Старший з поліцаїв знизав плечима.

— Нічого, мій любий пане, не знаю, — витиснув він з себе крижані слова, — такий наказ. Я його вам уже зачитав.

Переборюючи туман в голові, що лишився від химерного сну, Грубер, нарешті, зрозумів, у чому справа. Чому Зіммель так стурбувався? Та це ж дурниці. За кілька днів, ну, за тиждень, завод дасть стільки прибутку, що можна буде сплатити всі борги. Звичайно, арешт — неприємна штука, але… І він сказав:

— Пане Зіммель, я ручуся, що не більше, як за тиждень, я викуплю всі ваші векселі…

— Як? — зрадів старий, сподіваючись, що, може, вчений має великі гроші.

— Дуже просто, — відказав Грубер, — ваш завод виробить стільки посуду…

— Та хіба ж ви не чули? — в розпачі перебив його Зіммель. — Завод запечатають…

Грубер розгубився. Зіммелеві слова про те, що завод запечатають, дійшли до вуха вченого, але його мозок не міг сприйняти цього безглуздя. Навіщо ж у людини виривати змогу сплатити те, що він винний? Хіба кредиторам краще буде, коли старий, замість повернення їм боргу, сидітиме у в'язниці? Хіба хто купить цю руїну-завод з торгів? Учений спробував це довести поліцаєві.

— У мене є наказ, мій любий пане, і я його виконую, — сухо відказав той, — прошу мене не затримувати, бо незабаром поїзд. Пане Зіммель, ви просили дозволу побачитися з паном доктором, щоб доручити йому важливу справу, — звернувся поліцай до старого. — Отже, робіть швидше ваше доручення і ходімо до станції.

— Пане доктор, — кинувся старий підприємець до вченого, — благаю вас, їдьмо зараз до міста. Я певний, що все це якесь страшне непорозуміння. Ось вам адреси моїх кредиторів. Розкажіть їм про все. Покажіть контракт. Ось він…

Старий метушливо совав ученому в руки папери і запобігливо зазирав йому в очі. Груберові аж ніяково стало.

— Не турбуйтеся, пане Зіммель. Я зроблю все, — щиро запевнив він підприємця. — Ручаюся, що сьогодні ж увечері ви будете на волі.

Зіммель зітхнув. Він краще за мододого вченого розумів життя. Він догадувався, що вся ця історія щось таїть у собі. Певне, хтось могутній злякався конкуренції й опротестував векселі, скупивши їх у кредиторів. Отож мало надії. А втім, нехай доктор поклопоче. Може, щось і вийде…

— Час уже йти, — нагадав поліцай.

— Що ж, ходім, — відказав глухо старий. — Так ви з нами? — благально звернувся він до Грубера.

— Звичайно! Звичайно! — бадьоро озвався той.

Незабаром усі четверо — Грубер, Зіммель і два поліцаї — вже під'їздили до міста. Ще з вікна вагона Грубер помітив на пероні університетського кур'єра.

«Що він тут робить?» подумав учений, і раптом йому в голову вдарила догадка про те, що, захоплений своїм винаходом, він не попередив університет про свою поїздку на завод. Аж задушно стало і піт укрив чоло від думки про те, що студенти приходили на його лекції, а його не було. Яке нехлюйство з його боку! Хоча б написав, що захворів. І як він про це забув? Оце ж, певне, кур'єр збирається їхати на завод шукати втікача-професора. Треба попередити його, щоб не їхав.

На пероні кур'єр сам підійшов до Грубера.

— Пане доктор, — сказав він, — вас просить до себе ректор. Я мав їхати по вас, то ж добре, що зустрів…

— На коли ректор запрошував мене? — спитав Грубер.

— Казав, щоб зараз прийшли. Негайно…

— Пробачте, пане Зіммель, — звернувся вчений до підприємця, — я мушу зараз піти до університету. Я певний, що це не більше, як півгодини. Після того я зараз же візьмуся до вашої, чи то пак, до нашої справи. До побачення.

І Грубер поїхав до університету.

Ректор просив Грубера зайти через годину, бо він зараз дуже зайнятий. Вчений задумався: як використати цю годину? Відвідати Зіммелевих кредиторів? Ні, він не встигне. Треба піти додому і розповісти Гретхен про всі події. Через них він зовсім забув про бідолашну дівчину, а він має бути їй вдячний, бо це ж її думка зв'язатися з якимсь дрібним підприємцем. Може, й тепер її практична голівка щось вигадає в справі порятунку старого Зіммеля.

Клейнмюнцлі обідали, коли прийшов Грубер. Юнака запросили до столу, та він відмовився. Через втому й хвилювання йому зовсім не хотілося їсти.

Батько й донька уважно слухали Груберову чудну розповідь про першу ніч виробництва нового скла і про несподіваний контракт з чужоземним агентом, і про ще більш несподіваний арешт Зіммеля. Старий крамар хитав головою. Він розумів, до чого йдеться…

— Ну, що ви на це скажете? — запитав Грубер, скінчивши свою химерну історію.

— Що сказати, мій любий? — вихопилася поперед батька Гретхен. — Треба шукати ще одного Зіммеля, коли з цим не пощастило…

— Як так? — обурився Грубер. — І залишити старого в біді?

— А тобі що? — відказала дівчина. — Дбай про себе. Не ти ж робив ті борги, що погубили Зіммеля. Та й штучка ж він, видно. Тільки десять процентів тобі І чистого прибутку, а собі всі дев'яносто. За що? За його старий завод? За те, що, як ти розповідав, він навіть не хотів твого винаходу, та майстер його переконав?

Грубера вразила незламна логіка життєвого егоїзму, що була в словах дівчини.

— То як же бути? Я ж обіцяв клопотати, — спробував він заперечити.

— Ой, не беріться, пане доктор, за цю справу, бо вона вам наробить багато клопоту, — подав свій голос старий Клейнмюнцлі. — Послухайте мене. За своє життя я чимало бачив таких справ. Нічого ви тут не вдієте. Арешт Зіммеля і всю цю справу добре зважено. Будьте певні — Зіммелів завод не працюватиме. Дивіться, щоб ви самі щасливо вискочили з усього.

Пересторога, що бриніла в словах старого, стурбувала Грубера. Він згадав, що в ректора університету був якийсь чудний вираз обличчя, коли він просив його зайти через годину. Чи не готують йому пастки? Може, його теж арештують? Але за що? Невже за те, що він пропустив кілька своїх лекцій?

Думка ця була абсурдна і все ж чомусь таїла в собі погрозу і тим тривожнішу, що вона була ніби безпідставна. Незрозуміла небезпека завжди страшніша за ту, яку ясно бачиш. Грубер глянув на годинник. Ще можна було посидіти хвилин десять. Але не сиділося. Хотілося швидше бути на місці розв'язання тривожної загадки. Справді, коли б тільки справа з невідвідуванням лекцій, ректор не викликав би до себе. На те є декан. Тут таки, щось є…

Стурбований Грубер нашвидку попрощався з Клейнмюнцлями й подався до університету. Хоч він прийшов на чверть години раніше призначеного часу, кур'єр зараз же запросив його до ректора.

В кабінеті, крім ректора, було ще двоє. Одного Грубер десь бачив. Напруживши пам'ять, він згадав, що це відомий лікар-психіатр. Певне, він завітав у якійсь справі до ректора й зараз піде. А другий пан, певне, його асистент або колега, бо сидять вони поруч і щось тихо сказали один одному, коли зайшов Грубер.

— Сідайте, прошу, — запросив ректор вченого якось надто урочисто.

Той завагався, чекаючи, що психіатр та його колега або підуть, або ж ректор познайомить його з ними. Ректор помітив Груберове вагання.

— Пізніше ви дізнаєтеся, хто ці панове, — вимовив він так, як слідчий, що збирається допитувати злочинця. — А зараз прошу сідати. Нам з вами, — ректор підкреслив «нам», кивнувши на психіатра та його колегу, — треба поговорити про одну дуже важливу справу.

Грубер сів, притиснутий незрозумілою тривогою. В чім справа? Що це таке? Він мовчав, чекаючи, поки ректор висловиться ясніше. Той, витримавши хвилину мовчання, сказав:

— Ми чули, що ви зробили якийсь винахід. Чи не розповіли б ви нам, що це за винахід?

Тривога Грубера змінилася великим здивуванням. От тобі й маєш! Навіщо ректорові, докторові психології, та психіатрам його хімічний винахід? Він посміхнувся і сказав:

— Пробачте, пане ректор. Але якщо моєму винаходові треба зробити експертизу, то я гадаю, що ви й присутні, — одного пана я знаю, — аж ніяк не можете бути експертами в галузі хімії.