Квентін лише закусив губу і одним духом випив ізерське вино, від якого відмовились його сусідки.

— Присягаюся святою месою, чудна ця країна, — сказав він сам собі. — Тут купці і майстрові поводяться і розкидаються грішми, як дворяни, а мандрівні панянки, що живуть у заїздах, мають вигляд переодягнених принцес! Хоч би там що, а я ще побачу цю чорноброву дівчину!

Вирішивши так, він наказав провести себе до призначеної йому кімнати.

Господар одразу провів його східцями вгору, а потім уздовж галереї, на яку виходило багато дверей подібно до дверей монастирських келій. Це справило погане враження на нашого героя, якому нудно й сумно було пригадувати дні своєї молодості, проведені в монастирі. Господар зупинився аж у кінці галереї, вибрав ключ з великої в'язки, яка висіла в нього на поясі, відчинив двері й показав гостеві невелику, чисту баштову кімнату з солом'яним ліжком. У кімнаті панував винятковий порядок, і хоч вона була вбога, але здалася Квентінові маленьким палацом.

— Сподіваюся, що ця кімната сподобається вам, мій пане, — сказав господар. — Я вважаю за свій обов'язок догоджати всім друзям дядька П'єра.

— О, щасливе купання! — вигукнув Квентін Дорвард, весело підстрибнувши, як тільки господар вийшов. — Ніколи ще не випадало на мою долю такого щастя. Моя фортуна осипає мене своїми милостями.

Кажучи це, він підійшов до віконця, з якого видно було (оскільки башта значно підіймалася над фасадом будови) не лише великий чудовий сад, що належав заїзду, але й принадний шовковичний гай, котрий, як говорили, насадив дядько П'єр, щоб годувати шовкопрядів. Крім того, дивлячись просто вздовж стіни, Квентін міг побачити таке саме віконце в протилежній башті. Людині, старшій за Квентіна на двадцять років, важко було б сказати, чому саме це місце зацікавило юнака більше, ніж чудовий сад або шовковичний гай. Старіші очі дивляться байдуже на маленькі баштові віконця, хоч грати на них напіввідсунені, щоб заходило свіже повітря, а віконниці напівзачинені, щоб не пропускати сонця або й чийогось нескромного погляду, і хоч там висить на стіні лютня, напівзакрита легким серпанком з зеленого, як море, шовку. Але в щасливому віці Дорварда такої несподіванки (як сказав би поет) досить для сотні повітряних замків і таємничих здогадів, на думку про які людина похилого віку посміхається і зітхає, зітхає і посміхається.

Можливо, Квентін хотів більше дізнатися про свою чудову сусідку, якій належали лютня й серпанок. Легко допустити, що йому принаймні цікаво було довідатися, чи не та це особа, яку він уже бачив, коли вона слугувала дядькові П'єру. Тому не дивно, що Дорвард відкрито не показувався у відчиненому навстіж вікні. Він добре знав, як треба ловити птахів; причаївшись біля відчиненої віконниці, дивився крізь грати так, щоб його самого не було видно. Незабаром він мав приємність побачити білу, закруглену, прегарну ручку, яка зняла з стіни музичний інструмент.

Дівчина з маленької башти, власниця серпанку й лютні, заспівала одну з тих старовинних пісень, які співали благородні дами в часи рицарства своїм поклонникам — рицарям і трубадурам[44]. Слова цієї пісні не відзначалися ні гострим смислом, ні глибиною почуттів, ні буянням фантазії, так само як і музика не відвертала уваги від слів. Музика й слова доповнювали одне одного і самі, по собі не варті були нічого. Отже, не зовсім правильно наводити тут рядки, що призначаються не для читання, а лише для співу. Проте старовинна поезія завжди приваблювала нас. Оскільки ж мелодія остаточно загублена (хіба що Бішопу[45] пощастить випадково знайти її чи міс Стівенз[46] навчиться в жайворонка щебетати її для пас), то ми, ризикуючи втратити свою гідність, а також і гідність панни з лютнею, наводимо тут такі прості і навіть грубуваті слова пісні:

Що б не подумав читач про цю просту пісеньку, але вона справила на Квентіна глибоке враження, бо співав її ніжний переливний голосок і звуки її змішувалися з легкими подувами вітерця, що приносив з собою чудові пахощі саду. Проте самої співачки майже не було видно, і від цього вона видавалася ще більш таємничою і чарівною.

Слухач не міг утриматися від того, щоб не висунутися сміливіше з свого вікна, намагаючись краще роздивитися співачку. Музика раптом змовкла, вікно зачинилося, і темна занавіска опустилася. Так було покладено край усім дальшим спостереженням за сусідкою в башті навпроти.

Дорвард зажурився, що його поквапливість мала такі наслідки. Але він втішав себе надією на те, що дама з лютнею не зможе обійтися без гри на інструменті, до якого вона, здавалося, дуже звикла, а також не зможе відмовитись од задоволення відчинити вікно і подихати свіжим повітрям лише через безглузде бажання не дати слухати сусідові ніжні звуки своєї лютні. Крім того, до міркувань, якими він себе заспокоював, прилучалося ще й почуття особистого гонору. Коли справедливий здогад, що чудова чорнокоса красуня була мешканкою однієї з башт, то він також не міг забувати й того, що гарний, молодий мандрівний білявий рицар, рицар фортуни, був мешканцем другої башти. А романи, ці розумні вчителі, навчили юнака, що хоч дівчата бувають боязкі, це ще не значить, що вони не звертають уваги на хлопців.

Тим часом як Квентін заглибився в ці мудрі міркування, служник заїзду повідомив його, що якийсь рицар чекає на нього внизу й хоче поговорити з ним.

Рицар, який чекав на Квентіна Дорварда, був один з тих, про кого Людовік XI уже давно сказав, що вони тримають у своїх руках долю Франції, бо їм доручено безпосередню охорону й захист королівської особи.

Карл VI[47] завів цей славетний корпус лучників так званої шотландської лейб-гвардії з кращих міркувань, ніж інші володарі, коли вони заводять навколо трону гвардію з чужоземних найманих військ. Невпинні війни, які позбавили його більше ніж половини володінь, і сумнівна відданість французьких дворян навели короля на думку, що було б нерозумно й ненадійно доручати цим дворянам охорону своєї особи. Шотландські дворяни були споконвічні вороги Англії і давні, навіть природні спільники Франції. Вони були бідні, хоробрі, віддані; з їхньої країни виходило більше відважних шукачів пригод, ніж з усіх інших країн Європи. Високе походження більшості з них давало їм право стояти ближче до особи короля, аніж представникам інших військ, а відносно невелика кількість не давала їм можливості повстати, щоб перетворитися із слуг на господарів.