Він подякував йому і широкими кроками піднявся по сходах. За увесь шлях від станції метро до готелю «Леон» Харрі не побачив жодної футболки «Арсеналу».

Наближаючись до кімнати 301, він уповільнив кроки. Дві лампочки в коридорі не горіли, і тому було так темно, що він ледве зміг побачити світло під дверима свого номера. В Гонконгу ціни на електрику були такі високі, що він позбувся своєї норвезької звички, кудись виходячи, залишати при цьому світло. «Може, то прибиральниця забула вимкнути?» — подумав Харрі. Якщо так, то вона ще й двері забула замкнути. Щойно Харрі витягнув з кишені ключа, як двері його номера відчинилися самі по собі. Й у світлі єдиної лампочки, що висіла під стелею, він побачив якусь фігуру. Фігура стояла спиною до нього, схилившись над його валізою на ліжку. Коли двері легенько гупнули об стіну, постать поволі обернулася, і на Харрі поглянув чоловік з довгастим зморшкуватим обличчям, схожим на сенбернара. Чоловік був високий і сутулий, на ньому було довге пальто, шерстяний джемпер, а на шиї — брудний комірець священика. По обидва боки голови під його довгим скуйовдженим волоссям виднілися такі великі очі, яких Харрі ще ніколи не доводилося бачити. Чоловікові було років сімдесят, не менше. Різниця між ними була величезною, однак першим враженням Харрі було те, що він бачить власне віддзеркалення.

— Що ви тут у біса робите? — гукнув Харрі з коридору. Стандартне запитання.

— А ви як гадаєте? — Голос чоловіка був молодший за його вік, гугнявий і з виразним шведським акцентом, котрий з якоїсь незбагненної причини так обожнюють танцювальні групи та модні проповідники, що закликають до духовного відродження. — Ясна річ, я вдерся до вашого номера, щоби перевірити, чи не маєте ви чого-небудь цінного. — То був не просто шведський акцент, незнайомець розмовляв шведською. Він здійняв догори руки. У правій виднівся універсальний адаптер, а в лівій — примірник «Американської Пасторалі» Філіпа Рота в м’якій обкладинці.

— Та у вас же тут взагалі нічого немає. — Незнайомець кинув предмети на ліжко, витріщився на маленьку валізу, а потім перевів запитальний погляд на Харрі. — Навіть бритви — і тої немає.

— Якого біса... — Харрі, відкинувши подальші стандартні запитання, широким кроком увійшов до кімнати і з силою затріснув кришку валізи.

— Спокійно, сину мій, — сказав чоловік, здіймаючи руки догори. — Не сприймайте це близько до серця. Ви ж у цьому закладі — новачок. Питання лише в тому, хто перший вас по­грабує.

— Хто? Що ви хочете сказати?

Старий простягнув йому руку:

— Ласкаво просимо. Мене звуть Като. Я мешкаю в номе­рі 310.

Харрі поглянув на засмальцьовану руку, схожу на сковороду.

— Та годі вам, — продовжив Като. — Мої руки — це єдина частина мого тіла, якої доцільно торкатися.

Харрі назвався і потиснув йому руку. Вона виявилася навдивовижу м’якою.

— Руки священика, — пояснив чоловік, немов читаючи його думки. — Маєш що-небудь випити, Харрі?

Харрі кивнув на свою валізу і розчинені двері шафи.

— Ви вже й так знаєте.

— Те, що в тебе нічого немає, — так, знаю. Я маю на увазі при собі. В кишені твого піджака, наприклад.

Харрі витягнув ігровий пристрій «Game Boy» і кинув його на ліжко, де вже лежали його розкидані речі.

Чоловік схилив набік голову так, що його вухо притиснулося до плеча, і поглянув на Харрі.

— Зважаючи на твій костюм, можна було б подумати, що ти — випадковий постоялець на кілька годин, а не постійний мешканець. І що ж ти тут робиш?

— Дозвольте мені не відповідати на це запитання, добре?

Като поклав руку на плече Харрі і зазирнув йому у вічі.

— Сину мій, — мовив він гугнявим голосом, погладжуючи матерію кінчиками двох пальців. — Це — дуже гарний костюм. Скільки ти за нього заплатив?

Харрі хотів був щось сказати, поєднавши у своїй відповіді ввічливість, відсіч та легку погрозу. Але збагнув, що це — безглуздо. Він здався. І посміхнувся.

Като теж відповів посмішкою.

Наче віддзеркаливши посмішку Харрі.

— На розмови немає часу. Маю йти на роботу.

— І що ж це за робота?

— Знову ви за своє. Бачу, ви трохи цікавитеся, чим займаються ваші смертні побратими. Я несу слово Боже зневіреним та нещасним.

— У таку пізню годину?

— Моє покликання не обмежується розкладом роботи церкви. Прощавайте.

Галантно вклонившись, чоловік повернувся й пішов. Коли він був уже на порозі, Харрі помітив, що з кишені пальта незваного гостя стирчить нерозпечатана пачка «Кемела». Харрі зачинив за Като двері. В кімнаті висів сморід старого та цигаркового попелу. Він підійшов до вікна і відчинив його, смикнувши раму догори. Кімната враз наповнилася звуками міста: безперервне слабке дзижчання машин, музика з вікон, далека поліцейська сирена, що оживала і знову замовкала, чийсь безпорадний крик десь поміж будинками, після якого почувся звук розбитого скла, шерхіт вітру в сухому листі та цокіт жіночих підборів. Звуки Осло.

Якийсь слабкий рух привернув його увагу, і Харрі поглянув униз. Світло дворового ліхтаря падало на вагонетку зі сміттям. Блиснув коричневий хвіст. На краю вагонетки сидів пацюк і, витягнувши догори свого блискучого носа, принюхувався до нього. Це нагадало Харрі слова його розумного роботодавця, Германа Клюйта, що стосувалися роботи, яку він для нього виконував. А може, і не стосувалися. «Пацюк — це не зло й не добро. Він просто робить те, що належить робити пацюкові».

То був найогидніший відрізок зими в Осло. Та її частина, коли фіорд іще не вкритий льодом і вітер жене центральними вулицями міста солоний морозний холод. Як і зазвичай, я стояв на вулиці Дроннінгенс-гата і продавав спід, стесолід і рогіпнол. Щоби зігрітися, я тупцював на місці. Пальців на ногах я вже не відчував і побоювався, що увесь денний навар мені доведеться витратити на оті безумно коштовні черевики «Freelance», які бачив у вітрині універмагу «Steen & Strom». Або на «льодок», який, якщо вірити чуткам, продавали зараз біля Плати. А можна поцупити частину спіду — Туту все одно не помітить — і купити оті черевики. Але, трохи поміркувавши, я вирішив обійтися без них, щоби Одін гарантовано отримав своє. Бо ж мені все одно було краще, ніж Олегу, якому довелося починати з нуля, продаючи наркоту в отому морозному пеклі біля річки. Туту виділив йому постійне місце під містком Нібруа, де йому довелося крутитися поміж публіки, яка приїхала з усіх закапелків світу, і він був, напевне, єдиним, хто вільно розмовляв норвезькою від мосту Анкер Бридж і аж до порту.

Неподалік я побачив на вулиці якогось чувака у футболці «Арсеналу». Зазвичай там стояв Біскен, прищавий тип із ­Сьорланда, що надягав на шию собачий нашийник з гостряками. Тепер замість нього з’явився новий чоловік, але процедура лишилася тією ж самою: він збирав групу. Наразі біля нього отиралися троє «наркомів». Бозна, чому вони такі перелякані. Поліціанти вже давно полишили цей район, а коли й хапали на вулицях товкачів, то здебільшого для виду, бо деякі політики знову почали зчиняти галас.

Повз їхню групу пройшов якийсь тип, одягнений, як на сповідь, і я помітив, що він та чувак в арсенальській футболці обмінялися ледь помітними кивками голови. Той тип зупинився переді мною. На ньому була шинель від Фернера Якобсона, костюм від Ерменгільдо Зенья і боковий проділ від групи «Silver Boys». Він був високий та кремезний.

— Дехто бажає зустрітися з тобою. — Він розмовляв англійською з характерним російським риканням.

Я прикинув, що все буде, як і завжди. Він побачив моє обличчя, подумав, що я стою, щоби підчепити клієнта, і йому захотілося, щоби я у нього відсмоктав або підставив йому свою дупу. Мушу зізнатися, що в такий собачий холод мені дійсно спадало на думку: а чи не змінити професію? В салоні автомобіля тепло, сидіння мають підігрів, а платять учетверо більше, ніж зазвичай.

— Ні, дякую, — відповів я англійською.

— Правильна відповідь — «Аякже, із задоволенням», — сказав той тип, схопив мене за руку і навіть не потягнув, а поніс мене до чорного лімузина, який в ту мить нечутно під’їхав до тротуару. Задні дверцята відчинилися, і, второпавши, що опір марний, я почав думати про те, яку ж ціну загадати. Зрештою, краще оплачене зґвалтування, аніж неоплачене.