Так, він узяв їхні гроші. І продовжуватиме брати їх. Брати все, що трапляється на життєвому шляху. Бо він — не Дональд Дрейпер. Він — не Чак Їгер і не Ніл Армстронг. Він — Торд Шульц. Безхребетний пілот по вуха в боргах. І з кокаїновою проблемою. Не треба було...

Його думки потонули в гуркоті наступного літака.

Бісові церковні дзвони! Татку, чи бачиш ти усіх отих так званих близьких родичів, що зібралися біля моєї труни? Вони плачуть крокодилячими сльозами, а на їхніх скорботних пиках написано: «Густо, чому ж ти так і не навчився бути таким, як ми?» Гей ви, мерзотні, впевнені у своїй правоті лицеміри! Не навчився, бо не зміг! Не зміг бути таким, як моя прийомна мати — недоумкувата зіпсута дурепа, яка тільки й знає, що розпатякує про те, яке все навкруг чудове — треба лише читати правильні книжки, слухати правильного гуру й споживати правильні трави — чорти б їх забрали. А коли хтось руйнував оту плутану мудрість, на яку вона купилася, то вона завжди ходила однією й тією ж самою картою: «До чого ж ми докотилися: війни, несправедливість, люди розучилися жити в гармонії з самими собою». Затям три речі, дівчинко. Перше: війна, несправедливість, відсутність гармонії — це природно. Друге: ти — найменш гармонійна з усієї вашої огидної сімейки. Тобі хотілося лише того кохання, в якому тобі було відмовлено, а на те кохання, яке тобі виявляли, тобі було начхати, ти його впритул не помічала. Вибачте, Рольфе, Штайне та Ірен, але в її душі було місце лише для мене. Що робить пункт третій ще цікавішим: я ніколи тебе не кохав, дівчино, хоч як би тобі не здавалося, що ти моє кохання заслужила. Я називав тебе мамою тому, що тобі це було приємно, а мені спрощувало життя. Коли я зробив те, що зробив, це сталося через те, що ти дозволила мені це зробити, а я не міг стриматися. Бо такий я є.

Рольфе, ти, принаймні, сказав мені, щоби я не називав тебе татком. Ти й справді намагався любити мене. Але природу не обдуриш: ти збагнув, що більше любиш свою рідну плоть та кров — Штайна та Ірен. Коли я сказав іншим людям, що ви — мої прийомні батьки, я помітив поранений вираз в очах у мами. І ненависть у твоїх. Не тому, що слова «прийомні бать­ки» зменшили тебе до розміру тієї єдиної функції, яку ти виконував у моєму житті, а тому, що я завдав душевної рани жінці, котру ти — незрозуміло за що — кохав. Гадаю, ти був достатньо чесним, щоби побачити себе таким, яким бачив тебе я: індивідом, котрий, отруївшись власним ідеалізмом, в якийсь момент свого життя зобов’язався виростити дитину-підкидька, але невдовзі зрозумів, що на його банків­ському рахунку утворився дефіцит. Щомісячної суми, яку тобі виплачували за моє виховання, не вистачало для покриття реальних витрат. Згодом ти виявив, що я перетворився на зозуленя в чужому гнізді. А потім я пожер усе. Все, що ти любив. Усіх, кого ти любив. Тобі раніше слід було здогадатися, Рольфе, і викинути мене геть! Ти перший побачив, що я став красти. Спочатку то було лише сто крон. Я відпирався і заперечував. Казав, що то мені мама дала ту сотню. «Хіба ж не так, мамо? Це ж ти дала мені ті гроші?» А матуся, трохи повагавшись, зі сльозами на очах кивнула і сказала, що достеменно не пам’ятає. Наступного разу то вже була тисяча. Із шухляди твого столу. Ти сказав, що то були гроші, призначені для нашого спільного свята. «Єдине свято для мене — це коли я вас не бачу», — відказав я. І тоді ти вперше дав мені ляпаса. Цей ляпас наче вимкнув у тобі якийсь запобіжник, бо ти бив і бив мене, не зупиняючись. Я вже був вищий та ширший за тебе, але доти мені ніколи не доводилося битися. Битися у звичному сенсі — за допомогою кулаків та м’язів. Ти зміг нав’язати мені свій спосіб бійки і тому взяв наді мною гору. Згодом від ляпасів ти перейшов до ударів міцно стиснутими кулаками. І я знаю чому: ти хотів понівечити моє обличчя. Забрати у мене силу моєї привабливості. Але жінка, яку я звав мамою, втрутилася. І ти мовив те слово: крадій. То була правда. Але те слово означало також, що мені доведеться тебе знищити, ні­кчемний чоловічку.

Штайн. Мовчазний старший брат. Він перший розпізнав пташеня зозулі за оперенням, але мав достатньо розуму, щоби триматися осторонь. Розумний, талановитий і кмітливий вовк-одинак, який за першої-ліпшої нагоди покинув свою домівку і подався до найдальшого студентського містечка, яке тільки можна було знайти. Він спробував умовити Ірен, свою кохану сестричку, поїхати разом із ним. Сказав, що їй піде на користь, якщо вона полишить Осло і довчиться в школі у Трондхеймі. Але матуся перепинила поспішну евакуацію Ірен. Вона нічого не знала, ясна річ. І знати не хотіла.

Ірен. Приваблива, гарненька, тендітна Ірен. Ти була надто гарною для цього світу. Ти була всім тим, ким не був я. Однак ти кохала мене. А чи кохала б ти мене, якби дізналася? Якби дізналася, що я дрючив твою матір ще з п’ятнадцятирічного віку? Дрючив твою плаксиву, п’яну від червоного вина матір ззаду, притиснувши її то до дверей туалету, то до дверей комірчини, то до дверей кухні, і при цьому шепотів їй на вухо «мамо, мамо», бо це збуджувало і мене, і її. Вона давала мені гроші, прикривала мою сраку, коли в мене виникала якась проблема, казала, що то вона типу взяла мене в тимчасове користування, допоки не стане стара й страшна, а я зустріну гарну милу дівчину. А коли я відказав: «Але ж, мамо, ти вже стара й страшна», то вона обернула це в жарт і почала благати, щоби я її не покидав.

Не встигли зійти синці, що лишилися від ляпасів та ударів, котрих завдав мені мій прийомний батько, як одного дня я зателефонував йому на роботу і попросив прийти додому о третій, бо я маю сказати йому дещо важливе. Парадні двері я лишив прочиненими, щоби матуся не почула, як він увійде. А коли він увійшов, то я, щоби заглушити звук його кроків, почав говорити їй на вухо всілякі милі речі, які вона так любила чути.

В кухонному дзеркалі я побачив, як увійшов Рольф — і вмить заклякнув на порозі.

Він вибрався геть наступного ж дня. Ірен та Штайну було сказано, що у мами з татком певний час тому виникли декотрі проблеми в стосунках і вони вирішили розлучитися й трохи пожити окремо. Ірен зламалася. Вона місця собі не знаходила. Штайн був у своєму студентському містечку і відповів текстовим повідомленням: «Як сумно. Підкажи, куди б мені на Різдво податися?»

Ірен плакала й плакала. Вона кохала мене. Звісно, шукала мене, коли я зник. Шукала Крадія.

Церковні дзвони бемкнули вже вп’яте. На лавках у церкві чути плач та скигління. Кокаїн дає неймовірні прибутки. Орендуєш центрову квартиру на Вест-Енді, реєструєш її на ім’я якого-небудь «наркома», з яким розраховуєшся дозою кокаїну, і починаєш потроху збувати невеличкі обсяги на сходах у під’їзді або під брамою, а коли клієнти відчують, що вони в безпеці, починай накручувати ціну. За безпеку кокаїнова публіка заплатить будь-які гроші. Коли станеш на ноги — тікай геть і зав’язуй з дурманом. Стань поважним чоловіком. Не помри на старті, як нікчемний невдаха. Священик прокашлявся. «Ми зібралися тут, щоби пом’янути Густо Ганссена...»

Здалеку чується голос: «Краді-і-і-й».

На лавах сидить увесь клан Туту в байкерських шкірянках та банданах. А десь далеко, дуже далеко скавучить собака. То — Руфус. Добрий вірний Руфус. Це ти сюди повернувся чи це я вже встиг піти туди, до тебе?

Торд Шульц поставив свою валізу фірми «Samsonite» на стрічку транспортера, яка, звиваючись, повзла до рентгенів­ського апарата для огляду багажу. Біля апарата стояв усміхнений працівник служби безпеки.

— Не розумію, чому ви погодилися на такий графік, — сказала стюардеса. — Бангкок двічі на тиждень.

— Я сам попросив, — відповів Торд, проходячи крізь детектор металів.

Дехто з профспілки запропонував екіпажам організувати страйк проти того, що їх змушують зазнавати опромінювання кілька разів на день. Американські дослідники встановили, що серед пілотів та стюардес відсоток тих, хто помирає від раку, є вищим, аніж серед решти населення. Але ті, хто агітував за страйк, забули про те, що вищою є також і середня тривалість життя пілотів та стюардес. Члени авіаційних екіпажів помирали від раку тому, що мали вкрай обмаль інших причин для смерті. Вони жили найбезпечнішим життям у світі. І найнуднішим у світі життям.