Темрява впала швидко.

Сергій лежав на своєму ліжку, витріщившись у стелю.

Одна за одною спливали секунди.

Найважче і найдовше — це чекати. І він навіть не знав достеменно, трапиться це чи не трапиться. Чи стане необхідне неминучим. Він погано спав. Бачив погані сни. Він мав знати. І він певний час тому зателефонував Андрію і спитав, чи можна поговорити з дядьком. Але Андрій відповів, що отамана наразі немає. І все.

Отак завжди бувало з дядьком. А більшу частину свого життя Сергій навіть не підозрював про його існування. Тільки після того, як він (а вірніше, його представник-вірменин) з’явився і навів порядок, Сергій почав наводити довідки. І він з великим подивом дізнався, як мало в його сім’ї знали про цього родича. Сергій встановив, що дядько прибув звідкись із заходу і через шлюб став членом їхньої родини в 1950-х роках. Дехто казав, що він — литовець, із родини куркулів, се­лян-землевласників, яких Сталін активно виселяв, і саме тому родина дядька опинилася в Сибіру. Інші стверджували, що він був членом невеличкої громади «Свідків Ієгови», яких депортували з Молдавії до Сибіру 1951 року. Старенька тітка казала, що хоча дядько й був начитаним, чемним і мав талант до іноземних мов, він швидко призвичаївся до їхнього простого стилю життя і прийняв як свої старовинні традиції сибірських урок. Напевне, саме ця його здатність призвичаюватися у поєднанні з неабиякою діловою хваткою швидко змусила решту урок визнати його своїм ватажком. Невдовзі він уже керував однією з найприбутковіших контрабандистських мереж у всьому Південному Сибіру. У вісімдесятих роках двадцятого століття його бізнес настільки розрісся, що представники влади навіть за хабар уже не могли заплющувати на нього очі. Коли міліція вчинила напад (а це було в часи, коли Радянський Союз уже тріщав по швах), то це, за словами одного сусіда, який пам’ятав дядька, був удар настільки потужний і кривавий, що скоріше нагадував бліцкриг, а не дії правоохоронців. Спочатку з’явилися повідомлення про те, що дядька вбили. Розповідали, що його буцімто встрелили в спину, і міліціонери, побоюючись помсти, таємно скинули його труп у ріку Лена. Один з офіцерів заволодів його викидним ножем і безперестанку цим вихвалявся. Одначе рік по тому дядько озвався — і тоді він був уже у Франції. Повідомив, що йому довелося піти у підпілля, і він лише хоче знати, вагітна його дружина чи ні. Вагітною вона не була, і потому ніхто в Тагілі кілька років про нього нічого не чув. Допоки не померла дружина дядька. І тоді, як розповідав батько, дядько з’явився на її похорон. Він за все заплатив, хоча похорон у відповідності з традиціями Російської православної церкви обходиться недешево. Дядько дав також грошей тим родичам своєї дружини, які потребували допомоги. Батька серед них не було, але саме до нього звернувся дядько, щоби той детально розповів йому, які родичі його покійної дружини мешкали в Тагілі. І саме тоді в поле його зору потрапив його племінник, малий Сергійко. Наступного ж ранку дядько зник так само загадково й несподівано, як і з’явився. Пройшли роки, Сергій став підлітком, потім дорослим, і більшість людей почали було думати, що дядько, який до Сибіру прибув уже немолодим, давно помер і спочиває в могилі. Та коли Сергія заарештували за контрабанду наркотиків, несподівано з’явився один вірменин, котрий назвався представником його дядька, порозв’язував усі Сергієві проблеми й організував дядькові запрошення до Норвегії.

Сергій поглянув на годинника. І пересвідчився, що відтоді, як він востаннє дивився час, минуло точно дванадцять хвилин. Він заплющив очі і спробував його уявити. Отого поліцей­ського.

До речі, була ще одна деталь в історії про здогадну смерть його дядька в результаті нальоту міліції. Того офіцера, який заволодів дядьковим ножем, невдовзі знайшли у тайзі, а вірніше не стільки його, скільки те, що від нього лишилося. Решту з’їв ведмідь.

Коли задзвонив телефон, було вже поночі і надворі, і в квартирі.

То був Андрій.

Торд Шульц відімкнув двері свого будинку, витріщився в темряву і простояв непорушно кілька секунд, напружено вслухуючись в густу тишу. Не вмикаючи світла, сів на софу і почекав, доки не прозвучить заспокійливий гуркіт ще одного літака.

Його відпустили.

Чоловік, котрий представився інспектором, увійшов до нього в камеру, сів перед ним навпочіпки і спитав, якого біса він заховав пакет борошна у своїй подорожній сумці.

— Борошно?

— Поліцейська лабораторія стверджує, що саме його вони і знайшли.

Торд Шульц повторив, як процедуру на випадок аварійної ситуації, те, що він сказав під час арешту, тобто що він поняття не має, звідки в його сумці взявся отой пакунок і що він містить.

— Ви брешете, — сказав інспектор. — Ми тепер будемо вас пильнувати.

А потім він розчинив двері камери і кивнув — можете йти, мовляв.

Торд аж підскочив з переляку, коли в порожній темній кімнаті прозвучав пронизливий дзвінок. Він підвівся і на де­рев’яному стільці поруч із лавкою тренажера намацав те­лефон.

То був керівник польотів. Він сказав Торду, що його знімають з міжнародних авіаліній і на невизначений час переводять на місцеві польоти.

Торд спитав — чому.

Бос відповів, що керівництво збирало нараду для обговорення його ситуації.

— Ви мусите розуміти, що ми не можемо надалі залишати вас на міжнародних авіалініях після того, як над вами нависла така підозра.

— То чому б вам мене взагалі не зняти з польотів?

— Ну...

— Що — ну?

— Якби ми відсторонили вас від польотів, а відомості про ваш арешт просочилися в пресу, то остання негайно зробить висновок, що ви — винуватий. І це буде їм як бальзам на душу. Повний кайф! Вибачте, я не хотів вас підколоти.

— Значить, ви мене не відсторонюєте від польотів?

Керівник відповів не відразу.

— Ви ж маєте розуміти, що авіалінія зазнає удару по своїй репутації, якщо ми визнаємо, що підозрюємо одного з наших пілотів у контрабанді наркотиків.

Значить, своїм «повним кайфом» керівник польотів таки хотів його підколоти.

Решта фрази його начальника потонула у ревінні двигунів Ту-154.

Торд поклав слухавку.

Він навпомацки добрався до софи і сів. Провів кінчиками пальців по скляній поверхні кавового столика. Відчув на дотик плями сухого слизу, слини та кокаїну. Що тепер? Випити чи понюхати? Чи, може, і випити, і понюхати?

Торд підвівся. «Туполєв» заходив на посадку. Його фари затопили світлом всю кімнату, і на якусь мить Торд побачив своє віддзеркалення у вікні.

А потім знову стало темно. Але він встиг побачити оте. Побачив у своїх очах і знав, що невдовзі побачить на обличчях своїх колег: презирство, засудження і — найгірше за все — співчуття.

Внутрішні лінії. Ми будемо вас пильнувати. Побачимося.

Якщо він не зможе літати за кордон, то втратить для них свою цінність. І перетвориться на розпачливого, застряглого в боргах кокаїнщика, який буде для них постійною ходячою загрозою. Чоловіком на гачку в поліції, людиною під постійним тиском. Він знав небагато, але цілком достатньо для того, щоби знищити ту інфраструктуру, яку вибудували його роботодавці. І вони зроблять те, що будуть змушені зробити. Торд Шульц обхопив руками потилицю і гучно застогнав. Йому не судилося стати пілотом-винищувачем. І відтоді його життя увійшло в штопор, з яким він так і не зміг впоратися. Просто сидів і спостерігав, як земля, обертаючись під ним, стає дедалі ближчою. Він знав, що єдиний шанс на порятунок — це пожерт­вувати літаком. Йому треба натиснути на кнопку катапульти. Викинутися з парашутом. Негайно.

Треба буде піти до якогось високого поліцейського чина, про якого він достеменно знатиме, що той є недосяжним для брудних грошей наркобандитів. Треба звернутися до найвищого керівництва.

Втім, спершу — випивка.

І понюшка кокаїну.

Ключ від свого номера Харрі взяв у того самого хлопця, що й минулого разу.