Інколи буває, що одне необачно кинуте слово вмить руйнує величний повітряний замок, і ми не можемо не гніватися на того, хто це зробив, бодай і ненавмисне. Квентіна збентежили слова старого, і він ладен був розсердитись, що це чарівне створіння природи — лише служниця, найімовірніше племінниця господаря заїзду, і повинна догоджати кож-пому відвідувачеві, зокрема й дядькові П'єру, який досить багатий для того, щоб примусити виконувати свої примхи.

Думка, настирлива думка, знову стала перед ним: треба було б дати цьому старому зрозуміти різницю між їхнім становищем і вказати, що багатство ще не ставить його на один рівень із Дорвардом з Глен-Гулакіна. Проте щоразу, як він дивився на дядька П'єра, то помічав, що в ньому, незважаючи на похмурий вигляд, зморшки на обличчі й простий, бідний одяг, було щось таке, що заважало висловити цю думку про свою перевагу. Навпаки, що частіш і пильніш Квентін дивився на нього, то дужче кортіло довідатися, хто ж насправді цей чоловік. Зрештою, він уже вважав його не менш як за синдика[43] або за вищого судового урядовця міста Тура, або ще за когось, хто звик вимагати поваги до себе і приймати її від інших.

Тим часом купець знову заглибився в свої думки, від яких він одірвався, тільки щоб побожно перехреститися і з'їсти трохи сухих фруктів та кілька сухарів. Потім він зробив Квентінові знак, щоб той подав йому кубок, і, приймаючи його з рук юнака, між іншим запитав:

— Ти кажеш, що ти дворянин?

— Очевидно, що так, — відповів шотландець, — коли досить п'ятнадцятьох поколінь, щоб зробити з мене дворянина. Це вже я казав вам раніше. Але хай це вас, дядьку П'єр, не бентежить: мене завжди вчили, що обов'язок молодших полягає в тому, щоб допомагати старшим.

— Чудові слова, — сказав купець, беручи з рук юнака кубок, наповняючи його з глека і зовсім не турбуючись тим, що йому прислуговує дворянин.

«Хай йому біс, цьому старому городянинові з ремісників, — подумав Дорвард. — Він приймає послуги від благородного шотландського дворянина з такою безтурботністю, як я приймав би їх від якогось там попихача з Глен-Ізли».

Купець, допивши кубок води, сказав своєму співбесідникові:

— Ти так ретельно смакував боннське вино, що, думаю, вже не захочеш випити за моє здоров'я. Але я маю еліксир, який може перетворювати навіть воду на найкращі вина Франції.

Кажучи так, він добув з пазухи великий гаманець, зроблений із шкіри морської видри, і висипав у бокал цілий дощ дрібних срібних монет, аж поки він не наповнився більш як наполовину.

— Мій хлопче, ти маєш підстави бути вдячнішим, ніж досі, — сказав дядько П'єр, — і твоєму покровителеві святому Квентіну і святому Юліанові. Я порадив би роздати милостиню від їхнього імені. Залишайся в цьому заїзді, поки побачиш свого родича Балафре, який дістане відпустку з варти після полудня. Я маю справи в замку і повідомлю його, що він може знайти тебе тут.

Квентін Дорвард уже хотів був сказати, що не може скористатися з цієї надмірної щедрості свого нового приятеля, але дядько П'єр, насупивши чорні брови й випроставши згорблену постать, став у позу, сповнену гідності, якої він не мав до того, і сказав владним тоном:

— Без заперечень, юначе, роби лише те, що тобі наказують.

З цими словами він вийшов, подавши Квентінові знак залишатися на місці.

Молодий шотландець стояв приголомшений, не знаючи, що й подумати про це. Найпершим наміром його, цілком природним, хоч і не зовсім благородним, було заглянути у срібний бокал, більш ніж до половини наповнений срібними монетами. Протягом усього свого життя Квентін не мав, мабуть, і двадцяти з них. Проте чи міг він, не принижуючи гідності дворянина, прийняти гроші від цього заможного плебея? Це було складне питання. Хоч йому і пощастило добре поснідати, проте не було на що дістатися до Діжона (якби він наважився піддати себе гніву герцога Бургундського і вступити до нього на службу), ні тим паче до Сен-Кантена (коли б він вибрав собі коннетабля де Сен-Поля), бо він мав намір служити коли не королеві Франції, то одному з цих великих государів.

Зрештою, він вирішив, що найрозумніше буде в такому становищі керуватися порадою свого дядька. Поклавши гроші в свою бархатну торбинку, він покликав господаря будинку, щоб повернути його срібний кубок і спитати про цього щедрого і владолюбного купця.

Господар не забарився з'явитися і на цей раз був трохи балакучіший. Він рішуче відмовився забрати назад срібний кубок. Цей кубок, казав він, належить не йому, а дядькові П'єру, а той подарував його своєму гостеві. Щоправда, вів далі господар, у нього є чотири своїх власних, так званих, срібних «кошики», які йому залишила в спадок бабуня, але нічого подібного до цієї майстерності ювелірної роботи, як оце в руці пана гостя, він не має. Це — один з найкращих кубків міста Тура, виготовлений знаменитим майстром Мартіном Домініком, з яким ніхто не зрівняється навіть у самому Парижі.

— А скажіть мені, будь ласка, хто такий цей дядько П'єр, — спитав Дорвард, перебиваючи його, — що роздає такі коштовні подарунки чужинцям?

— Хто такий дядько П'єр? — проказав господар, вимовляючи слова так повільно, немовби він пропускав їх одне за одним через перегінний куб.

— Авжеж, — проказав Дорвард поквапливо і вперто, — хто такий цей дядько П'єр і чому він так розкидається своїми милостями? І хто цей похмурий чоловік, з вигляду різник, якого він послав уперед замовити сніданок?

— Про те, хто такий дядько П'єр, ви, пане мій, краще б у нього самого й запитали, а щодо пана, який наказав приготувати сніданок, то хай бог боронить вас від ближчого з ним знайомства.

— В усьому цьому є щось таємниче, — промовив молодий шотландець. — Цей дядько П'єр сказав мені, що він купець.

— А коли він вам так сказав, — відповів господар, — то, певна річ, він і є купець.

— Яким же крамом він торгує?

— О, всяким, яким тільки завгодно, — сказав господар. — Є в нього тут і шовкові мануфактури, вироби яких не поступаються навіть перед тими багатими шовковими тканинами, що їх венеціанці привозять з Індії та Китаю. Ви могли побачити ряди шовковичних дерев, коли йшли сюди: всі вони посаджені з наказу дядька П'єра, щоб годувати ними шовкопрядів.

— А ця молода дівчина, яка принесла сюди печиво й варення, хто вона така, мій друже? — спитав гість.

— Моя постоялка, пане. Вона живе тут з своєю опікункою, якоюсь тіткою чи родичкою, — відповів господар.

— І це що, у вас заведено, щоб постояльці слугували одне одному? — спитав Дорвард. — Бо я спостеріг, що дядько П'єр нічого не брав ні з ваших рук, ні від кого з ваших слуг.

— Багаті люди можуть мати свої примхи, бо в них є чим платити за них, — сказав господар. — Та це не вперше, бо дядько П'єр знає надійний спосіб заставити благородних людей служити йому.

Юний шотландець був трохи ображений цим натяком, але, не показуючи свого незадоволення, спитав, чи може він тут влаштуватися на день, а може й надовше.

— Безумовно, — відповів господар, — завжди буду радий служити вам.

— А чи можна мені, — запитав Квентін, — висловити свою пошану вельможним дамам, сусідом яких я буду незабаром?

Господар не знав, що й відповісти на це:

— Вони самі нікуди не виходять і нікого не приймають.

— За винятком, мабуть, дядька П'єра? — зауважив Дорвард.

— Не вважаю, що маю право називати вам винятки, — відповів він твердо, але поштиво.

Квентіна, який високо ставив свою дворянську гідність, хоч йому й бракувало коштів з честю підтримувати її, зачепила за живе відповідь господаря, і він вирішив показати, що знає загальновживаний в ті часи звичай ввічливості.

— Віднесіть дамам, — сказав він, — пляшку цього чорного ізерського вина і скажіть, що Квентін Дорвард з Глен-Гулакіна, шотландський почесний рицар і тепер їхній сусід, просить дозволу висловити їм своє глибоке шанування під час особистого візиту.

Господар вийшов, але майже за мить повернувся і сказав, що дами дякують шотландському кавалерові і вибачаються перед ним, що не можуть прийняти ні люб'язно запропоноване їм частування, ні його самого, бо, живучи самітно, взагалі нікого не приймають.