– Товаришу Дробот! Ви? Я вас спершу не впізнав. А ви мене впізнаєте? Строковський із міськвно. Пам’ятаєте? – схвильований, він повернувся до чубатого – Це наш секретар міськкому.

Чубатий звичним рухом військового осмикав і розправив гімнастерку, ступив крок уперед, навіть спробував клацнути каблуками чобіт, що геть розлізлися.

– Старший сержант Червоної Армії Іван Кравчук, нині боєць партизанського загону «Месник», – чітко відрапортував він. – За рішенням партійного бюро, я і боєць Строковський маємо встановити зв’язок із найближчим партизанським загоном.

– Яким саме? – спитав Лежнєв.

– Я ж сказав: найближчим.

– А ви знаєте, де перебуває найближчий до вас партизанський підрозділ?

– Не знаємо. Але нам наказали за всяку ціну розшукати його.

– Чому на зв’язок вас послало партійне бюро, а не командир загону? – спитав Дробот.

Кравчук і Строковський перезирнулися.

– Кажи, – кивнув Строковський. – Товаришеві Дроботу треба все розповісти.

У грудні 1942 року після розгрому об’єднаного партизанського загону Русанівського району жменька уцілілих бійців на чолі з командиром взводу зв’язку Бородатим прорвалася через есесівські заслони і пішла в глибину Совиних боліт. За короткий час Бородатий зумів створити новий загін, у якому на липень 1943 року було вже до двохсот чоловік.

Вони захопили два німецькі обози, поповнивши арсенал загону і забезпечивши партизанів медикаментами. Але, обравши місцем базування важкодоступні болота, де можна було почувати себе в безпеці, Бородатий прирік загін на пасивне відсиджування. Довгий час загін не мав рації, а старенький короткохвильовий передавач майже не працював. Зв’язку з містом і сусідніми загонами не було. З усіх операцій, які провів загін, найуспішнішими були наскоки на німецькі обози у березні. Після цього загін спіткало кілька невдач: бойові групи поверталися з завдання ні з чим або не поверталися зовсім. Більшість захоплених в обозах патронів були румунські і не підходили ні до російських гвинтівок, ні до німецьких автоматів. Усе це не могло не вплинути на бійців. Хворобливо самолюбивий, запальний, Бородатий став дуже підозріливий. У всьому звинувачував гітлерівських лазутчиків, які нібито пробралися в загін. Він оточив себе людьми, основний кістяк яких складала група лейтенанта Вукаловича. Ця група приєдналася до загону в кінці лютого і відтоді трималася окремо. Її командир не поминав нагоди нагадати, що тільки завдяки його передбачливості загін має рацію і що саме його бійці захопили німецькі обози. Вукалович у всьому наслідував Бородатого, навіть носив таку саму бороду. Одного разу після чергової вилазки він із своїми бійцями відбив у німецького конвою групу в’язнів, серед яких був і син Бородатого від першого шлюбу – посивілий у гестапівській катівні п’ятнадцятирічний хлопчина. Не дивно, що після цього Бородатий ще більше почав довіряти Вукаловичу і невдовзі призначив його начальником штабу. Комуністи загону здебільшого попали в немилість. Їх насторожило це. Непокоїло й інше: дівчата, яких урятував Вукалович, дуже швидко оговталися і прижилися в загоні, а точніше – у штабі загону. В штабному зрубі дедалі частіше влаштовували пиятики: з кожної вилазки люди Вукаловича приносили в загін як трофеї самогон, горілку, вино.

Партійне бюро вирішило послати кількох комуністів на пошуки найближчого партизанського загону, зв’язаного з Москвою. Зв’язкові мали повідомити про обстановку в загоні «Месник».

Розповідь партизана-комуніста Лежнєв пам’ятає майже дослівно. А от усі дальші події збереглися в пам’яті тільки уривками. Ось він іде по пояс у воді, почепивши на шию кобуру пістолета і гранати, поклавши на плече автомат. Його нудить од солодкуватого смороду болота; яскраве липневе сонце засліплює очі; немилосердно жалять комарі. Попереду Дробот. Час од часу він зупиняється, жде Лежнєва, підбадьорює його усмішкою. Та раптом усмішка гасне. З ним порівнявся сутулуватий, дуже худий дідусь. Горе і невтишимий біль зігнули старого: на його очах бандити замордували онука, скалічили доньку, спалили хату.

А ось уже інша картина. Невеличкий, порослий очеретом острівець. Під ногами чавкає драговина. Ні стати, ні лягти. Треба ждати. Бійці ждуть годину, дві, три, ніч. Удосвіта до них підходить підкріплення – взвод автоматників. А старший сержант Кравець пішов уперед і чомусь не повертається. Із-за лісу викочується неправдоподібно великий диск сонця. Нарешті з’являється мокрий з голови до ніг Кравець і ще двоє партизанів. Кравець квапить: уночі сталися тривожні події: Вукалович арештував членів партійного бюро. Партизани хвилюються, хочуть силоміць визволити арештованих. Та Вукалович уже вжив заходів: оточив штаб своїми людьми.

Наступну картину пам’ять зафіксувала найяскравіше. У центрі, спинами до рубленого будиночка, стоять чоловік сорок з автоматами. Навпроти, кроків за двадцять, суцільною стіною – інші, озброєні гірше: у кого гвинтівка, пістолет, а в кого тільки багнет на поясі.

Біля високого ганочка в оточенні конвоїрів – п’ятеро чоловіків і жінка. Руки в них зв’язані.

На ганочку, широко розставивши міцні ноги і тримаючи руки на дерев’яній кобурі маузера, стоїть кремезний чоловік. У нього широка густа борода, очі палають люттю. Це Бородатий. Позад нього двоє: хлопчина у військовому френчі, перехопленому портупеями, і здоровань із такою ж, як і в командира загону, широкою бородою. Незважаючи на бороду і великі окуляри в роговій оправі, Вукаловичу – це він – не можна дати більше 26-28 років. На відміну од Бородатого, від громового голосу якого дрижить повітря, Вукалович мовчить.

Серед прибічників Бородатого увагу Лежнєва привертають молоді жінки. Чотири з них одягнені як чоловіки: хромові чоботи, ошатні галіфе і високо підрублені діагоналеві гімнастерки. П’ята – гарненька, струнка шатенка – вдягнена просто: кофтина, спідниця, підперезана ременем, на якому висить револьвер.

Лежнєв і Дробот серед основної групи партизанів, вдивляються в прибічників Бородатого, слухають, його п’яні погрози і чекають сигналу. Кравець і Строковський повели «мушкетерів» понад берегом у тил групі Вукаловича; Петро Олійник, який прибув уранці із взводом автоматників, повинен крикнути совою.

Бородатий шпетить «підбурювачів», «анархістів», «наклепників»; репетує про залізну дисципліну, про «гнилих інтелігентів», котрі начебто підривають цю дисципліну; згадує про якусь нібито викриту змову, секретну шифровку Центру; про гітлерівських лакуз. Здається, він сам вірить у те, що каже.

– Я командир загону! – надривається Бородатий. – Я привів вас сюди, переслідуваних, знесилених, без зброї. Із жменьки деморалізованих утікачів я створив грізне бойове з’єднання, яке вселяє жах у чорні душі окупантів та їхніх прихвоснів! За мою голову гестапо призначило п’ятдесят тисяч марок. Бачу, хтось хоче заробити! Не вийде! Мені не шкода свого життя, та поки воно потрібне вам, я буду нещадний до зрадників! Я сам покараю їх у вашій присутності!..

Із заростів шелюги чути пугукання сови. Лежнєв смикає за руку Дробота.

– Я чув, – тихо каже той, але не рушає з місця.

Бородатий ступає крок уперед.

– Зараз я судитиму негідників! – вигукує він, театральним жестом показуючи на зв’язаних комуністів.

– А хто тобі дав право судити їх? – запитує хтось із партизанів.

– Хто дав мені право?! Народ, котрий стогне у фашистському ярмі! Радянська влада!! Партія!!!

– Яка партія, яка влада дали вам це право, Савицький?! – голосно, але спокійно запитує Дробот.

Партизани, що стояли попереду, розступаються. Слідом за Дроботом іде Лежнєв. Не виймаючи руки з кишені, свердлить поглядом кожного, хто стоїть біля штабного зрубу.

Він бачить, як рвонув маузер Бородатий, але так і не вийняв з кобури – вкляк, упізнавши Дробота. Він бачить, як слідом за Бородатим хапаються за зброю його прибічники – усі, крім Вукаловича і гарненької шатенки.

Лежнєв відчував: за його спиною теж піднято зброю – гвинтівки, пістолети. Проте він знає: праворуч у шелюзі «мушкетери», а ліворуч, у колючих кущах ожини, – взвод автоматників. Вони вже взяли на приціл усіх, що стоять біля зрубу.