мені нема чого. Спина болить, але я не стомилася.

– Патруль зупиняв машину? – спитав Лежнєв.

– Не зупиняв. Коли ми поминули патруль, Пашка з полегкістю зітхнув.

– А чи скоро після того почало трясти?

– Хвилин через десять. Шеф сказав Пашці: «З’їжджай тут». Я відчула, що машина повернула ліворуч. Через деякий час ми зупинилися. Шеф і Пашка вийшли з машини, про щось порадилися. Потім Шеф велів мені вилазити. «Волга» стояла в лісі серед ялин. Коли ми вийшли з ялинника, я побачила порослі кущами і травою руїни невеличкого будиночка. Від нього лишилася тільки частина стіни, фундамент і кам’яні східці. Інших будівель поблизу я не помітила – кругом був ліс. А десь за деревами. лунали дитячі голоси. Я озирнулась. Пашка кинувся на мене з кулаками, але Шеф спинив його. «Не тут», – сказав він. А коли Пашка одійшов, шепнув мені: «Не бійся, я не дам тебе скривдити».

Обережно ступаючи, ввійшов Володя Кравчук, подав Лежнєву записку. Той прочитав, кивнув головою. Кравчук понишпорив у кишенях накинутого на плечі білого халата, дістав і поклав перед Сільвою паперовий кульок.

– Цукерки «Білочка», – сказав він. – Лікуйся, Пєтухова.

Сільва трохи розгубилася, потім боязко всміхнулась і чомусь глянула на Лежнєва.

– Беріть, беріть, – сказав той. – Якщо вони отруєні, то капітан помре перший: він, поки йшов сюди, добру половину з’їв.

– Тільки три штуки, – образився Кравчук.

Сільва всміхнулася сміливіше, взяла цукерки, подала Наталі. Лежнєв вийшов покурити. Пішов і Кравчук.

Коли Лежнєв повернувся, Сільва про щось пошепки розмовляла з Наталею. Побачивши його, обидві замовкли. Лежнєв удав, що нічого не помітив.

– Продовжимо? – спитав він діловито.

– Коли ми вийшли з машини, – знову почала Сільва, – Шеф прихопив із собою валізу. Біля руїн він вийняв із валізи ломик і ним відсунув горішню сходинку ганку. Це була навіть не сходинка, а камінна плита. Під нею зяяв вхід у підвал. Перший з ліхтариком опустився Пашка. За ним довелося лізти мені. Шеф поліз останній. Підвал був довгий і вузький. Ми пройшли кроків двісті і опинились у великому приміщенні, до половини заваленому землею.

– Ви не звернули уваги на стелю? – перебив її Лежнєв. – Вона була вища, ніж у боковому відгалуженні підвалу?

– Вища. Значно вища.

– А сходів у цьому приміщенні не помітили?

– Ні. Там був завал аж до стелі. Крім того, було темно: ліхтарик світив тільки на три-чотири кроки. Правда, потім Шеф засвітив другий, але я вже копала землю і мені було не до огляду приміщення.

– Копала землю? – перепитала Наталя.

– Перекидала. Шеф вийняв із валізи дві лопати з короткими держаками і велике сито. Я і Пашка розчищали завал, кидаючи землю в сито. Землю просівав сам Шеф.

– Навіщо він це робив? – не втрималася, щоб не спитати, Наталя.

– Не знаю. Велів копати, показав де, от і все.

– Мабуть, щось шукав.

– Вони з Пашкою спочатку говорили про якийсь ящик. Невеликий металевий ящик, наче шкатулку, вони знайшли швидко. Але він був порожній. Потім Шеф підняв подерту торбинку, схожу на кисет. Усе це сховав у валізу. Працювали довго. В мене уже боліло все тіло, коли Шеф низько нахилився і почав щось роздивлятися. Пашка, що весь час стежив за ним, одразу спитав: «Знайшли? Скільки? Два, три?..» Але Шеф мовчки взяв із сита якийсь предмет, загорнув у газету і поклав у кишеню. Пашка зажадав частку. Шеф ударив його навідліг. Пашка враз захникав, почав виправдуватись. Тоді Шеф дістав із валізи пляшку горілки і вони з Пашкою випили її нахильці. Потім Пашка одвів Шефа вбік, щось зашепотів йому. Я дуже злякалась і, не тямлячи себе від страху, кинулася тікати, хоча там і тікати було нікуди. Пашка наздогнав мене, жбурнув на долівку, почав місити ногами. Потім вони з Шефом зв’язали мене і почали допитувати…


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: