Берг прокинувся й зразу ж поглянув на годинник. Була четверта година ранку. В двері хтось настійливо дзвонив.
«Якщо вони хочуть зі мною покінчити — але це справжнісіньке безглуздя, — сонно подумав він, — тоді вони завалять усю свою мафію, — вони прийшли б до мене через чорний хід, там неважко підібрати ключі…»
Він устав, накинув халат і пішов до дверей. Подивився у вічко: прямо навпроти дверей стояв високий сивий чоловік в окулярах.
Він, не кваплячись, попихкував люлькою й раз по раз натискував на кнопку дзвінка.
— Хто? — спитав Берг. — Хто там?
— Кочев був моїм аспірантом. Удень я до вас прийти не можу — за мною й за вами стежать… Якщо ви не хочете впустити мене, я покладу вам у ящик пакет, візьміть його. Там, де написано «фальшивка»…
Берг відчинив двері й сказав:
— Заходьте.
— Спасибі.
— Відрекомендуйтеся, будь ласка…
— Ісаєв Максим Максимович… До цього імені я найбільше звик.
— Росіянин?
— Я радянський громадянин…
— Ви прийшли до мене як приватна особа чи як представник держави?
— Я готовий виступити і як приватна особа, і як представник держави… Мене не навчали розділяти ці поняття.
— Ви мене цікавите лише як приватна особа… Якщо ви представник держави, прошу звернутися до мене офіційно…
— Гаразд. Домовились. Я — приватна особа…
— Отже, ви готові дати показання?
— Безперечно.
— Чому ви прийшли до мене в таку ранню годину?
— Тому що, коли б я прийшов завтра в прокуратуру, мене заарештували б у вас. А так як ви розглядали б документи, які я зараз вам приніс, ви були б скомпрометовані за зв’язок з червоним… Айсман через Гельтоффа вручив мені ці фальшивки — їх можна спростувати за п’ять хвилин… А оце спростувати неможливо — це записка Кочева, яку він залишив для мене в готелі за три дні до того, як зник.
— Ви розмовляєте, як справжній німець…
— Я довго жив у Німеччині.
Берг помовчав, розглядаючи нічного відвідувача, а потім спитав:
— Що ви робили тут?
— Я працював у Шелленберга… Разом з Гельтоффом і Айсманом.
Помітивши, як звузилися очі Берга, Ісаєв простяг йому паспорт і портмоне.
— Тут нагороди, які я одержав від Франції, Югославії, Польщі, Норвегії.
— Ви, звичайно, розумієте, що нам з вами зараз розмовляти не можна? — запитав Берг, повертаючи Ісаєву його документи. — Якщо хтось дізнається про ваш дивний візит, зімнуть не мене — я цього не боюся, — зімнуть ту справу, яку я веду.
— Про мій візит не дізнаються. Я зробив так, щоб мене чекали завтра вранці у вас у прокуратурі. Я дзвонив вашому секретареві… Як Штірліц… Якщо ви зараз відмовитесь вислухати мене, ви втратите можливість мати чимало цікавого матеріалу, який вам буде конче потрібний. Мені здавалося, що ви не ставитесь до нас як до прокажених і не вважаєте кожного, хто приїхав із Москви, агентом розвідки. Зрештою, вам заважають ті самі люди, які є й нашими противниками…
— Ну, це я вже чув, пане Ісаєв… Це пропаганда, що не має ніякої причетності до правосуддя.
— А те, що я дав Павлу Кочеву тему для дисертації «Концерн Дорнброка», це має причетність до правосуддя? Чи це також пропаганда?
Берг поплямкав губами, кілька разів глянув важким поглядом на Ісаева і нарешті відповів:
— Чим ви це доведете?
— Я продиктую вам день, місяць і рік, коли це було записано в рішенні нашої вченої ради. Я назву вам серію статей, опублікованих Кочевим у Болгарії, Радянському Союзі й НДР.
— Надішліть мені ці дані поштою, пане Ісаєв.
— Але я прийшов до вас не з цим. Я прийшов до вас з конкретним планом дій.
— Дякую вам, у мене є свій план дій.
— Я не нав’язую вам свої пропозиції. Я вважаю за потрібне розповісти вам те, що мені відомо.
— Ви не можете судити, пане Ісаєв, про те, які дані є в моєму розпорядженні. Про це можу судити тільки я. Сам.
— Послухайте, пане Берг. Мене ніхто не уповноважував займатися справою Кочева, повірте мені… Я певен, що його справою займаються інші люди, які не прийшли б уночі в дім прокурора… Невже упередження, яке можна простити міщанинові, перешкодить вам вислухати мене? Постарайтесь зрозуміти: я з самого початку не вірив, що Кочев утік. З самого початку. Я досить добре знаю цього хлопця.
— Як ви опинилися в Західному Берліні?
— Я приїхав сюди на запрошення Інституту соціології.
Берг раптом згадав. свідчення професора Пфейфера: коли той розповідав про розмову із зниклим червоним, він назвав прізвище російського вченого, який керував науковою роботою Кочева. Всіх фігурантів у цій справі Берг записав, і аркушика зберігалися вдома, у сейфі.
— Ваше прізвнше Ісаєв?
— Так.
— Сядьте, будь ласка, тут. Я зараз повернусь.
«Він хоче мене полякати, — збагнув Ісаєв. — Гадає, я втечу, бо подумаю, що він дзвонить у поліцію. А втім, коли він подзвонить у поліцію, доведеться тікати. Як шкапі кривій. Інакше робити нічого. Він зламає мені весь план. Поки що все йшло так, як хотів я… Поки що я все робив правильно. Я правильно розрахував, поїхавши вдень у Берлін… Мої «друзі» — і Холтофф, і Айсман не можуть стежити за мною в столиці, вони сильні тільки тут, у Західному секторі. Я прийшов сюди чистий, вони не ждали мене вночі. Навіщо їм було ждати мене вночі? Вони впевнені, що я проковтнув наживу Холтоффа, я це зіграв досить переконливо… Буде дуже прикро, коли Берг подзвонить у поліцію. Це буде — прямо скажемо — повний скандал… Невже він сліпий дурень? Невже життя їх так нічому й не навчило?»
Через кілька хвилин Берг відчинив двері кабінету.
— Увійдіть, — сказав він. — Я не дзвонив у поліцію і не грав на ваших нервах. Я перевіряв ваше прізвище в моєму досьє. Ну, припустімо, я вам вірю. Припустімо, ви справді…
Ісаєв перебив його:
— Стоп! Давайте підемо звідси. Вам таки могли всадити апаратуру. І це нікому не потрібно, якщо запишуть нашу розмову. Ходімо в ту кімнату, де нема телефону! Там буде спокійніше…
О шостій годині ранку Берг приїхав до генерала Шорнбаха. Покоївці, яка відчинила двері, він сказав:
— Не будіть пані, але попросіть негайно вийти до мене генерала…
— Я не знаю… Так рано… Він запитає, хто ви, мій пане?
— Ви йому скажете — давній друг. Дуже давній друг. Він вийде.
Берг у свій час вимагав для генерала довічного ув’язнення; генералові дали сім років, але звільнився він через два роки за допомогою людей з концерну «Хьохст», який став наступником декартелізованого «І. Г. Фарбен». Потім «Хьохст», зв’язаний з воєнною промисловістю, висунув Шорнбаха у військову розвідку: необхідно було знати армійську кон’юнктуру. Тепер Шорнбах — ось уже п’ять років — сидить «під дахом» політичної розвідки в західнонімецькому «бундесхаузі», і його інтереси, що з’єднували армію й «Хьохст», вступали в конкретне протиріччя з інтересами Дорнброка — чим далі, тим дужче й помітніше.
Кандидатуру Шорнбаха підказав Бергу Максим Максимович.
— Бийте відкрито, — сказав він на прощання. — Якщо НАТО — це Вашінгтон і Бонн насамперед — захоче налагодити контакти з Пекіном, він не дозволить цього зробити приватній особі, навіть Дорнброку. Вони це робитимуть самі, на державному рівні. Одним словом, «Хьохст» буде проти Дорнброка — в це й цільтесь. Шорнбах клюне: він одержує гроші не так за погони, як за те, що служить «Хьохсту».
Шорнбах, заспаний, у халаті й піжамі, побачивши Берга, завмер на порозі:
— Ви?!
— У мене до вас діло. Воно не має ніякого відношення до минулого.
— Що вам треба, Берг? Ви досить мучили мене двадцять років тому… Чого ви прийшли тепер?
— Я хочу, щоб ви допомогли країні, генералом якої ви є. Я хочу, щоб ви допомогли нам у боротьбі з бандою. Треба, щоб ось на цьому документі, написаному мною, ви поставили візу; «Негайно, справа державної ваги, прийняти до виконання». Читайте. Я не став би вас просити про щось протизаконне. Читайте уважно, і ви зрозумієте, що в цьому ділі ви матимете свій виграш.