Прийоми експресіоністської поетики, надзвичайно складна побудова, нечіткі соціально-політичні характеристики основних персонажів були властиві останньому роману трилогії — «Голова».
У 20-х роках і пізніше у творчості Манна трапляються рецидиви буржуазно-ліберальних поглядів, декадентської естетики, з'являються твори, переобтяжені натуралістичними подробицями, заземлені і водночас такі, в яких дух письменника ширяє у висотах експресіоністських абстракцій, у яких чудне й химерне заступає реалістичне зображення дійсності. Але не вони переважали в доробку Генріха Манна, не вони визначали його місце у світовій літературі.
Генріх Манн був одним з небагатьох відомих світові німецьких митців, які з самого початку імперіалістичної бойні гостро засудили її. Треба було мати велику громадянську мужність, щоб у дні, коли шовіністський чад запаморочив чимало голів, не побоятися фізичної розправи, звинувачень у національній зраді і виступити проти імперіалістичної політики кайзера та його юнкерсько-капіталістичної опори.
У повоєнний час усе чіткіше вимальовується демократична і реалістична спрямованість творчості письменника. Наприкінці двадцятих років він бере активну участь у письменницькому житті своєї країни, очолює літературні і мистецькі організації, керує відділом літератури Прусської Академії мистецтв.
Довгий час Генріх Манн не поділяв революційних переконань, він завжди вірив у народ, вважав його єдиною позитивною силою суспільства і водночас плекав ідеалістичні ілюзії щодо можливості перебудувати буржуазне суспільство на нових, людяних, прогресивних засадах шляхом пропаганди гуманістичних і демократичних ідей.
Важливою складовою частиною творчого доробку митця була його бойова наступальна публіцистика. У численних статтях він, не бувши сам революціонером, виступав як друг нашої країни. Письменник зрозумів величезний вплив Жовтня на всю світову історію. Він писав: «Буржуазія сама відчуває свою приреченість після російської революції. Їй дано більш чи менш тривалу відстрочку, вона всіма засобами пристосовується, щоб протриматись, але вона вже не та, що колись, і з кожним днем робиться все менш схожою на себе».
Генріх Манн присвятив Володимиру Іллічу сповнені пошани й захоплення рядки: «У Леніна вірність великій справі нерозривно зв'язана з непримиренністю до всіх, хто намагається стати на перешкоді цій справі… Він любив людей так само, як і справу, а тому й діяв як велика людина… Ленін зробив свій народ щасливішим…»
Дуже важливо, що Генріх Манн розумів органічний зв'язок між революційною справою В. І. Леніна і конкретним благом, щастям народу.
Діяльність письменника в 30-ті роки — це героїчні сторінки його біографії. Після фашистського перевороту в Німеччині Манн, якого нацисти одразу ж виключили з Академії мистецтв, змушений був покинути батьківщину. Почалися важкі роки вигнання. Але ні страждання цих днів, ні біль утрат не зламали вже літнього митця, а зробили його ще міцнішим. Письменник твердо стоїть на позиціях революційного демократизму. Він у гущі подій, виявляв кипучу енергію і активність у боротьбі проти небезпеки нової світової війни, розв'язати яку готувався фашизм. Участь у міжнародних форумах інтелігенції на захист культури від коричневої чуми, численні публіцистичні виступи на сторінках прогресивної преси світу, напружена робота над романом про короля Генріха IV виповнюють його життя. Статті Манна охоплюють широке коло найактуальніших проблем «буремних 30-х років» — проблем справжнього гуманізму і демократії, участі діячів культури у суспільних процесах доби, захисту миру. Письменник виступав на підтримку боротьби іспанських республіканців проти франкістів, славить мужніх борців-антифашистів різних країн, таких як Ернст Тельман і Анрі Барбюс. Він пише, що «кожний справжній демократ повинен визнати: в сучасних умовах лише марксизм створює передумови для істинної демократії», «лише той має право вважати себе гуманістом, за ким справді стоїть народ». Він називає Радянський Союз «надією передового людства», країною, що «показала світові гуманістичний приклад». Це дає йому право з гордістю називати себе другом революціонерів, комуністів.
Численні публіцистичні твори Генріха Манна зібрані в трьох книгах: «Ненависть» (1933), «Настане день» (1939), «Мужність» (1939). І в наш час вони не втрачають свого значення.
Світова література 20–30-х років, поряд з яскравими творами про сучасність, збагатилася також великими історичними романами, в яких прогресивні митці різних країн зверталися до найважливіших сторінок історії своїх і чужих народів для того, щоб краще збагнути основні тенденції розвитку людства і зробити досвід минулих поколінь інструментом для глибшого розуміння сьогодення. Все більше майстрів літератури показували рух історії як наслідок діяння мас, зображували не лише героїв, що могли б правити за приклад людям XX століття, а й народ. Письменники соціалістичного реалізму творили свої історичні романи на основі марксистського вчення про розвиток суспільства. Це надавало історичним творам такої глибини, такої масштабності, якої не знала література попередніх десятиліть. І представники критичного реалізму не лишались осторонь плідних впливів, що йшли від літератури соціалістичного реалізму.
Німецька література мала значні досягнення в царині історичного роману — твори Ліона Фейхтвангера, Томаса Манна, Стефана Цвейга, Бруно Франка, в яких письменники намагались дати узагальнений образ розвитку власної нації і всього людства. І Генріх Манн, який завжди цікавився вітчизняною і світовою історією, не залишився осторонь цих ідейно-художніх шукань.
Так, у 30-х роках була створена дилогія про французького «народного короля» Генріха IV, яка стала найзначнішим з усього, що Манн написав після «Вірнопідданого». Перша книга дилогії — «Молоді літа короля Генріха IV» — вийшла друком влітку 1935 року, У статті «Пам'ятне літо» Манн пише про дві події, які зробили для нього той рік таким значущим — Міжнародний з'їзд письменників, який було скликано з ініціативи Барбюса, і вихід у світ першої частини дилогії про Генріха IV. Г. Манн називав у цій статті Анрі Барбюса справжнім гуманістом-бійцем, а щодо роману, то, за словами письменника, «в ньому гуманісти XVI століття теж уміють сидіти у сідлі й битися». Ця паралель пояснює основний задум твору, пояснює, чому Г. Манн звернувся до образу Генріха IV: «Король бідних і гноблених, він був також королем філософів. Замолоду Генріх справді пізнав на собі життя так, як може пізнати його лише проста людина. Його пригоди, перемоги, страждання я перетворив на цілий ряд барвистих картин і сцен. Але всі вони мають той самий зміст: зло і страхіття можуть подолати воїни, яких життя навчило думати, і мислителі, які навчилися сидіти в сідлі і битися. Саме Варфоломіївська ніч надала їм сили. І я зміг написати свою книгу про найлюдянішого, вже багато разів описаного короля тільки після важких особистих переживань».
Для письменника була принципово важливою історія Генріха IV, який об'єднав свою змучену громадянського війною країну, все життя намагався покласти край політичній і релігійній ворожнечі, забезпечити мир і розквіт французькому народові, сприяв розвиткові науки, культури, ремесла, торгівлі, оточив себе людьми прогресивної думки — гуманістами.
В образі Генріха IV Манн прагнув втілити власний позитивний ідеал громадського діяча, мудрого і демократичного проводиря свого народу. Він протиставив постать короля-гуманіста, «доброго короля» народних переказів, фашистським диктаторам XX століття і безсилим політиканам буржуазної Європи, що капітулювали перед фашизмом. Одна з провідних ідей твору — це думка про те, що політичний вождь тільки тоді може стати по-справжньому великою людиною, пам'ять про яку збережеться у віках, коли він іде разом із народом, розуміє потреби, прагнення, мрії мас, коли він виступає як речник інтересів більшості. Протистояти злу, силам реакції може лише той, хто ясно осмислив для себе ідеал добра як добра для мільйонів, а не для десятків чи сотень обранців. Лише людяність робить талановитих людей носіями історичного прогресу. До того ж, якщо гуманіст хоче перемогти чорне воїнство варварства, фанатизму, насильства, користолюбства, темряви, він повинен бути борцем «на коні з мечем у руці». В жодному своєму творі не висловив Г. Манн так виразно і переконано думку про нерозривну єдність розуму і діяння, як у дилогії: не лише мислити, а й битися за свої ідеї і «треба знати: хто думає, той повинен і діяти; а власне — тільки той. І навпаки, за межами розуму починаються неподобства і страхіття». Розвиваючи далі цю думку про войовничий розум, Манн писав: «Чинять їх невігласи, яких їхня невгамовна дурість штовхає до насильства… Погляньте, в якому стані паше королівство. Воно дичавіє, воно робиться болотом з крові та брехні, і ніяке чесне, здорове покоління не зможе вирости на такому грунті, якщо ми, гуманісти, не сядемо на коней і не візьмемося за мечі. Та ми про це подбаємо! Будьте певні, ми й на коней сядемо, і за мечі візьмемося!»