— Невже вам так хочеться літати?

— Я — пілот. Мені подобається літати, — збрехав Торд, знімаючи з конвеєра свою валізу за телескопічну ручку і йдучи геть.

Стюардеса наздогнала його за лічені секунди, цокаючи своїми шпильками по мармуровій долівці першого поверху «Гардермоена» так, що мало не заглушала гудіння голосів під склепінчастими балками з дерева та сталі. Однак цокотіння її черевичків не змогло заглушити питання, яке вона вимовила майже пошепки:

— Вона саме через це пішла від тебе, Торде? Бо ти мав у своєму розпорядженні стільки вільного часу, що не знав, чим його заповнити? Вся причина в тім, що ти не хочеш сидіти вдома і...

— Вся причина в тім, що мені потрібна понадурочна робота, — перервав її Торд. Принаймні, ці його слова не були відвертою брехнею.

— Річ у тім, що я сама добре знаю, що це таке. Бо теж розлучилася минулої зими, ти ж знаєш.

— Так, дійсно, — кивнув Торд, який і гадки не мав, що во­на колись була заміжня. Він кинув на стюардесу побіжний погляд. П’ятдесят? Десь так. Спробував уявити, як виглядає вона вранці без косметики та фальшивого загару. Він анітрохи не сумнівався, що ніколи не «приземлявся» на неї. Чий же це був улюблений жарт? Здається, ці вирази полюбляв один уже немолодий пілот. Пілот-винищувач з русявим волоссям та блакитними очима. Один з тих, кому поталанило вийти на пенсію ще до того, як їхня професія втратила свій високий суспільний статус. Він прискорив ходу, коли вони завернули у коридор, що вів до екіпажного центру. Стюардеса важко хекала, але все одно не відставала від нього. Та якщо він і далі не знижуватиме швидкості, то їй забракне повітря і вона не зможе з ним поговорити.

— Е-е-е... Торде, оскільки ми в Бангкоку матимемо вихідний, то, може...

У відповідь Торд голосно позіхнув, анітрохи не переймаючись тим, що образив її. Після вчорашньої ночі у нього й досі макітрилося в голові: після того, як мормони пішли, була й горілка, був і порошок. Звісно, він не накачав себе так, що міг не пройти контроль тверезості, але все одно «прийняв на груди» достатньо, щоби його лякала одна лише думка про те, що йому доведеться під час польоту боротися зі сном цілих одинадцять годин.

— Ой, ти лише поглянь! — раптом вигукнула стюардеса тим ідіотським зачудованим тоном, яким розмовляють жінки, коли хочуть сказати щось абсолютно, незбагненно і дивовижно миле.

І він поглянув. Воно наближалося до них. То був маленький світло-рудуватий довговухий пес із сумними очима. Він з ентузіазмом вимахував хвостиком. Спрингер-спанієль. Його вела русява жінка з великими висячими сережками, лагідними карими очима та однаковою для всіх трохи винуватою слабкою посмішкою.

— Який він милий, правда? — засюсюкала стюардеса.

— Еге ж, — машинально відповів Торд, і в роті у нього несподівано пересохло.

Пес встромив свій писок у пах якогось пілота, що йшов попереду них, і почимчикував собі далі. Пілот обернувся, здивовано підняв брову і скривив рота, невдало намагаючись зобразити веселу хлопчачу посмішку. Але Торду було не до веселощів. Його думки зосередилися на власній проблемі.

На песикові була жовта жилетка. Така сама, як і у жінки з висячими сережками. А на жилетці було написано «Митна служба». Спанієль наближався і був уже за якихось п’ять метрів від них.

Проблеми не мало бути. Її не могло бути, бо наркотики були запаковані в презервативи, а потім обгорнуті подвійним шаром пакетів для заморозки. Крізь такий захист жодна молекула запаху не зможе пробитися. Тож посміхайся. Розслабся й посміхайся. Не надто слабо, але не надто й сильно. Торд повернув голову в бік стюардеси так, немов її щебетання вимагало від нього глибокої зосередженості думки.

— Перепрошую.

Вони вже пройшли повз собаку, і Торд, не зупиняючись, рушив собі далі.

— Перепрошую! — Цього разу голос прозвучав суворіше й різкіше.

Торд продовжував іти, не обертаючись. До дверей екіпажного центру залишалося менше десяти метрів. А за ними — безпека. Десять кроків. І він у безпеці.

— Перепрошую, пане!

Сім кроків.

— Гадаю, вона до тебе звертається, Торде.

— Що таке? — зупинився Торд. Змушений був зупинитися. І озирнутися зі здивуванням, котре, як він сподівався, мало виглядати цілком щирим. До них ішла жінка в жовтому жилеті.

— Собака звернув на вас увагу.

— Та невже? — удавано здивувався Торд, поглянувши вниз на собаку. І подумав: «Як?!»

А песик теж уставився на нього, енергійно вимахуючи хвос­тиком так, наче Торд був його новим приятелем, разом з яким можна було б залюбки погратися.

«Як же ж так? Подвійний шар пакетів для заморозки та пре­зервативи. Як?!»

— Це означає, що нам треба вас перевірити. Ходімо, будь ласка, з нами.

В її голосі й досі звучала ввічливість, але жодного сумніву в словах не чулося. І в цей момент він второпав — як. Картка посвідчення особи у нього на грудях. Його рука мимовільно сіпнулася до картки.

Кокаїн!

Він забув протерти картку після того, коли востаннє ділив дози. Напевне, саме цьому пес і звернув на нього увагу.

Але на ній лишилося хіба що кілька крупинок, не більше, і він міг легко відбрехатися, сказавши, що позичив свою картку комусь під час вечірки. Зараз це — не найбільша проблема. Найбільша проблема — це сумка. Її обшукають. Будучи пілотом, він так часто вивчав і застосовував на практиці порядок дій у надзвичайних ситуаціях, що ця процедура стала майже автоматичною. Звісно, мета полягала в тім, щоби навіть у ті моменти, коли пілота охоплює паніка, його мозок, за відсутності інших наказів, автоматично видавав команду на виконання надзвичайної процедури. Скільки ж разів він уявляв собі таку ситуацію: представники митниці запрошують його піти разом із ними! Скільки разів міркував, що в такому випадку він робитиме! Скільки разів прокручував усе це в своїй голові! Обернувшись до стюардеси, він зиркнув на бирку з її іменем і мовив з винуватою посмішкою:

— Здається, мене «відсортували», Крістін. Чи не візьмеш ти мою сумку?

— Сумку ми візьмемо з собою, — сказала жінка з митниці.

Торд Шульц обернувся.

— Ви начебто сказали, що пес виокремив мене, а не сумку.

— Це дійсно так, але...

— В ній — польотні документи, з якими має ознайомитися екіпаж. Сподіваюся, ви не збираєтеся брати на себе відповідальність за затримку аж цілого «Аеробуса-340», який має вилетіти до Бангкока? — З подивом для себе Торд відзначив, що він буквально роздувся від власної значущості: наповнив легені повітрям, і м’язи грудей аж розперли його командирський піджак. — Якщо ми порушимо загальний графік руху, то це означатиме кількагодинну затримку і фінансові втрати в сотні тисяч крон для нашої авіакомпанії.

— Боюся, що згідно з нашими правилами...

— Триста сорок два пасажири, — перервав її Шульц. — І серед них багато дітей. — Він сподівався, що жінка-митник почує в його словах серйозну занепокоєність відповідального командира корабля, а не приховану паніку контрабандиста, що перевозить дурман.

Жінка поплескала песика по голові і глянула на Торда.

«Схожа на домогосподарку», — подумав він. На жінку, яка має дітей і знає, що таке відповідальність. Жінку, котра зрозуміє, в яку халепу він вскочив.

— Сумку ми візьмемо з собою, — повторила вона.

Поза нею показався ще один працівник митниці. Він став, широко розставивши ноги і схрестивши на грудях руки.

— Що ж, давайте розбиратися, — зітхнув Торд.

Керівник групи з боротьби зі злочинністю Гуннар Хаген відкинувся на спинку свого обертального крісла й уважно по­глянув на чоловіка в лляному костюмі. Три роки тому зашитий розрив на його щоці мав криваво-червоний колір, а сам чоловік виглядав так, наче вже був на Божій дорозі і жити йому лишилося кілька днів. Але зараз його колишній підлеглий мав здоровий вигляд, набрав кілька таких потрібних йому кілограмів, і його плечі заповнили собою костюм. Костюм. Хаген пам’ятав, що слідчий з убивств завжди був у джинсах та високих черевиках і ніколи в чомусь іншому. Іще одною відмінністю була бирка на лацкані, яка свідчила, що він не штатний працівник, а простий відвідувач: ХАРРІ ХОЛЕ.