В романі ці слова належать сподвижнику молодого Генріха Наваррського гуманістові Мішелю де Монтеню, але у контексті часу, коли вони були написані, звучать як думки, вистраждані самим письменником-антифашистом. В дилогії було багато таких слів, образів, ситуацій, які викликали аналогії з сучасністю. Але ніколи ці аналогії не здавалися штучно нав'язаними, надто прямолінійними. Історичний роман Генріха Манна став найдосконалішою, художньо довершеною формою відтворення історії, а не алегорією сучасності. Герої цього твору — це не переодягнені в історичні костюми люди двадцятого століття, вони мислять і діють у дусі свого часу. Принцип історизму — конкретність зображення суспільних процесів і того, як своєрідно вони втілюються у долях людей певного періоду, певної країни, певної соціальної групи, — провідний принцип роману про короля Генріха IV. Манна не цікавила реконструкція епохи французької реформації сама по собі, цей час привернув увагу письменника не тому, що він був барвистий і драматичний, багатий на яскраві людські характери та бурхливі пристрасті. Безумовно, Манн-мислитель прагнув наблизити до своїх читачів-сучасників такий історичний досвід, який міг би допомогти їм у боріннях XX століття, і саме в добі Генріха IV він вбачав придатний для цього матеріал. Йому були однаково чужі і модернізація історії, і її музейно-дріб'язкове відтворення. Хоча зразу ж треба відзначити як актуальне звучання роману, так і глибоку вірогідність цього монументального історичного полотна — і в цілому, і в деталях.
Епоха, так повно і соковито змальована на сторінках дилогії, багато разів була предметом художнього осмислення. Спочатку її відобразили митці-сучасники, ті, що брали безпосередню участь у подіях, великі майстри пера і пензля. В Іспанії в роки, про які йдеться у романі німецького письменника, жив і творив Сервантес, в Англії — Шекспір. Коли Генріх Бурбон, смаглявий хлопчик з Наварри, вперше з'явився при французькому дворі, у сусідніх Нідерландах лютували іспанські поневолювачі, очолені герцогом Альбою, і один з найбільших художників світу Пітер Брейгель, прозваний Мужицьким, у своїх картинах відтворював біль і гнів загарбаної ворогами країни. Постать зрілого Генріха — короля Франції — увічнив могутній талант Пітера Пауля Рубенса, хоча політичні події завадили художникові здійснити свій намір — створити живописну «Генріаду», великий цикл картин про життя і подвиги Генріха IV. Образи аристократів і простих селян, заможних буржуа і вчених-гуманістів, суворих солдатів і працьовитих ремісників, кардиналів у пурпурі і жебраків у лахмітті дійшли до нас у сотнях жанрових та релігійних картин, портретів, намальованих сучасниками «народного короля». На полотнах, малюнках, гравюрах майстрів європейського Ренесансу та раннього барокко ми бачимо постаті Карла IX та Катерини Медічі, Маргарити Валуа, Генріха д'Анжу, Єлизавети Англійської, Філіппа II, зображених в усьому їхньому блиску й пишноті, величі або духовній ницості, красі чи потворності, силі чи слабості. Цей величезний художній матеріал, літературний та образотворчий, став у пригоді всім тим письменникам, які через століття звернулися до бурхливого, напруженого, трагічного й творчого, революційного й фанатичного XVI століття, доби пізнього Відродження, яке, за влучним висловом Енгельса, потребувало титанів і породило титанів щодо сили думки, пристрасті й характеру, щодо багатогранності і вченості.
В епоху романтизму і становлення критичного реалізму, коли історія владно увійшла в художню літературу, були написані книги, в яких ожили події і люди другої половини XVI століття. Шіллер розповів про похмуру Іспанію жорстокого тирана короля Філіппа II у своєму «Доні Карлосі», а про єлизаветинську Англію — в трагедії «Марія Стюарт». Меріме і Дюма звернулися у «Хроніці Карла IX» та в «Королеві Марго» до тих самих людей і подій, які через сто років знов оживуть під пером Генріха Манна.
Мудрий реаліст Меріме намагався передати дух доби. Його приваблювало зображення руху великих людських мас. Як історик-хроніст він прагнув зрозуміти рушійні сили суспільної боротьби, розгадати причини, які призвели до жахливої різанини в ніч святого Варфоломія, до братовбивчих кривавих зіткнень, що затопили ненавистю і болем французьку землю. Меріме був сином свого часу, коли письменники йшли шляхом, прокладеним в історичній художній прозі романами Вальтера Скотта. Як і англійський письменник, він сміливо вводив своїх вигаданих персонажів у коло справжніх історичних осіб, змушував їх рухатися у річищі реальних подій. Але, як і у Вальтера Скотта, в романі Меріме дуже велике місце посідає приватна історія вигаданого героя, його любовні пригоди, і для багатьох читачів особливий інтерес становила саме захоплююча інтрига «Хроніки Карла IX», Вона ж, ця інтрига, за якою, затамувавши подих, стежили і стежать все нові й нові генерації молодих читачів, передусім приваблює і в романі Олександра Дюма-батька. Обидва знаменитих письменники широко використовували праці вчених істориків, першоджерела, архівні документи, мемуари тощо. Меріме написав серйозну передмову до своєї «Хроніки», в якій обґрунтовував концепцію, покладену в основу роману, перш за все концепцію Варфоломіївської ночі. Він писав: «За моїм глибоким переконанням, різанина була ненавмисною… все вказує на те, що це велике знищення не було наслідком змови короля проти частини свого народу. Варфоломіївська ніч здається мені непередбаченим стихійним народним повстанням… Одне слово, для того, щоб фанатики кинулись різати своїх співвітчизників, що впали у єресь, треба було, щоб хто-небудь став у них на чолі і крикнув: «Бий!», ось і все».
Щодо Дюма, то в його романтичній концепції історії головну роль завжди відіграють інтриги окремих особистостей, наділених позитивними чи негативними людськими якостями; підступність Карла IX, кровожерливість королеви-отруйниці Катерини Медічі, легковажність молодого наваррця Генріха або самовідданість закоханого Ла Моля — ось від чого залежить розвиток подій в романі «Королева Марю».
Генріх Манн з його величезною ерудицією, найрізноманітнішими знаннями майже з усіх сфер суспільного життя добре знав і глибоко вивчив усі відомі історичні матеріали, твори своїх попередників, романістів і драматургів. В молодості письменник не зразу вирішив ким бути. Довгий час він хотів стати живописцем і відтоді назавжди зберіг замилування образотворчим мистецтвом. Безумовно, звертаючись до епохи громадянської війни у Франції, вія якнайширше ознайомився з безмежним багатством іконографічних матеріалів того часу, які зберігаються в найкращих музеях світу. Але, звичайно, цього ще недостатньо, треба було мати чітку концепцію доби, надзвичайно складної і сповненої суперечностей, в якій і досі багато неясних або сумнівних моментів, так би мовити, білих плям на історичній карті. Важко вимагати від Генріха Манна справжнього марксистського розуміння всіх хитромудрих переплетінь класових і релігійних відносин другої половини XVI століття у Франції. Але в оцінці людей і подій ми знаходимо в дилогії навдивовижу багато правильного. Активна громадська діяльність письменника-демократа, спілкування з найпередовішими людьми свого часу, спільні виступи з комуністами у багатьох питаннях, передусім у справі боротьби з фашизмом і захисту світової культури від коричневої чуми — все це зробило погляд письменника на далекі історичні події чужої, але близької йому Франції дуже пильним і ясним. На відміну від своїх відомих попередників на ниві красного письменства, що змальовували ті ж події, Генріх Манн до мінімуму звів постаті вигадані, всю широту сцени в своєму романі він віддав персонажам історичним. Головна мета, яку ставив перед собою письменник, вимагала від нього приділити найбільше мистецької уваги особі Генріха Бурбона, короля Наварри, врешті абсолютного монарха Франції. Для письменника взагалі характерна така побудова твору, коли основне світло падає на одну якусь постать, що завдяки цьому досягає яскравості і монументальної виразності. В дилогії такою постаттю є, звичайно, її титульний герой. Але поруч з ним письменникові стало хисту створити надзвичайно живі, об'ємні, психологічно багатогранні, масштабні образи його ворогів, друзів, тимчасових попутників, тих, кого він кохав, з ким боровся, кого ненавидів і зневажав.