Степанов почув кроки в коридорі. Ступали тихо й швидко — мадам Брюн, яка сама прибирала ці три кімнати на мансарді, ходила в тапочках, підшитих повстю, щоб не тривожити гостей свого пансіону; її друг і коханець мосьє Рабефф любив повторювати: «Ми не можемо поставити нашим пожильцям телефонний апарат у клозеті, як це роблять тепер у «Жорж Санк», але ми гарантуємо кожному вісім годин сну в будь-який час доби».

Степанов виліз з-під товстої, але легенької пухової ковдри, підійшов до вікна й зачинив кватирку — кімнату за ніч вихолодило, мосьє Рабефф економив на опаленні, радіатори були як завжди нагріті лише наполовину — і знову ліг.

Ліжко ще зберігало тепло його тіла; Степанов натягнув ковдру до підборіддя, взяв зі столика «голуаз», глибоко затягся й знову став спостерігати за сонячними променями, які, здавалося, завмерли непорушно лише для того, щоб спружинитись, набрати якнайбільше сили й зникнути — наче форель.

«Ми старіємо непомітно, — подумав Степанов, — і відзначаємо віхи часу, лише коли зникають прізвища фаворитів від футболу. Був у ЦБЧА Григорій Федотов — помер. А потім грав його син. Ага, значить, відстукало двадцять років. Чи вісімнадцять — футболісти на відміну від дипломатів рано починають і так само рано закінчують… Я дуже постарів. Навіть страшно подумати, як я постарів. Коли б мені хтось сказав десять років тому, що я ніжитимусь під ковдрою на мансарді в Парижі о дев’ятій ранку, я навіть не розгнівався б, хоч добряче лютую, коли за мене вирішують чи придумують мої вчинки… Чого це я знову зводжу рахунки з Надією? — посміхнувся він. — Даремно. Зводити рахунки треба з ворогами; з жінкою, яку кохав, не можна, це боягузтво. Підстраховка чоловічої гордості — зводити рахунки подумки, щоб, боронь боже, не повернутися одного чудового дня. А може, це протиотрута від ревнощів. Гаразд. Годі про це. Як кажуть наші класові вороги: «Но коммент…» Якби я приїхав до Парижа десять років тому чи навіть п’ять, я лягав би о третій, а прокидався о п’ятій і був би весь час на вулицях. Париж належить до тих міст, які спочатку розумієш через вулицю, а вже потім через людей. Проте люди тут схожі на масовку в декорації, що її зробив Леонардо; не вони визначають обличчя Парижа, а скоріш Париж милостиво дає їм право називати себе парижанами. Як ми, росіяни, ховаємося в літературі під шатро, яке поставили Пушкін і Толстой, так і тутешні жителі несуть на собі відблиск величі свого міста. Це справді так… Я помітив, як учора Бреннер знайомив мене з Шарлем Бісо. Він не міг приховати презирства: «Бісо з Вандеї». Між іншим, навіщо Джордж Мельцер так напоїв мене віскі? А втім, він перший напився. Хотів, щоб я, напившись, признався йому, що мій кодовий номер в КДБ «007»? Але бояться нас лише не дуже розумні люди. Особливо ті, хто в дитинстві відставав з літератури і захоплювався спортом. Вони читали Гоголя в «Золотій бібліотечці», що видається в «Оксфорд прес»; ті «Мертві душі» вміщуються на двадцяти сторіночках, і про Собакевича там сказано, що він «скупий і негостинний старик». До речі, як доїхав Джордж? Він був на машині. Та в нього ж дипломатичний номер. Журналіст з дипломатичним номером. Сам він шпигун, сучий син. А дівка з ним була славна. Сам шпигун, тому й вважає, що навколо теж самі шпигуни. В нього очі завжди перелякані. І тільки коли напивається й знімає свої димчасті окуляри, видно, що очі в нього якісь молочні, і взагалі він, мабуть, у дитинстві любив ловити метеликів великим сачком».

Степанов раптом побачив — чітко, немов кадр з кольорового фільму, — величезний луг, порослий жорсткою жовтою травою, і синіх коників, що літали, видаючи якесь дивне стрекотання, наче далекий тріск вертольота. Але тоді, в піонерському таборі газети «Известия», діти ще не знали, що незабаром вертольоти стануть побутом, і не знали вони, що їх вивозитимуть звідти, під бомбами, ніхто ще нічого не знав, бо було літо тридцять восьмого року. Степанов згадав, як тоді, бігаючи з великим сачком за кониками, він раптом злякався чогось невідомого, спинився, потім ліг на жорстку траву, відчув її важкі сонячні пахощі й раптом заплакав нестримно, як жінка, яку образили, зовсім не по-дитячому, довго ке міг зрозуміти, чого ж він так плаче, і, тільки коли семирічна Алка Блат стала гладити його по плечах і заспокоювати, він раптом збагнув, що злякався смерті, уявивши собі, як колись зникне цей жовтий, висушений луг і сині коники, і сонце, і все довкола зникне, бо помре він сам…

«Все-таки курити натщесерце, — подумав Степанов, — типова російська звичка. Американці п’ють склянку сирої води, французи поспішають одержати свою каву, а ми хапаємо сигарету. Жаль, що в нас перестали продавати маленькі пачки «Дуката» за сім копійок. Найкращі були сигарети. Вони з’явилися року сорок шостого — перші наші сигарети. До цього були папіроси «Норд», «Біломор» і «Казбек». Батько, правда, курив «Північну Пальміру», поки не перейшов на «Герцеговину Флор». Його відновили в партії і на роботі в перші дні війни; о четвертій годині ранку до нас додому подзвонив Поскрьобишев, помічник Сталіна, й сказав батькові, що сьогодні ж треба виїхати в Смоленськ — заздалегідь готувати партизанські друкарні… Так, років п’ять тому я, звичайно, в Парижі не вдавався б до спогадів, а їздив би в метро — ранкові поїзди в будь-якому місті світу схожі на соціальну анкету, встигай тільки аналізувати інформацію: хто як одягнений, що читають, як розмовляють одне з одним, чи багато сміються, чи штовхаються у дверях. Кажуть, у нас штовхаються. Де там у біса! Це тут штовхаються, а в нас вершина галантності, диво, а не пасажири. Тільки у наших старих жінок особливі лікті, наче в них не кістки, а дерев’яні протези. «Радянські старі жінки — найстаріші бабусі в світі!» Отож, з погляду соціології, в цьому теж є свій прекрасний смисл…»

— Мосьє Степанофф! — проспівала мадам Брюн, ледь торкнувшись дверей пучками своїх товстих пальців. — Мосьє Степанофф! Вас до телефону.

Постукати вона не наважилася — дуже різкий звук, постоялець може сполохнутись від несподіванки; лагідність, у всьому лагідність, гостеві треба догоджати. Але Степанов усе-таки сполохнувся. Він нікому не давав номера телефону, вважав, що краще дзвонитиме сам.

— Я сплю.

— Я знаю, мосьє Степанофф, я сказала про це абоненту, але він негайно вимагає вас до апарата.

«Мабуть, Джордж. Він міг дізнатися, в якому готелі я зупинився».

— Хто дзвонить?

— Якийсь радянський пан.

— Мадам Брюн, не дивіться на мене, я голий.

Брюн засміялась, наче розсипала по столу гудзики.

«В моїй варварській французькій мові вона зрозуміла лише те, що я голий, — подумав Степанов. — Наш самовчитель нікуди не годиться».

Телефонний апарат стояв у невеличкому коридорі, обклеєному ситцевими, в квіточках — на німецький манір — шпалерами.

Мадам Брюн стояла біля телефону й тримала в руці Трубку.

— Я думала, ви справді голий, — сказала вона, — мені було б так цікаво побачити голого червоного.

— Ще побачите, — пообіцяв Степанов, і мадам Брюн пішла крученими сходами вниз, вихляючи задом, величезним, як аеродром. — Слухаю, — сказав Степанов, проводжаючи поглядом могутні тілеса мадам Брюн.

— Дмитре Юрійовичу, посол просить вас приїхати до нього о десятій.

— А котра зараз?

— Спали ще?

— Чому ви так думаєте?

— Мадам сказала, що ви голий.

— Он як… Коли ж це вона встигла?..

— Вони проворні… Зараз дев’ять п’ятнадцять…

— Добре, я буду о десятій.

Степанов нашвидку прийняв холодний душ, кинув у склянку води таблетку аспірину — французи запевняють, що аспірин треба пити профілактично кожного дня, щоб розріджувати кров, а після пиятики тричі на день; заїв кислу воду твердим несмачним червоним яблуком і, тільки пустившись униз, здивовано подумав: навіщо він, приїхавши сюди цього разу правити коректуру своєї книжки, а не за журналістським мандатом, міг знадобитися так несподівано?