— Такий метод уже практикувався в світовому кінематографі?

— Сотні разів.

— Ви могли б по відзнятому матеріалу визначити — ваші ці кадри чи не ваші?

— Думаю, зміг би… Стривайте, пане прокурор! Нехай зроблять хімічний аналіз тієї плівки, яку Ленц показував на телебаченні, і моєї. Ідіот, як я про це не подумав раніше!

— Про це ми подумали. Цим зараз займаються експерти в фірмі АЕГ. У вас немає заперечення проти фірми?

— Заперечення? Чому я повинен заперечувати проти фірми?

— Я можу вважати ці слова офіційною згодою на експертизу плівки, яку показали по телебаченню, фірмою АЕГ?

— Так.

— Я прочитаю, які запитання я поставив перед експертами, пане Люс. Мене цікавить, чи ідентична плівка, на якій працюєте ви, з плівкою, заарештованою мною на телебаченні. Мене цікавить, чи ідентичне проявлення й обробка цих плівок — вашої, яку ми вилучили у вашому ательє, і тієї, яку ми заарештували. Мене цікавить, нарешті, чи плівка, що її заарештували на телебаченні, є тією самою плівкою, яку було дев’ятнадцятого заряджено в вашому кіноапараті. Ви нічого не хочете додати?

— Ні. Запитання абсолютно точні.

— Гаразд. Вони повинні до мене зараз подзвонити, тому ми відійдемо від справ Левца й повернемося до другої трагедії… до загибелі Дорнброка… Ось що мене цікавить, пане Люс: у вас у будинку була отрута?

— В мене маленькі діти… Як же я можу тримати дома отруту?

— Ця ваша відповідь мене не влаштовує. Я хочу точної відповіді. У вас у будинку була отрута?

— Ні.

— Ви наполягаєте на цьому твердженні?

— Так.

— Ви брешете. Порошок з отрутою я знайшов у вашому домі.

— Кажу ще раз: у моєму домі ніколи те було отрути!

— В спальні, у шкатулці, яка була замкнена, лежав порошок з отрутою. Ось фотографія шкатулки… Ручна робота, вісімнадцяте століття.

— Це шкатулка дружини… Це не моя шкатулка…

— Ви що, розлучилися з дружиною?

— Я? Ні. Чому?

— Це я хочу запитати чому. Ви не розлучені, отже, майно у вас спільне. Як же ви можете говорити, що це не ваша шкатулка?

— Я не говорив так… Я сказав, що… Так, пробачте, це може здатися підлістю… Якщо можна, зітріть цю частину розмови…

— На жаль, це не розмова… Це допит. Отже?

— Так, це наша… Це моя шкатулка.

— А про те, що там лежала отрута, ви не знали?

— Я не знаю, як мені відповідати, щоб не бути негідником, — розгублено сказав Люс.

— А ви відповідайте правду.

— Ви переконані, що правдиві показання — це панацея від мерзоти?

— Ми ухиляємося від теми нашої розмови, пане Люс. А втім, коли б я вважав вас справжнім ворогом, то вам би не допомогла ні брехня, ні правда, — вперше за всю розмову Берг дуже уважно подивився на Люса, і щось схоже на усмішку промайнуло на його обличчі. — У вас погані стосунки з дружиною?

— Ми любим одне одного, але ця любов іноді гірша від ненависті…

— Причина?

— Вона — жінка, я — чоловік. Вона любить наш дім і створена для дому, сім’ї, а я не можу без юрби, без шуму, друзів, захоплень, поїздок…

— Розумію… Ваші сварки мали драматичний характер?

— Так.

— Причина? Ревнощі, відсутність грошей?

— Усе разом. Хоча про мої фінансові труднощі вона нічого не знала… Я просто це приховував від неї.

— Як у вас тепер з грошима?

— Погано, як завжди.

— Дорнброк загинув від такої самої отрути, яку знайдено у вашому домі…

— Шкатулка була замкнута?

— Взагалі я мав спитати вас про це, пане Люс… Замикали ви шкатулку чи вона завжди стояла відкрита?.. Так, шкатулка була замкнута. Я щойно одержав дані експертизи з моргу, на це завжди витрачають багато часу… Тому сьогодні мені конче потрібно знати те, що вчора здавалося другорядним… Кельнер, якого я допитав, кельнер з «Еврики», відмовився потвердити під присягою, що саме ви були в нього всю ніч з другої до о пів на шосту… Він, знаєте, не дуже роздивляється хроніку кіномистецтва в ілюстрованих журналах. Тому він не повинен знати вас в обличчя… Ви не носите окулярів?

— Там я був в окулярах…

— У темних?

— У димчатих.

— А ваша дама?

— Теж. Вона була в парику. Тепер продають парики, вони дуже змінюють зовнішний вигляд… І в окулярах…

— Вам доведеться назвати ім’я подруги. Я постараюся зробити так, щоб це не потрапило в пресу…

— Але ви розумієте, що отрута в шкатулці в Нори… це все пов’язано…

— Розумію. А ви своє становище розумієте?

— Починаю розуміти.

— Кому вигідно підвести вас під удар? Під такий сильний удар?

— Не знаю.

— У вас є конкуренти?

— Є, але я, на жаль, не Моцарт… Сальєрі шукати досить складно.

— Ворогуєте з кимось? Чи, може, вам мстить чоловік вашої подруги? До речі, її ім’я, прізвище н адреса…

— Її чоловік нічого не знає… Мою подругу звати Ежені Шорнбах.

— Шорнбах? Її чоловік військовий?

— Так.

— Що він робить?

— Я не знаю.

Берг добре знав, що робить у Західному Берліні генерал Шорнбах, — він був нелегальний представник МАД[3].

— У Шорнбах є діти? — спитав Берг.

— Так.

— Давно у вас цей зв’язок?

— Ні.

На столі прокурора задзвонив телефон, і Люс здригнувся, хоча дзвінок був приглушений зеленою подушкою, — мабуть, Берг не любив різких дзвінків, він і розмовляв тихим голосом, таким тихим, що іноді Люсу доводилося нахилятися вперед, щоб почути його.

— Прокурор Берг… Так, слухаю… Спасибі. Я пришлю посильного, а поки що ви скажіть мені усно результати експертизи… Так… Так… Так… Ну що ж, не дуже густо, але все-таки дещо є… Посилаю до вас людину. Спасибі. До побачення.

Він поклав трубку, хвилину посидів, замислившись, а потім викликав секретарку й попросив:

— Будь ласка, відправте посильного в кінолабораторію АЕГ, Фюрнбернштрасе, дев’ять, до пана Ушица. Пакет зразу ж передайте мені.

Секретарка подивилася на Люса з гострою цікавістю і, виходячи з кабінету, разів три озирнулась.

— Так, — сказав Берг, — гаразд… У мене виразка…

— Що? — не зрозумів Люс.

— У мене виразка дванадцятипалої кишки, — повторив Берг, — харчуватися треба у певні години. Протерті котлети і чай з сахарином. Пообідаємо разом?

— Може, ми продовжимо завтра?

— Ні. Нам доведеться ще посидіти сьогодні…

Вони встали.

— Це близько, — сказав прокурор, вимикаючи диктофон так, щоб це бачив Люс, — за рогом.

Коли вони вийшли з прокуратури, Берг сказав:

— Добре було б, якби ви самі привезли до мене вашу подругу.

— Я розумію.

— Тоді мені буде легше ще раз поговорити з кельнером…

— Спасибі.

— Тепер ось що… Ваш фільм… Ну, цей… який наробив багато галасу… Про наці в білих сорочках… Коли ви цей фільм випускали, вам ніхто не дзвонив, не погрожував, не просив?

— Десятки разів дзвонили, пропонували, просили…

— А Дорнброк?

— Ганс?

— Так.

— Ні. Він мовчав. Від його татуся було багато дзвінків… не від нього особисто, звісна річ, але з його оточення… до мене навіть приїздив його співробітник Айсман. Казав, що ненавидить нацизм так само, як усі ми. «Нас, німців, роблять чудовиськами, для чого ви допомагаєте іноземним злостивцям, Люс?»

— Будете щось їсти? — спитав Берг.

— Я вип’ю кави.

— Краще щось поїжте: день у нас буде важкий і неприємний.

— Ні. Я вип’ю кави. В горло нічого не лізе…

— Що вам іще говорив Айсман?

— Ну, їхнє звичайне «навіщо посипати рани сіллю, нація й так досить настраждалась, злочини змиті кров’ю головних бандитів. Чи варто ображати тих, хто в часи Гітлера лише виконував свій обов’язок? Не можна карати сліпих за сліпоту». Ви ж знаєте, що вони кажуть у таких випадках…

— Хто це «вони»?

— Нацисти. Нові нацисти.

— Ви знайдіть, будь ласка, можливість повторити те, що зараз сказали, на допиті, коли вас пише диктофон. Не те у вас становище, щоб покірно скласти руки на животику.

— Я ще згадав про Дорнброка.