— Якщо ви хочете використати мене для роботи, накажіть вашим людям негайно повернути машину на місце; кожна парковка контролюється людьми з посольства, можете зірвати наступну зустріч…
Проскурін підвівся, вийшов з кімнати, на його місце сів Трухін.
— Але машиною ви не відбудетесь, — вів далі Дубов. — Я так само об'єкт постійного спостереження людей з посольства, отже, моє життя має товарну цінність. Гарантуєте життя? Тоді проведемо все якнайкраще.
— Щодо життя, то суд визначатиме, Дубов, — відповів Гмиря.
— А без суду не можна?
— Ні, — сказав Агібалов. — Не можна.
— Даремн-о-о… Я можу дати дуже багато; те, що я можу дати, ніхто не зможе…
— Що ж, давайте, — сказав Гмиря. — Послухаємо.
— Я краще напишу-шу… х-хочете?
Він підвівся, легко взяв ручку з кишені піджака, який висів на іншому стільці, потягся до паперу, що лежав купкою біля лампи, розгонисто написав:
«Я, Дубов Сергій Дмитрович, вважаю своїм обов'язком заявити таке про мою роботу, пов'язану з ЦРУ…»
На мить задумався, вмотивовано підніс ручку до рота, потім хутко мотнув головою, відкусив кінчик ручки; Гмиря не встиг нічого зробити; Дубов упав на підлогу, обличчя його посиніло; «швидка допомога», яку викликали з Скліфосовського, констатувала набряк легенів; три години Дубова намагалися врятувати. О десятій годині він помер; розтин показав ідентичність отрути, від якої загинула Ольга Вінтер і він, агент ЦРУ Розумний. Лікар, що анатомував Дубова, знепритомнів, вдихнувши пари отрути; друга бригада працювала в протигазах.
Константинов
Він подивився на присутніх, відкашлявся, але розмови не починав; довго розкурював сигарету, нічого не говорив навіть після того, як пустив цівку голубого легенького диму просто перед собою, ніби відганяв на осінньому полюванні останніх комарів, злющих і настирних.
— Ну що ж, — нарешті кашлянув він, — з чим підемо до керівництва?
— З трупом, — хмикнув Гмиря. — Провал цілковитий, що й казати.
— Я б так гостро питання не ставив, — зауважив Проскурін. — Зрештою агента виявлено, витік інформації зупинено, інструкції ЦРУ у нас на руках. Хіба цього мало?
— Навіщо себе заспокоювати? — Коновалов знизав плечима, прислухався до бою курантів — пробило двічі, була друга година ночі. — Те, що сказав підполковник, — само собою зрозуміло, але головного ми не виконали: не спіймали на місці злочину розвідників.
— Правильно, — погодився Константинов. — Знову провал. Але ми повинні їх викрити.
— Як же без Дубова ми тепер їх візьмемо? — спитав Проскурін. — Не слід тішити себе надією, треба задовольнятися тим, що є.
— Давайте проаналізуємо, іцо ми маємо, — сказав Константинов. — Починайте, товаришу Гмиря.
Той підвівся:
— Небагато у нас є. В наших руках інструкції: післязавтра Дубов повинен зустрітися з невідомим розвідником, найімовірніше з Лунсом чи Карповичем. Місце сигнального пароля для машини Дубова — стоянка на «Паркплац». Де ця стоянка, ми не знаємо. Ми також не знаємо, в якому саме місці мала бути зустріч у парку, а він — величезний. Щоб вивести працівників ЦРУ на зустріч з Дубовим біля об'єкту «Парк», ми повинні вичислити, де розташований цей «Паркплац». Поки що — все.
— Ви? — звернувся Константинов до Проскуріна.
— Згоден з Гмирею.
— Товаришу Коновалов…
— Якщо ми хочемо вийти післязавтра в «Парк», треба продумати легенду, куди так раптово зник Дубов: розвідники стежать не тільки за машиною, але й за ним самим.
— Усе? — спитав Константинов. — Дякую. Отже, перше: підрозділ товариша Гмирі розробляє й забезпечує легенду «негайного відрядження» Дубова на Далекий Схід, на конференцію з проблем, пов'язаних із зоною Тихого океану. Друге: підрозділ Проскуріна веде роботу далі, акуратно опитуючи всіх знайомих Дубова: маршрути поїздок, час; звичні місця паркування. Третє: підрозділ Коновалова готує всі матеріали про маршрути виявлених співробітників ЦРУ — чи не було перетинань, зняття сигналів з дубовських місць стоянок, подібних до тієї, що коло Інституту міжнародних відносин, це, мабуть, парольний сигнал, який він одержав у попередній інструкції, дуже схоже: він залишив там машину трохи більше як на півгодини, зустрів Ольгу, а наступного дня пішов на контакт у Парк Перемоги.
— А як же ми вичислимо «Паркплац»? — зітхнув Проскурін. — Ніяких прикмет…
— Викликайте Ольгу Вронську на дев'яту ранку, — сказав Константинов. — Спробуємо з нею поговорити. Запросіть Парамонова, адже він і Дубову робив профілактику.
О четвертій годині ранку Константинов надіслав шифровку Славіну:
«Попросіть Глебба, щоб допоміг вивезти Зотова в Союз., Дайте зрозуміти, що від вас вимагають цього; таким чином ви ще раз підтвердите успіх його «операції прикриття». Фотографію з Пілар недоцільно вводити в діло зараз. Гадаю, що цей документ нам згодиться пізніше».
О п'ятій годині Константинов затвердив макет «Парку Перемоги», який виготовляли цілий день: треба було продумати, як розмістити оперативні сили, щоб оточити величезний район, бо точного місця зустрічі в інструкції не вказано; протягом дня треба було також передислокувати туди співробітників, розставити спеціальні телекамери, апарати нічного бачення, розмістити штаб операції для захоплення розвідника ЦРУ.
О дев'ятій ранку Ольга Вронська ввійшла до кабінету Константинова, всміхнулася йому, ні тіні здивування не було на її обличчі, зовсім спокійна.
— Здрастуйте, мені сказали, щоб я приїхала до четвертого під'їзду…
— Здрастуйте. Сідайте, будь ласка. Встигли поснідати?
— А я сьогодні взагалі не буду їсти — тільки холодна вода.
— Влаштовуєте розвантажувальні дні?
— Втретє в житті.
— З лікарем радилися? Це, кажуть, не всім можна.
— Мій друг чудово знає йогу, він певен, що голодний день конче потрібний, — Ольга глянула на годинник.
— Уже захотілося попоїсти? — спитав Константинов. — Ждете вечора?
— Ні, я повинна подзвонити на роботу.
— Як ви думаєте, чому вас запросили до мене?
— Мабуть, у зв'язку з виїздом за кордон…
— Ви збираєтесь за кордон?
— Так. Із Серьожею… З моїм майбутнім чоловіком, — пояснила вона.
— Зрозуміло. Ні, я запросив не в зв'язку з цим, а втім… Я хочу вас спитати: як би ви поставились до людини, яку ми підозрюємо в шпигунстві?
— Так, як і ви, — легко відповіла Ольга. — Шпигун — це бридко.
— Чому? — поцікавився Константинов. — Все-таки теж робота… Є теслярі, є льотчики, є шпигуни…
Ольга засміялася:
— Нічого собі робота!
— Високо оплачується. Тепер шпигуну за «шкідливість» добре платять.
— Я пригадую, мама читала вірші в дитинстві: «Найманець вражих банд, кордон наш переходив шпигун і диверсант». Я після того з бабусею в лісі боялась гуляти, за кожним кущем шпигун і диверсант ввижався.
— Ви любите бабусю?
— Дуже люблю.
— Більше, ніж маму?
— Так не можна запитувати…
— Чому?
— Тому що доведеться кривдити своєю відповіддю або фальшивити, а я не хочу ні того, ні того.
— Ясно. Олю, пробачте за моє відверте запитання: ви Сергія Дмитровича кохаєте?
— Дуже-дуже.
— Не просто, а «дуже-дуже»?
— Так.
— Ваша робота подобається вам?
— Ні.
— Чому?
— Нудно. Я знаю, що можу дати більше, а нікому начебто цього й не треба.
— Ви пропонували?
— Що?
— Дати більше й краще.
— Це незручно… Ніби сама набиваюсь.
— Набиваються — це коли просять. Коли пропонують — вовсім інше… Кого з письменників ви любите?
— Ну… Багатьох… Горького… Маяковського, звичайно…
— А що в Маяковського найбільше подобається?
— Як — що? «Вірші про радянський паспорт».
— А в Горького?
— Пісня про Буревісника.
Константинов, ледь усміхнувшись, зітхнув.