– Допитував Шеф? – спитала Наталя, бачачи, що Сільва замовкла і похнюпилась.

Дівчина відповіла не одразу, вона потяглася за склянкою з водою, та тільки пригубила і поставила її назад.

– Спочатку Шеф питав, про що зі мною розмовляв слідчим; чи не влаштовував очну ставку з Анісімовою… Спитав і про вас.

– Про мене? – здивувалася Наталя.

– Так. Він назвав ваше прізвище, ім’я, по батькові; навіть зовнішність описав.

– І що ж ви йому сказали? – швидко спитав Лежнєв.

– Я подумала, що заперечувати зовсім розмову з Наталею Сергіївною небезпечно: Шеф міг бачити, як вона виходила разом зі мною з кабінету. Сказала, що Наталя Сергіївна цікавилася тим же, що й Олександр Юхимович, старший слідчий, який веде справу: Анісімовою, Джоном, фотографіями. І що Наталя Сергіївна питала мене про дружину машиніста Щербака. Може, цього й не треба було казати, але я подумала, що коли скажу про дружину Щербака, то Шеф мені більше повірить.

– І він повірив? – спитала Наталя.

– Наче повірив, а Пашка не повірив. Усе допитувався, чи не проговорилася я про нього. Я сказала, що про нього мене ніхто не питав. Тоді Пашка закричав, що я брешу, бо йому, мовляв, відомо, що й на автобазу, де він працює, приходили з міліції. Я зміркувала, що коли міліція шукає його, то мої свідчення тут ні до чого: я їх тільки-но дала і скористатися з них ще не встигли. Пашка не вгавав, кинувся бити мене, але Шеф його зупинив, сказавши, що від кулаків лишаються сліди. Тоді Пашка почав кричати вже на Шефа, що той, мовляв, захищає мене, що коли вони мене не знищать, то він, Пашка, сам піде в міліцію і про все розповість.

Сільва трохи підвелася на подушці, підперла голову рукою.

– Сама дивуюся, – мовила вона, – як я оце розповідаю. Мабуть, у підвалі відбоялася, тепер уже нічого не боюся. Нічого. Навіть тих фотокарток! Хай він їх хоч по місту розклеює. Я тепер на все піду, щоб з ним поквитатися, відплатити за все. Він у мені все розтоптав.

– Не все, – сказав Лежнєв. – І те, що ви прийшли до нас, – найкращий доказ.

– Все одно, я вже не людина, – схлипнула Сільва.

– Так будь нею, – сказала Наталя. – І перестань пхинькати.

– Зробимо перерву, – запропонував Лежнєв.

– Ні! – Сільва знову сіла на ліжко і зробила рух рукою, немовби хотіла когось відштовхнути. – Нікого сюди не пускайте! Я ще не сказала найголовнішого.

– Розповіси після обіду.

– Ні, зараз, – наполягала Сільва.

– Хай розповідає, – кивнув Лежнєв.

– Шеф велів Пашці копати яму. Той викопав біля стіни, притягнув мене до неї. Підійшов Шеф, вийняв ножа, дав Пашці. «Твоя ідея, – сказав, – ти й працюй». Я закричала як навіжена. Пашка злякався, позадкував. «Гаразд, – мовив Шеф, – Я зроблю це сам, а ти бери лопату і вирівнюй краї…» Навряд чи Пашка розумів щось у цю мить краще за мене. Йому й на думку не спало – навіщо вирівнювати яму. Та коли він нагнувся по лопату, Шеф ударив його ножем у спину. Пашка навіть не крикнув. «Його вбив не я, а власне боягузтво, – сказав Шеф. – Очманів од страху так, що насмілився погрожувати мені». Ці слова я запам’ятала точно… Потім Шеф розв’язав мене, велів закопати Пашку і витерти ніж. Як ми вибралися з підвалу, я пам’ятаю кепсько. Була вже ніч. Знайшли машину. Шеф сів за кермо, а я знову лягла і вкрилася брезентом. Підвестися дозволив тільки в місті, коли ми зупинилися в якомусь провулку, недалеко від вокзалу. «Ну от, – сказав він, – тепер нас лишилося двоє: Анісімова в тюрмі, Пашка – в землі. Ти мені ще знадобишся. Допоможеш де в чому». Дав мені двісті карбованців і звелів купити на них формений офіцерський костюм, погони підполковника і картуз. Ці речі я повинна була сховати у себе на квартирі, поки він прийде по них…

Сільва замовкла, заплющила очі. І хоча Наталя бачила, що вона стомилася, все-таки спитала:

– Де ти ночувала?

– Ніде. Ніч просиділа на вокзалі.

На роздоріжжі машина зупинилася. Радилися, не виходячи з кабіни, по радіотелефону. Вирішили роз’їхатися в трьох напрямках. Винник із своїми оперативниками повернув на Київське шосе, Кравчук – на Мінську автостраду, а Лежнєв і Наталя взяли напрям на Русанівку. На всіх трьох дорогах патрулювали автоінспектори; всі три дорога так чи інакше ішли лісом і на перших 20-25 кілометрах не мали крутих поворотів (Пєтухова твердила, що від парку Слави до з’їзду з шосе Пашка весь час їхав по прямій). Наталю бентежив тільки час, який назвала Сільва: півгодини-година. Якщо навіть брати до уваги мінімальний час (враховуючи становище Сільви, треба було зробити чималу скидку на точність) і середню швидкість руху 60-70 кілометрів на годину, – то виходить, що Пашка до повороту в ліс проїхав 30-35 кілометрів. А Київське шосе виходило з лісу вже на вісімнадцятому кілометрі, до Русанівки ще ближче. Напевне, руїни, про які розповідала Сільва, були десь у районі Мінської автостради. Але треба було перевірити всі дороги.

Прокурорський «Москвич» їхав повільно. Наталя придивлялася до придорожніх кущів. Лежнєв ввіряв свої спостереження із потертою на згинах картою – півверстівкого. Від нової великомасштабної карти області, котру йому запропонував Володя Кравчук, Лежнєв одмовився і прихопив потерту, змережану давніми позначками. Невдовзі озвався радіотелефон. Доповідав Кравчук: на дев’ятому кілометрі Мінського шосе помічено слід лівостороннього з’їзду машини. Слід заглиблювався в ліс.

– Огляньте прилеглу ділянку, – звелів Лежнєв.

Потім його викликав Винник і доповів, що ділянку Київського шосе, яка проходить через ліс, обстежено. Видно чотири лівосторонні з’їзди, але то були два «Москвича», «Запорожець» і газик.

– Доганяйте нас, – наказав йому Лежнєв.

На одинадцятому кілометрі їх зустрів автоінспектор – той самий, який чергував на цьому шосе вчора з 17-ї до 20-ї години. Автоінспектор – молоденький лейтенант – по-військовому чітко доповів про всі порушення, які він помітив учора на цій ділянці. Голубу «Волгу» він не зупиняв. Ні, він не весь час стояв на цьому місці: кілька разів проїжджав до роздоріжжя… Так, між 16 і 17 годинами він стояв тут…

Лежнєв подякував лейтенантові і звелів шоферові їхати далі. Поглянувши ще раз на карту, сховав її в портфель і почав уважно вдивлятися в ліс. Двічі зупиняв машину. Третій раз не вагаючись сказав:

– Тут, – і, вийшовши з машини, заглибився в ліс.

Хвилин через п’ять він повернувся, збиваючи галузкою пилюку з черевиків, і, чомусь усміхнувшись, сказав Наталі:

– Очевидно, востаннє цю дорогу ремонтували ще до війни; принаймні її водостоки відтоді не очищали. Приблизно за сто п’ятдесят метрів звідси, он за тими деревами, – Мисливський замок.

– Основний корпус відбудували років двадцять тому, – сказала Наталя.

– Що там тепер?

– Будинок відпочинку матері й дитини.

– Отже, дитячі голоси Пєтухова могла почути тут?

– Могла, – погодилася Наталя.

– Тоді давайте шукати місце спуску. Якщо мене не підводить інтуїція… – він покосував на Наталю, -… Інтуїція, яка грунтується на певних спостереженнях, то вони повернули з шосе десь тут. Зверніть увагу на галявини: грунт твердий, і сліди на ньому малопомітні. Шеф не настільки дурний, щоб пертися навпрошки через кущі.

Слід спуску «Волги» з шосе помітив шофер, який теж почав шукати. Він побачив його за тридцять метрів од того місця, де зупинився «Москвич». Саме в цей час під’їхав Винник з оперативниками. У ліс пішло п’ятеро: Лежнєв, Наталя, Винник і два оперативники. У лісі сліди проступали чіткіше – очевидно, тут Пашка вже не вибирав дороги: їхав навпростець через невисокий чагарник, чавив колесами молоді саджанці. І хоча напрям руху «Волги» не викликав сумнівів, в одному місці Лежнєв зупинився, нахилився над замшілим камінням. Постояв трошки, потім вибачився за затримку.

Ялинник і сліди стоянки «Волги» знайшли швидко. Далі довелося трохи попетляти: низькорослі ялинки, збившись докупи, закривали руїни будиночка. Все було так, як розповіла Сільва: і зруйновані майже до фундаменту стіни, і вцілілий високий цоколь, і широкі вищерблені східці.