Запросивши Бонн по телетайпу кодованим текстом, представник «Хьохсту» швидко одержав відповідь: «Попросіть Шорнбаха проконсультуватися з цього питання з його давніми друзями. Нашу відповідь ви одержите через годину».

Зустрівшись на конспіративній квартирі з представником ЦРУ, Шорнбах виклав суть справи, не показавши йому при цьому меморандум Берга.

Американець запитав:

— Ви думаете, що фракція ХДС так уже нічого й не знає про гру Дорнброка з Китаєм? Тим паче, що ви твердите, як він розторговує не тільки ваші креслення, ідеї, ракети, паливо, але й наш спільний уран?

— Дорнброк — сильна людина… Штраус періодично їздить до нього за консультацією…

— Але й ми не дуже слабкі люди, містере Шорнбах, і можу вам сказати свою особисту думку: мені така гра зараз не подобається.

— Ви боїтесь, що Китай зможе…

— Я нікого не боюсь, — знову урвав його американець, — мені нема чого боятись… Ви наш давній друг, ви повинні розуміти, що коли настане час розпочати гру з Китаєм, то робити це доведеться нам, а не Дорнброку. Проте відповідь я дам вам завтра, близько сьомої години. Добре?

Про цю розмову Шорнбах зразу ж проінформував особисто представника правління «Хьохсту». Той негайно зв’язався з Бонном.

— Якщо вже й доведеться починати гру з Пекіном, то не Дорнброку і тим паче не Уолл-стріту, а нам, — сказав голова спостережної ради концерну. — Бачите, колеги, — обернувся він до помічників, — Як добре мати вірних людей в армії, що підтримують ділові контакти з американцями. Побачимо, що відповість Вашінгтон; я думаю, вони за своєю звичною бюрократичною манерою запізняться з відповіддю або — це ще певніше — вирішать самі перехопити ініціативу. Тому, я гадаю, нам слід попросити Шорнбаха негайно прийняти пропозицію Берга. Я вважав би за доцільне, не відкладаючи, надіслати когось у Пекін і інформувати їхнє міністерство зовнішньої торгівлі про досліди, які ми провадимо в лабораторіях з хімічної й бактеріологічної боротьби… — він ледь поворушив бровою, — з паразитами в сільському господарстві.

Коли Дорнброк уперше після звільнення з тюрми прилетів у Нью-Йорк, на аеродромі його зустрічав Дігон. Їх обступила величезна юрба репортерів…

— Містере Дігон, чим викликано візит Дорнброка в Штати? — запитав хлопець із радіокорпорації Сі-бі-ес.

Дігон знав, що його люди з відділу преси підготували це перше запитання; правда, були й інші запитання, але він відповів на це, потрібне йому:

— Життя вчить нас умінню відчувати зміну історичних періодів. Не можна будувати сучасний світ на дріжджах помсти й злоби. Нас об’єднує з Німеччиною спільне й головне — віра в свободу людини, в її невід’ємне право на демократію, на підприємництво, на гарантоване почуття власної гідності. Роки — як учитель; нас об’єднує майбутнє, і воно сильніше за трагічне минуле.

Дорнброк стояв на осонні, трохи насунувши на лоб кепі, і думав: «Дивовижний прагматизм цих американців. Вони живуть лише собою і найвищі ідеї світу підкоряють інтересам діла. Наш дух, бентежний, навіжений, гоноровитий — хоч би як його визначали — завжди висував на перше місце ідею і їй підкоряв усі справи, бо справи індивідуальні, а ідея загальнозначуща. Говори, любий, про те, що нас зближує, говори. Все одно настане час — я топтатиму тебе в камері; тільки ти верещатимеш і благатимеш пощади… Тепер ти вліз у моє діло й наївно думаєш, що контролюєш мене і що я без тебе й кроку не ступлю… Ні! Тепер ти без мене не ступиш кроку, а поки що говори — ти гарно говориш, без папірця, як справжній оратор…»

— Містере Дорнброк, які питання ви маєте намір обговорити з містером Дігоном?

— У нас багато питань, які треба обговорити, — відповів Дорнброк і зразу ж пішов на юрбу репортерів, а троє людей із його охорони кинулися вперед, розштовхуючи журналістів професійними прийомами: так само робила охорона Гітлера, коли він «зустрічався з народом» під час демонстрацій на нюрнберзьких партійних з’їздах.

— Ваші керівники, — сказав Дорнброк, коли вони прилетіли з Баррі Дігоном на його острів і лишилися вдвох на безлюдному білопіщаному березі океану, — своїми власними руками віддали Китай червоним. У мене є деякі зв’язки на Сході, і якщо ми почнемо перші працювати в цьому напрямі, то через десять-двадцять років ми з вами зможемо диктувати умови цьому божевільному світові.

— Схід — поняття неосяжне…

— Я маю на увазі Китай, — відповів Дорнброк.

— Тепер два Китаї… — посміхнувся Дігон.

— Чорт візьми, я не взяв плавок…

— Пусте… Тут можна купатися голим. Ці п’ять кілометрів узбережжя — мої… Китай — цікаво, але в нас ембарго на торгівлю з Пекіном.

— А хто сказав, що ми збираємося торгувати з Пекіном?

Ми будемо торгувати э Китаєм… Ми вже говорили, що є два Китаї…

— Що цікавить наших контрагентів?

— Труби. Генератори. Турбіни. Якщо ви вкладете в це діло гроші, то, я думаю, прибуток буде йти в максимальному розмірі: на долар — сім центів. Два — мені, п’ять — вам.

— Турбіни, генератори, труби… Це електрика, Фріц, а де починається могутня електрика, там з’являється атомна бомба…

— Ну то й що? — здивувався Дорнброк і ввійшов у воду. — Коли жебраки хочуть мати свою бомбу, вони гинуть: державне честолюбство ще нікого не приводило до перемоги.

— Чи в достатній мірі ви зважили на фанатизм Сходу?

— Я з цього починав свої міркування, Баррі… Яка тепла вода, — він пірнув, — у нас море так не прогрівається навіть у серпні.

— Це ж океан…

— Зробимо заплив?

— З радістю. Ви як плаваєте?

Як сокира. Але все-таки як ота сокира, яку навчили брасу.

І вони попливли. Спочатку Баррі обігнав Дорброка: він любив кроль і для своїх шістдесяти двох років чудово держав стометрову дистанцію. Дорнброк плив брасом. «І пливе ж, як німець, — подумав Дігон, озирнувшись, — старанно, наче працює». Разів зо два Баррі відпочивав на спині, а Дорнброк усе плив та плив, відфоркуючись, глибоко вдихав повітря, знову відфоркуючись, ніби машина.

«Він мене втопить, — раптом подумав Дігон, — я стомився, а він пливе як заведений».

— Тут акули, — сказав Дігон, — мабуть, варто повернути назад. Вони підходять на триста метрів, а ми вже відмахали чотириста.

Дорнброк на мить ліг на спину й відповів:

— Вони поламають зуби об мої кістки.

Дігов проплив ще метрів п’ятдесят і крикнув:

— Фріц, мабуть, я погріюся на сонці, а ви пожируйте. Коли акула почне гратися з вами — кричіть, я постараюсь викликати вертоліт, щоб знайти ваші останки.

— Спасибі, — відповір Дорнброк, не обертаючись, і поплив далі.

Ввечері вони вечеряли вп’ятьох: Дігон, його дружина Люба й дочка Суламіф. Дорнброк узяв з собою в поїздку сина. Суламіф і Ганс сиділи поруч. Вони були різні, і в цій своїй несхожості вони виглядали разом так красиво, немовби це було не справжнє, а надруковане в «Лайф» на рекламних вклейках: «Відвідайте Гавайї». Високий, білявий, голубоокий Ганс і невеличка, з чорними очима, темнокоса Суламіф.

Дорнброк помітив, як Ганс двічі впустив виделку, задивившись на Суламіф. Того вечора Ганс був у настрої: він чудово зіграв Шуберта, потім показував Суламіф карточні фокуси, а потім вони вдвох поїхали на яхті.

В Берліні через три місяці після повернення з Америки секретар поклав на стіл Дорнброка листа, адресованого Гансу. «Коханий мій, — писала Суламіф, — це не в традиціях нашого десятиліття — сумувати, але я сумую, як справжня дурепа, і зовсім не можу жити без тебе. Мої батьки ніколи не дозволять мені вийти за тебе заміж, бо ти не нашого віросповідання, але я ладна прилетіти в Європу і стати твоєю дружиною, і нехай вони проклянуть мене. Це ненадовго. Коли ти хочеш цього — надішли телеграму на мій «постбокс» в університет. Я працювала влітку продавщицею в універмазі, у відділі чоловічих сорочок, і заробила грошей на квиток у Європу. Тато каже, що мені потрібне трудове виховання. Я навчилася визначати розмір шиї покупця без сантиметра. В тебе розмір шиї п’ятнадцять з половиною — і спробуй сказати, що я не права. Твоя Сула»