Посол Андрієнко був сивий, моложавий, на диво моторний; із Степановим їх зв’язувала давня дружба; різниця у віці — двадцять років — що далі, то більше стиралася; особливо після того, як Степанов провів півроку військкором у джунглях В’єтнаму і в партизанів Лаосу, набрався лиха в Чілі, на Борнео, у Західному Берліні під час бунту «нових лівих», у Лівані, коли Ізраїль тільки-но починав планувати агресію, і той незримий розрив, що відділяв фронтовиків від усіх, хто не був солдатом Вітчизняної, дедалі стирався, хоч, звичайно, жодна з трагічних подій, свідком яких був Степанов, не могла зрівнятися з тими чотирма роками битви, учасником якої — з першого дня — був Андрієнко.

— Я не дуже порушив ваші плани? — спитав Андрієнко, коли Степанов прийшов до нього.

— А я люблю, коли порушують мої плани… Особливо, якщо вчасно і в справі. Коли мені заважають працювати, — усміхнувся Степанов, — це ще дужче акумулює добру злість, пишеться потім з неабиякою наснагою…

Андрієнко похитав головою.

— «Добра злість»? Чи не забагато тут від фокуса?

— Ну то й що? Погано, коли його мало. Фокус, як і анекдот, суть, сюжет для книжки, привід для дискусії, збудник незгоди…

— І це добре?

— Безперечно, Петре Васильовичу. Я прийшов у цей світ, щоб не погоджуватись, — здається, це Горький. Бери все під сумнів — Маркс.

— Коли так говорять мислителі, вони готують світ до нової якості, Дмитре Юрійовичу, і я з ними солідарний, але до великих часто примазується могутній прошарок ледарів, які козиряють гарантованим правом не погоджуватись в ім’я того, щоб байдикувати.

— Відлито в бронзу, — Степанов зітхнув. — Можна чеканити.

Андрієнко розгорнув червону папку, чіпким оком перебіг машинописний текст, спитав, не підводячи очей:

— Ви журналіста Лиска знаєте?

Степанов нахмурився, пригадуючи, запитав:

— Він акредитований у Франції?

— Ні, в Шьоньофі, це європейський Прес-центр…

— Я чув, Петре Васильовичу, про нього, але з ним не знайомий. Може, зустрічалися де… Щось трапилось?

— Так. — Андрієнко простягнув Степанову два сколотих аркушики паперу. — Почитайте.

На першому аркуші повідомлялося, що вночі побили мало не до смерті й відправили непритомного на літаку Червоного Хреста до Москви журналіста Миколу Івановича Лиска, сорок п’ятого року народження, українець, неодружений; у консульстві про це дізналися від невідомого, який назвав місце, де лежить Лиско, і попередив — коли червоний ще раз посміє приставати до його коханої жінки Марі Кровс, з ним буде покінчено.

На другому аркуші повідомлялося, що Марі Кровс — журналістка із Гамбурга, акредитована при Прес-центрі, там, де працював і Лиско.

Степанов знизав плечима.

— А яке все це має відношення до Парижа, хіба тільки те, що бідолашний Лиско — наш громадянин?

— Безпосереднє, — відповів Андрієнко. — Сьогодні вранці мені доповіли: той, хто назвав себе доброзичливцем, лишив у консульстві папку, в якій зберігався запис розмови Лиска і цієї самої Кровс… Інтимні розмови…

— Ну то й що? — Степанов знову знизав плечима. — Я не пуританин.

— Ви можете дозволити собі таку розкіш, — Андрієнко теж усміхнувся. — А я, на жаль, не можу, і не стільки тому, що я посол, як тому, що я старший від вас і довше працюю тут, за кордоном… Словом, у записці, залишеній разом з плівкою, сказано, що Лиско погано поводився…

— Щось не тим пахне…

— Згоден. Саме тому я й хотів запропонувати вам цей «сюжет для невеликого оповідання»… Беретесь? Чи справ дуже багато?

— Я ж говорив: мені подобається, коли заважають.

Перший викид акцій гариваських какао-бобів, на які ставив Леопольдо Граціо, був наче грім з ясного неба; хтось різко знизив ціну за одиницю товару; на продаж було оголошено акцій на загальну суму десять мільйонів доларів.

Маклери взяли в облогу кабінети двох представників Леопольдо Граціо — шефа європейського бюро Хуана Бланко і спеціального консультанта у зв’язках з біржами Північної Америки й Гонконгу доктора Бенджаміна Уфера; ні того, ні другого не було; секретарі відповідали, що ждуть босів через півгодини; біржа гула, мов потривожений вулик; хтось пустив чутку, що надвечір ціна спаде ще більше; репортери передали повідомлення в «Бізнес ньюс» і «Файненшл таймс» про те, що хтось розпочав гру на зниження акцій Граціо, можлива кризова ситуація; економічний радник Гаривасу відмовився прокоментувати запитання журналістів.

— Ти мусиш лишити мені хоча б ілюзію свободи, — сказав Бреннер і відійшов до вікна, щоб стримати лють. — Ми живемо з тобою дев’ять років, і тобі пора вже зрозуміти мене. Я не можу їздити в Кіль, бо там, за твоїми відомостями, в мене була коханка Хельга, і в Рим — там була Вероніка. З твоєї милості Європа стала для мене дуже маленькою. Брехати тобі? Казати, що лечу в Лісабон — там у мене, здається, поки ще нікого не було, — а самому завернути в Гамбург, щоб вигідно продати цикл репортажів під чужим ім’ям, одержати гроші й смиренно привезти їх тобі? Я — чим далі, тим більше — не можу зрозуміти, чого ти хочеш, Мішель?

— Правди. Я хочу правди.

Ці сумні скандали ввійшли в їхній побут і повторювалися не менше трьох разів на місяць. Спочатку вони досить швидко мирилися, найчастіше в ліжку, але потім, чим відомішим ставав Бреннер, чим шанобливіше говорили про його політичні аналізи в газеті, чим серйозніші завдання давав йому шеф-редактор, посилаючи то в Москву, то у Вашінгтон, то в Пекін і Токіо, тим важче й прикріше було йому вдома, бо Мішель, яка не хотіла знати його справ, вимагала неможливого. Бреннер був глибоко переконаний, що вона любила не його, а свою любов до нього. Він вважав, що з Мішель справжнього художника не вийшло, хоч вона дуже талановита, тому й вимагала від тих, хто її оточував, тієї повної й закінченої гармонійності, котру, як правило, створюють живописці в своїх творіннях, але в світі такої гармонії нема й не може бути. А згодом він став думати, що їй просто не вистачає його. «Ми з тобою одного зросту, — кричав він під час чергового скандалу, що почався через якусь дрібницю, у них всі скандали починалися з дрібниць, — моє взуття тільки на один розмір більше за твоє, а тобі потрібен громило з біцепсами! Ходи в басейн! Стомлюйся! Перекопай сад! Або заведи собі когось, але так, щоб це було в рамках елементарної пристойності! Тільки не крути з мене мотузок! Якщо я здохну від інфаркту, тобі не мед буде! Я скрізь обороняюсь. У редакції — від заздрісних друзів, у поїздках — від ворогів, дома — від тебе! З тобою треба жити з позиції сили, як це роблять інші чоловіки! Купити коханку, та й годі! Не подобається — розведемось!

Хочеш жити, як живеш зараз біля мене — з машинами й поїздками влітку в Біаррід, — терпи!»

… Бреннер завжди здригався, коли дзвонив телефон. Він купив у Лондоні величезний позолочений апарат початку двадцятого століття. На відміну від сучасних апаратів (боротьба з шумами і таке інше) цей позолочений ящик видавав звук, схожий на сигнал тривоги в тюрмі.

— Так! — гнівно, немов ведучи суперечку з дружиною, вигукнув Бреннер у хитромудру трубку, що формою нагадувала йому японку в кімоно. — Хто?!

— Добрий день, можна попросити мосьє Бреннера?

Він швидко передав трубку дружині.

— Спитай, хто говорить, і скажи, щоб залишили свій номер, я у ванній…

— Алло, — проспівала Мішель. — Що передати мосьє Бреннеру? Він у ванній…

— Передайте, що дзвонить Дмитро Степанов, ми провели разом учорашній вечір.

— Вечір? — протяжним голосом засумнівалася Мішель. — Він прийшов додому о п’ятій ранку.

«Знайома пісня, — всміхнувся Степанов, — видно, я троїш підвів колегу, ми справді попрощалися опівночі…»