— Сергій Дмитрович до медичної літератури ще не прищепив вам смаку?

— Він мені розповідав про йогів. Дуже цікаво.

— Про голодний день — це він?

— Звичайно.

— Ну я розумію, йому треба, а вам з вашим тонким станом навіщо? Рано ще.

— Серьожа вважає, що з юних літ треба готуватися до старості. Розпустиш себе зараз, а потім нелегко ввійти в форму.

— Взагалі це правильно. Ще одне запитання: за що ви покохали Сергія Дмитровича?

— Він дуже розумний. Сильний. Наше покоління тягнеться до сорокарічних мужчин, мої ровесники якісь дебіли, мамині синочки. А чому ви питаєте про це?

— Ви ж самі здогадалися, чому я вас викликав. Давно з ним знайомі?

— Ні. Хоча зараз здається, що вічність, я й на роботі безперестанку у вікно дивлюсь, щоб не заважали уявляти його обличчя, бо товариші по службі маячать перед очима й маячать…

— Коли ви з ним зустрілися?

— Зовсім випадково. Ми з подругою умовилися разом відпочивати, а вона не прилетіла. Він запросив мене провести з ним день, ми так гарно снідали, я й не знала, що сніданок може бути таким цікавим, як вечеря: урочистий, значущий…

— Ви його за сніданком і покохали?

— Вам цього не зрозуміти, хоча я знаю, чому ви так питаєте… Ну і потім море, сонце…

— Море й сонце — це одне діло, кохання — інше.

— Можливо…

— А чому однолітки здаються вам дебілами?

— Не знаю… Це важко пояснити. Вони якісь ледачі, навіть квітів ніколи не подарують, не вміють цікаво говорити, освідчуються якось несміливо, а по очах зразу видно, чого хочуть.

— Невже ледачі?

— О, ще й які! Спитайте, хто з них уміє собі штани випрасувати чи сорочку випрати, спитайте! Скажуть: «А мати навіщо?»

— Мабуть, вам просто не поталанило, Олю.

— Нічого подібного, я намагалася знайти гарного хлопця…

— Дивлячись де шукати. Гаразд, часу в мене мало: ви не погодилися б допомогти нам у нашому ділі?

— Звичайно.

— Ви не хочете спитати, «в якому саме»?

— А я вам вірю, для поганого ви ж мене не запросите.

— Ми хочемо, щоб ви допомогли нам викрити шпигуна.

— Я згодна.

— Подумали?

— І думати нічого, це мій обов'язок. Що треба робити?

— Пригадайте всі ті місця, куди їздили з Сергієм Дмитровичем, де зупинялись, куди ходили гуляти…

— То ви його спитайте, він же краще за мене все знає…

— Неодмінно. Але спочатку ви постарайтесь усе пригадати, гаразд?

— Значить, так… Ми їздили на Ленінські гори, там ми зупинялись і гуляли з Серьожею… Потім у Парк Перемоги.

— Години зо дві, не більше, еге ж?

— Ні, тільки півгодини.

— Він скаржився, що в нього машина стала коверзувати, щось із проводкою сталося, так?

— Так, іноді. Але він вийде, посіпає проводи, і все налагодить.

— Це часто буває. Я теж з проводкою мучусь. Послухайте, Олю, а якщо ми зараз з вами сядемо в машину і ви мені покажете ті місця, де ви гуляєте, згода?

— Я не зовсім розумію вас. Чому про це не спитати Серьожу?

— Після того як ми з вами побуваємо на всіх цих місцях, Олю, вас відвезуть на аеродром, і разом з нашим товаришем ви полетите в Адлер. Поживете в Піцунді: відпочивайте, грійтесь на сонці, купайтесь…

— Ой, як цікаво! Але я повинна подзвонити Серьожі й мамі, попередити їх. А як же з роботою?

— З роботою ми вже все владнали, вам туди й дзвонити не треба. Що ви скажете мамі?

— А їй все одно що сказати — аби попередити, — Ольга зітхнула. — Необхідна проформа — та й годі.

Константинов підсунув їй міський телефон:

— Дзвоніть.

Ольга набрала номер; Константинов відзначив, що спочатку вона подзвонила на роботу до Дубова.

— Можна Сергія Дмитровича? Його знайома. Ольга Вронська. Як полетів? — Вона розгублено подивилась на Константинова. — Куди? А коли повернеться? Спасибі… Вона здивовано сказала Константинову:

— Він спішно вилетів у відрядження… Мабуть, дзвонив мені, а я ж у вас. Як погано, він ще щось подумає. — Вона швидко набрала домашній номер. — Ма, Серьожа не дзвонив? Ой, дзвонив, так!? Що він сказав? Ага… А коли обіцяв повернутися?

«Молодець Гмиря, — подумав Константинов, — навіть цю страховку передбачив, молодець».

— Ма, знаєш, я негайно відлітаю… Ні, не до нього. Я тобі пізніше поясню…

Константинов підказав пошепки:

— Коли повернуся…

— Коли повернуся, — повторила Ольга. — Це службове відрядження. Ні, мамо, ні, що ти, ну як можна так думати?! Ну, до побачення, бабусю поцілуй.

Вона поклала трубку, подивилася на Константинова — чи так сказала?

Якусь мить він зважував, чи варто відкрити їй усе, але потім вирішив почекати, хоча тепер він був до кінця певен, що Оля нічого по знала про справжнього Дубова; брехала матері невміло; відповідала на запитання відверто, без роздумів; глибиною думки не відзначалася; думала наївно, штампами, хрестоматійно, але щось підказувало йому — «жди, треба ждати».

Константинов разом з Ольгою вийшов з кабінету, лишив її на хвилинку в приймальній, а сам заглянув до кімнати, де сидів Михайло Михайлович Парамонов. Побачивши генерала, той схопився, виструнчився, запобігливо подався вперед.

— Зараз з вами поговорить наш співробітник, — Константинов кивнув на Гмирю. — Я не встигну, — Пояснив полковникові: — Доцільніше мені самому з нею поїхати. Ясно?

— Звичайно, — погодився Гмиря. — А може, й мені повозити Михайла Михайловича?

— Нехай він спершу все, що нам треба, пригадає. Ви, Парамонов, з Вінтер і з Дубовим їздили на машинах?

— Так точно!

— Ви ж білобілетник, не рапортуйте, а говоріть нормально. Коли їздили, чому зупинялись — нам хочеться допомогти людям, що опинилися в вашій ситуації, розумієте? І нікому не треба розповідати про нашу розмову, ясно вам?

Посадивши поруч з собою Ольгу, Константинов згадав третю інструкцію ЦРУ: «Надішліть дані про вашу нову подругу, а також дівочі прізвища її матері та бабусі». А чому не попросили прислати її фотографії? Самі зняли? Де? Коли?»

— Олю, у вашої мами інше прізвище?

— Інше. Вона взяла прізвище вітчима, а дівоче в неї Швецова.

— Розумію. Ну, будемо пригадувати… Куди подамось? На все в нас лише дві години. До мосту через Москву-ріку не їздили? Коло Лужників?

— Не їздили жодного разу. Хочете, покажу, де в Парку Перемоги катались? Звідти й почнемо.

— І покажете місце, де він вас лишав саму, а дядьки й тітки, милуючись вами, вас фотографували?

Вона засміялась:

— Звідки ви знаєте? Мене тільки один чоловік фотографував, коли Серьожа ходив по квитки в цирк.

— Це коли було? В той день, як повернулись?

— Ні, вранці наступного…

… Повернувшись після поїздки по Москві, Константинов передав Ольгу старшому лейтенантові Крюковій, а сам подався на квартиру Дубова. Тут він переглянув усі книги й швидко знайшов ту, яку шукав: «Довідник готелів «Хілтон». Перегорнув сторінки, знайшов загнуту: «Двокімнатні номери «Хілтона» відзначаються особливим комфортом; кольоровий телевізор, приймач, програма музики, що передається радіовузлом готелю, затишна ванна з морською водою, холодильник і набір посуду на шість осіб. Вартість — 95 доларів, розрахунковий час — 14.00 опівдні».

Константинов книгу обережно закрив, обгорнув папером і спитав оперативного працівника, який сидів у засаді:

— Як гадаєте, відбитки пальців можна взяти з глянсової сторінки?

А втім, відповіді він не ждав — йому тепер стало ясно, чому Дубов знищив Ольгу Вінтер: коли минає перша закоханість, постають питання, і на них треба відповідати, а як відповіси про хілтонівський люкс?

«Трагедія слабкого й нечесного чоловіка, коли поруч в ним — чесна жінка, — подумав Константинов, — Чесна й сильна, не споглядач, а діяч. Звичайно, Ольга спитала про «Хілтон», коли вони залишилися самі, а він погано збрехав, вона ж розумніша, вона все збагнула і віднесла його сережки до подруги — сама просто не наважувалася почути те, що скажуть оцінювачі. Навіть сильна людина відтягує хвилину правди, бо правда передбачає дію. А в неї, яка вже попрацювала за кордоном і чудово знала, що й до чого, був один вихід. Іти до нас. І він це зрозумів. Що він міг їй збрехати? Сказати не ту ціну? Припустімо. Ніхто з наших за кордоном цін в готелях толком не знає; розуміють, що не по кишені, й не питають — гордість не дозволяє. Звичайно, коли була закоханість, там, у Луїсбурзі, і тут деякий час, не думала вона ні про ці самі кляті дев'яносто п'ять доларів за любов у люксі; гроші й любов — чужерідні; а от чому вирішила з'ясувати це зараз? Здогадалася про його друге обличчя? Але як? Вона його захищала перед усіма, покійничка ж не дуже любили, «Заратустра», гоноровитий, поблажливий. Мабуть, здогадалась у Ніязметової, коли він вилив на неї вино й повів у ванну — просив, мабуть, щоб мовчала при подрузі. А це суперечило її єству. І вона оцінила сережки. І жахнулась. І поїхала по проспект «Хілтона». А потім повернулася до нього. І сказала йому про все. І його охопив жах — зрозумів, що загинув».