Шлях од переправи біля Чорних каменів до стоянки загону Дробота геть випав із пам’яті. Тільки й запам’ятав, як проснувся в наметі на купі пахучого ялинового віття, вкритий чиєюсь шинелею. Крізь вологий, ще не висохлий після дощу брезент цідилося денне світло. Десь недалеко лунали голоси, подзвякували котелки, ритмічно цюкала сокира, тріщали гілки в багатті.

В намет просунулася голова Петра Олійника.

– Привіт, – сказав він. – Вставай, лежню. Місцеве начальство хоче тебе бачити.

Лежнєв схопився. Біль у пораненій руці нагадав йому про вчорашній бій. Згадав він і те, як ховали Андрія Терьохіна, Тисячного і чотирьох партизанів. Хоч фашистів полягло набагато більше, Лежнєв картав себе за вчорашню нестриманість – не треба було лізти на галявину.

На високому пеньку сидів чоловік у військовому кітелі без знаків розрізнення. Поклавши на коліно офіцерський планшет, він щось писав. Поруч навпочіпки сидів той самий юнак, який учора так доречно підоспів до переправи – начальник розвідки загону Сміливий. Помітивши Лежнєва, Сміливий щось сказав чоловікові в кітелі, той підвів голову, і Лежнєв побачив глибоко посаджені очі, шрам на випуклому чолі, акуратно підстрижені вуса. Вдосвіта, коли Сміливий привів їх у загін, Дробота на місці не було, і тепер Лежнєв зацікавлено розглядав його.

– Схожий? – перехоплюючи його погляд і ховаючи у вусах усмішку, спитав Дробот.

– На кого? – не зрозумів Лежнєв.

– Ви мене роздивляєтеся, наче звіряєте оригінал з даними словесного портрета.

Розмовляли вони довго. Спершу розповідав Дробот. Становище в районі було складне. У лісі блукали бандити. Називаючи себе партизанами, вони вбивали, грабували, влаштовували прилюдні розправи над «зрадниками», причому їхніми жертвами щоразу були люди, яких найбільше поважали: колгоспні активісти, сільські інтелігенти, сім’ї комуністів та військовослужбовців Червоної Армії. Не милували вони ні дітей, ні жінок. Німці вдавали, що борються з бандитами, навіть іноді зав’язували з ними перестрілки, проте бандити завжди вислизали безкарно. Зате після кожного їхнього наскоку по гарячих слідах приїжджали численні німецькі кореспонденти, кінорепортери, експерти. Вони старанно фіксували сліди звірячих розправ, у яких, певна річ, звинувачували комуністів. Свої висновки, репортажі, звіти негайно публікували. Робилося це з розмахом, за допомогою не тільки місцевої, але й центральної гітлерівської преси, радіо, кіно. І треба визнати, що ця пропаганда подекуди мала успіх – люди Дробота не раз уже натикалися на глуху стіну недовір’я, настороженості, а подекуди навіть неприхованої ворожості.

– Тутешнє гестапо ще не таке робить, – скориставшись із паузи, встряв у розмову Сміливий. – Кілька днів тому мої розвідники привели двох дівчат. Знайшли їх у лісі – були прив’язані до дерев. Поліцаї нібито придумали їм таку кару. Ми обурювалися, жаліли дівчат. А вони справжні красуні. Задивилися ми на них і не помітили, як ці «нещасниці» вивели з ладу рацію і мало не знищили боєзапас загону.

– Їх затримали?

– Одну затримали, а друга втекла.

Лежнєв розповів історію приземлення своєї групи і все, що сталося потім. Про Ольгу Мозгову розповів детально; про своє перебування в Мисливському замку – коротко; про Оскара згадав мельки, розуміючи, що не має права говорити про це. Він навіть не знає справжнього імені Оскарового, а на пропозицію Сміливого визволити провідника групи із замку відповів ухильно, перевівши розмову на сам замок та офіцерський санаторій.

– З цим санаторієм треба як слід розібратися, – сказав Дробот. – Дівчина-агент, котру ми затримали і котра зі своєю напарницею завдала нам немало клопоту, призналася, що була в санаторії покоївкою, там її і завербували.

Надвечір Ян Манукайтіс прийняв дві радіограми: одну – для Дробота із Штабу партизанського руху, а другу – з Управління контррозвідки, для Лежнєва.

Лишаючи без змін раніше поставлене перед групою завдання, комісар держбезпеки Шкрабатов наказував Лежнєву допомогти Дроботові знешкодити гітлерівську агентуру, яка пролізла в сосновсько-русанівське підпілля. Про Оскара, якого в радіограмі називали Провідником, було сказано, що йому подадуть потрібну допомогу. Групі підтримувати з ним зв’язки забороняли. Під кінець Шкрабатов дякував за виявлену мужність і повідомляв, що всіх буде представлено до урядових нагород.

Прочитавши радіограму Лежнєв подумав, що йому навряд чи пощастить іще раз зустрітися з Оскаром – цією дивовижною людиною, доля якої лишилася для нього загадкою.

З подій тих днів Лежнєв пам'ятав, як вони з Дроботом і Сміливим у супроводі партизанських розвідників – кремезних, відчайдушно хоробрих хлопців, котрих у загоні, з легкої руки їхнього ватажка, називали «мушкетерами», увійшли вдосвіта в невеличке село Дубляни.

Незважаючи на ранній час, на майдані перед церквою зібралися всі мешканці села. Ридання заглушували прокляття, плач дітей зливався з гнівними голосами дідів – біля церковної огорожі лежали трупи жінок і підлітків. Напередодні в селі побувала банда. Бандити розстріляли шість чоловік, спалили три хати, вимели засіки. Відібране у селян збіжжя, яке не змогли забрати з собою, звалили в силосну яму, облили гасом і підпалили. Все це робили «від імені і за дорученням карних органів Радянської влади», оскільки селяни нібито активно співробітничали з окупантами. Провокаційний характер цієї заяви не викликав сумнівів ні в Лежнєва, ні в Дробота. Старосту і єдиного в селі поліцая хтось заздалегідь попередив, і вони із своїми сім’ями сховалися на сусідньому хуторі; їхнє майно і хати не чіпали.

Бандити розклеїли листівки, демагогічні заклики яких були пересипаю лайкою і погрозами. Листівки були віддруковані на машинці. Внизу стояв підпис командира партизанського загону Бородатого.

На короткій, але бурхливій нараді, яку зібрав Дробот, думки розійшлися: Лежнєв радив не поспішати – подейкували, що в загоні Бородатого понад двісті чоловік; – вони сиділи в болотах, звідки їх не так просто було вибити. Сміливий же наполягав на негайній ліквідації лжепартизанського загону: рейдовий загін Дробота мав для цього досить сил, а бійці були так обурені, що наслідки бою не викликали сумнівів.

– Треба негайно знищити банду! – гарячкував Сміливий. – Як ви не розумієте, що кожен день існування провокаторів ллє воду на млин гітлерівців! Бородатий і його прибічники роблять усе, щоб слово «партизан» у людей ототожнювалось із словом «бандит».

– У загоні Бородатого є комуністи. Немало там і червоноармійців-оточенців, – сказав Дробот. – Не думаю, що всі вони стали бандитами. Треба розібратися. Рубати з плеча не будемо. Але й зволікати не можна.

Остаточне рішення прийняли через годину. Та цьому передувала немаловажна подія.

Ще тривала нарада, коли виставлені на околиці вартові помітили, що до села прямують двоє озброєних. Їх затримали.

На майдані, де тільки добу тому було вчинено бандитську розправу, «мушкетери» ледь стримували розгніваних селян. Та коли Сміливий спитав, чи можуть упізнати затриманих, усі замовкли.

– Наче не ці.

– Ті й одягнені були інакше.

– І навіщо ці розмови: ті, не ті! З боліт прийшли – значить, ті!

– Кати! Душогуби! Бийте їх, люди добрі!

Затримані ошелешено зиркали на всі боки. Потім один із них – високий чубатий хлопець у вилинялій червоноармійській гімнастерці і подертих, зв’язаних вірьовкою чоботях, схвильовано мовив:

– Товариші, ви помиляєтесь. Ми не бандити. Ми партизани.

– З якого загону? – спитав Сміливий.

Хлопець на мить завагався, а тоді сказав:

– Із загону товариша Бородатого.

Люди враз загомоніли, в повітрі замелькали кулаки, палиці.

У хаті, куди привели невідомих і де їм розв’язали руки, сидів Дробот.

– Хто такі? Звідки? – спитав він.

– А ти сам хто? Чому я повинен відповідати? – розізлився чубатий.

– Я член підпільного обкому партії і командир рейдового загону, – спокійно відповів Дробот.

Чубатий недовірливо глянув на нього, зате його супутник, немолодий, короткозорий чоловік, раптом охнув і кинувся до Дробота: