— Так як я вже закінчив давати показання інспекторові Гельтоффу і після цього мене звільнили з-під арешту, я хочу розповісти на цій прес-конференції всю правду, — неголосно говорив Ленц. — Тільки я попрошу фоторепортерів менше клацати спалахами — за той час, що я провів у камері, мої очі трохи відвикли од світла… Панове, дами… бачите, я навіть став плутати черговість у звертанні — що значить посидіти в тюрмі… Нікому не раджу попадати в тюрму, навіть коли в підоснові твоєї поведінки лежить дух інтелігентської корпоративності. Дами і панове, я повинен заявити, що ніхто з співробітників моєї газети не знімав пана Кочева. Ви газетярі, і ви повинні мене зрозуміти: сенсація — наша професія. Я хотів би поставити запитання: щоб ви зробили на моєму місці, якби до вас прийшов чоловік і запропонував вам плівку, на якій знято пана Кочева? Того самого, що обрав свободу! Щоб ви зробили на моєму місці, хотів би я знати?! Я придбав цю плівку. Й поїхав на ТБ, бо я дуже не люблю, коли нашу з вами націю звинувачують у викраденнях, примусах та інших дурницях. Але в кожній нації, на жаль, є різні люди. За дії цього чоловіка, недостойні дії, — поки що я можу їх кваліфікувати лише таким чином, — мене заарештували як фальсифікатора.

— Ви можете назвати ту людину, яка передала вам плівку? — обірвав Ленца американський журналіст з ЮПІ. — Його ім’я?

— Це помічник режисера Люса.

— Якого Люса? Це автор картини «Наці в білих сорочках»?

— Так.

— Де перебуває в даний момент Люс?

— Не знаю. Я сподівався… Я довго ждав, що він прийде сам, дізнавшись про мій арешт… Він не прийшов… За показ цього матеріалу по телебаченню відповідальність несу я. Ніхто з моєї газети не мав причетності до зйомок.

— Хто записав бесіду з Кочевим? Ту, яку ви опублікували?

— Я одержав її від помічника Люса. Я за професією газетяр, а не інспектор карної поліції, я не помітив фальшивки…

— Ви хочете сказати, — зауважив Кроне з «Телеграфу», — що ми працюємо в поліції?

В залі засміялись. Посміхнувся й Ленц.

— Ні, — відповів він, — я не хочу сказати, що ви працюєте на поліцію, просто, мабуть, ви, журналісти, більш високого класу, ніж я.

— Як ви думаєте, де зараз Кочев? — спитав Гейнц Кроне.

— Про це треба питати не мене.

— Вам було страшно, коли опинилися за гратами? — спитала бабуся з «Парі-жур».

— Мені стало страшно, коли минуло двадцять чотири години, а Люс, який через свого помічника передав мені цей матеріал, не зробив ніякої заяви, підставивши мене таким чином під удар.

— У вас є докази, що Люс зв’язаний з лівими?

— Цим треба зайнятися вам, якщо ви хочете. Не так уже й важко, я думаю, докопатися до його зв’язків з Тойфелем, Дучке та з іншою поганню.

— Ви ображаєте людей, які не можуть відповісти вам, бо їх немає в залі, — сказав Кроне. Хіба це допустимо, пане Ленц?

— А хіба допустимо мене, газетяра, підставляти під удар тільки тому, що я не поділяю соціал-демократичних поглядів Люса? Хто кого принизив, пане Кроне? Я, що назвав їх поганню, чи вони, посадивши мене в тюрму? Від цих людей — я переконався тепер — можна всього ждати.

— Чи припускаєте ви, — спитав Ленца журналіст з гамбурзької газети, — що Люс діяв проти вас для того, щоб завдати удару по престижу концерну Акселя Шпрінгера?

— Хто вам сказав, що моя газета входить до концерну Шпрінгера?

— Ви заперечуєте це?

— Я випускаю газету, а не тримаю пакет акцій. Спитайте про це Шпрінгера. Його фінансові справи мене не стосуються.

— Але ви допускаєте думку, що можуть бити під ложечку тільки тому, що ви, ваша газета друкувала проти Люса, проти його фільму різкі матеріали?

— Мені не хотілося б допускати такої думки. Якщо це так, то це провокація.

— Наскільки мені відомо, Люс — режисер. Він що, одночасно сам і знімає? — спитала бабуся з «Парі-жур».

— Цього я не знаю. До мене прийшов чоловік від Люса з його плівкою. І все.

— Чи притягатимете ви Люса до суду?

— Я ще не розмовляв із моїм адвокатом. Характер у мене не кровожерний, але хотів би просити Люса, щоб він уникав особистих зустрічей зі мною, — це я кажу з повною мірою відповідальності.

Кроне запитав:

— Пане Ленц, ви працювали в міністерстві пропаганди в доктора Геббельса?

— Так.

— Ваша посада?

— Я був референтом у відділі проведення дискусій з представниками церкви.

— По-моєму, з представниками церкви дискутували в концтаборах, — знизав плечима Кроне, — їх же кидали в концтабори, пане Ленц.

— Смію вас запевнити, що я нікого не кидав у концтабір, пане Кроне. Є ще запитання, панове?

— Велике спасибі, — сказала бабуся з «Парі-жур», — ми вдячні вам, пане Ленц. Прийміть ванну, поспіть і повертайтесь швидше в свою газету.

— Пробачте, пане Ленц, — підвівся Кроне, — останні запитання: коли й де вам передали плівку, скільки ви за неї заплатили людині Люса і, нарешті, скільки ви одержали за показ цього матеріалу?

— Про те, де й коли мені передали плівку, я зараз не говоритиму, щоб не озброювати моїх незримих ворогів зайвими матеріалами. Скажу лише, що при цьому були присутні ще два чоловіки. Про мої фінансові справи, думаю, безтактно розмовляти тут, бо я не вважаю пристойним ставити зустрічне запитання пану Кроне. А втім, кожному — своє. До побачення, панове, спасибі за увагу…

— Пане Люс, на моє ім’я надійшла скарга редактора Ленца, де він вимагає притягти вас до відповідальності.

— Я вже читав про це в ранкових газетах, — стомлено відповів Люс. — Я до ваших послуг.

— До моїх послуг, — замислено повторив Берг, — ну що ж, хай буде так. Що ви можете сказати про заяву редактора Ленца?

— Це брехня.

— Кому вигідна ця брехня? Ви знайомі з редактором Ленцом?

— Ні.

— Ленц твердить, що ви знайомі.

— Він міг знати мене. Я його не знаю.

— Де він міг бачити вас?

— Я ж не голка в скирті сіна. — Люс знизав плечима. — Ми могли бачитися на фестивалях, прийомах…

— Коли й навіщо ваша людина передала йому плівку?

— Яка людина? Це нісенітниця! Допитайте моїх помічників… Яка плівка?!

— Ви зараз працюєте над фільмом?

— Це відомо з газет, пане прокурор.

— Я на цей раз не читач, пане Люс, я службова особа, яка веде розслідування. Отже, над чим ви зараз працюєте?

— Я знімаю картину, яка називається «Берлін залишається Берліном». Така відповідь вас улаштовує?

Берг поглянув на Люса з-під товстих скелець своїх діоптричних окулярів і сказав:

— Цілком. У якій ролі ви виступаєте в новому вашому фільмі?

— Я виступаю в моєму новому фільмі як автор.

— Як розуміти поняття «автор фільму»? Автор фільму — це сценарист?

— У фільмі «Берлін залишається Берліном» я виступаю як сценарист, режисер, оператор і автор музики.

— Тепер мені все ясно, пане Люс, дякую вам. На якому етапі зараз робота над фільмом?

— На завершальному.

— Ви знаєте всіх ваших співробітників?

— Так.

— Що ви робили дев’ятнадцятого серпня?

— Знімав. На вулицях. Так, так, саме на тих, які було показано по телебаченню Ленцом. Я знімав того дня ті ж самі об’єкти, які показав телеглядачам Ленц.

— Коли ви познайомилися з Кочевим?

— З цим болгарином? Я його в очі не бачив!

— Ви допускаєте думку, що хтось із ваших співробітників міг залучити його до зйомок?

— Треба запросити план робіт того дня, пане прокурор. Я не можу зараз сказати з усією впевненістю, чи вели ми тоді хронікальні зйомки прихованою камерою, чи асистенти організували відкриту масовку…

— Що значить «прихована камера»?

— Це така камера, яку не повинні бачити люди, щоб вони поводилися природно… багато хто ціпеніє перед об’єктивом чи мікрофоном…