— Якщо хочете знати, то нам потрібна зовсім інша експертиза. І тому ще раз прошу розповісти нам про ваш химерний винахід, — сказав ректор так зухвало, що від образи кров шугнула в голову вченого.

— Думаю, що ви неспроможні будете визначити, чи химерний мій винахід, чи ні! — скрикнув він, підводячись. — І коли ви не маєте до мене іншої справи, крім цієї, то дозвольте мені залишити ваш кабінет…

Груберові на диво, ректор не тільки не розгнівався на цю різку вихватку, а навіть був з неї задоволений. Він весело посміхнувся й підморгнув психіатрам. Ті закивали головами. Мовляв, усе як слід…

— Пане доктор, заспокойтеся, — лагідно звернувся ректор до вченого. — Пробачте, якщо я вас образив. Я зовсім цього не хотів, коли назвав ваш винахід химерним. Різні химери бувають. Прекрасні теж, хоч це й звучить трохи неприродно. Не гнівайтеся на нас. Ці панове справді не хіміки. Вони психіатри, мої добрі знайомі. Вони почули від мене про ваше велике відкриття, а мені про нього сказали ваші колеги. Нам цікаво почути все з уст самого винахідника. Невже ж ви думаєте, що такі речі цікавлять тільки фахівців? Дуже прошу вас, сідайте, поговоріть з нами…

Спантеличений Грубер знову сів. Він нічого не розумів після цієї ректорової ласкавої промови. Невже ж йому тільки почулася зухвалість у попередніх його словах? А втім, може бути. Його нерви роздратовані від перевтоми, і він міг помилитися, Люди й справді просто зацікавилися його винаходом. Що ж, він може задовольнити їх цікавість.

І вчений почав розповідати про свій винахід…

— Пробачте, — перебив його психіатр, — не гнівайтеся на моє зауваження, але, розумієте, ми — не хіміки й не промисловці. І тому нас цікавить не так самий винахід, — на ньому ми мало розуміємось, — як наслідок цього надзвичайного винаходу. Оті кришталеві міста, що ви про них казали вашим колегам, ваші мрії про майбутнє людської культури у зв'язку з вашим відкриттям…

Грубер зашарівся. Йому лестило те, що вже, видно, в широких колах суспільства пішла чутка про його винахід, і люди розуміють його величезне значення. Такого успіху він навіть не сподівався. Він сказав:

— Що ж, я можу про це розповісти, бо я багато думав про наслідки того перевороту, який викличе мій винахід, але ж це тільки мрії. Життя, знаєте, складніше за наше уявлення про нього…

— Цілком справедливо, — відповів психіатр, — ви дуже логічно міркуєте…

Він підкреслив «логічно» й пильно глянув на свого колегу. Той кивнув головою й щось відзначив у своїй записній книжці.

— Але й мрії теж цікаві, — вів далі психіатр. — Вони ніби промінь прожектора, що освітлює майбутнє, — постарався він поетичною мовою привернути до себе вченого. Мрійники ж бо, а всі винахідники — мрійники, люблять поезію.

Бідолашний Грубер, не бачачи підготованої йому пастки, почав викладати свої чудесні мрії про кришталеву добу людства. Його думки від нервової перевтоми останніх днів трохи розбігалися. Щоб зосередитись, він дивився не на своїх слухачів, а у велике вікно кабінету, бо там, удалині, сяяли в промінні призахідного сонця величезні снігові верховини, — такі ж гарні, як кришталеві мрії молодого вченого… Йому не дали скінчити розповідь про них.

— Годі! — раптом різко й зухвало обірвав його ректор. — Досить ми наслухалися химер…

Приголомшений Грубер аж очима закліпав. Що це? Він марить чи це насправді? Звідки така раптова зміна в поведінці ректора?

— Панове! — урочисто звернувся той до психіатрів. — Я гадаю, що мені як психологові і вам як психіатрам уже цілком ясна картина. Надзвичайна дражливість, що її виявив своєю вихваткою пацієнт на початку нашої розмови, далі — ця одноманітна легковірність, з якою він повірив, ніби ми й справді цікавимося його химерними мріями, поєднана з хворобливою зарозумілістю, нарешті, ці чудні мрії… Всі ознаки маніакального божевілля!

— Що?! — скрикнув як обпечений Грубер, отямившись, нарешті, і зрозумівши, до чого йдеться. — Я бачу, що мене хочуть скомпрометувати! — кричав він, обурений тим, як легко його обдурили. — Я розумію. Тут діє закон конкуренції. Комусь треба поширити чутку, що винахідник — просто божевільний, щоб ніхто його не слухав… Цього не буде! Чуєте? Не буде! — наступав розгніваний вчений на свого ректора, в цю мить забуваючи про традиційну пошану до нього.

Ректор натиснув кнопку дзвоника. Миттю відчинилися двері, і на порозі з'явилося двоє здоровенних чоловіків в одязі служників лікарні.

— Хворому погано, — сказав їм ректор. — Вам доведеться заспокоїти його…

Служники погрозливо наблизилися до Грубера. Той схаменувся. Тепер його ясний розум враз осяйнув становище. Ні, тут справа значно гірша, ніж поширення чутки про його божевілля. Його, очевидно, просто хочуть силоміць посадовити в лікарню для божевільних. Чорним жахом повіяло від цієї догадки.

Перед лицем такої небезпеки Грубер зібрав усі свої сили. Спокій насамперед… І він сказав служникам, привітно їм посміхнувшись:

— Мої любі! Вас довелося даремно потурбувати. В мене, правда, був маленький нервовий припадок, але він уже минув. Я вже. сам заспокоївся.

Служники розгублено глянули на ректора. Хворий справді поводився так, як нормальна людина.

— Вийдіть і почекайте, поки я вас знову покличу, — сказав їм ректор.

Служники вийшли.

— Я дуже радий, що на вас найшло просвітлення, — звернувся тепер ректор до вченого. — Може, й справді ваша хвороба має легку форму…

Грубер ледве стримав бажання знову зірватися на ноги й крикнути, що він зовсім не хворий. Ректор помітив його рух і єхидно чекав, що буде. Переконавшись, що вчений тримає себе в руках, він вів далі:

— Однак, бажаючи вам добра і піклуючись про вас як про одного з найкращих працівників науки, ми радимо вам негайно, зараз же поїхати в одну лікарню, — не для божевільних, не бійтеся, — в лікарню нервових хвороб. Ви перебудете там тиждень-два. Вам зроблять правильний діагноз і визначать докладно, чи справді вам загрожує божевілля. Може, у вас немає грошей на це лікування, так ви не турбуйтеся. Університет, цінуючи ваші наукові заслуги, заплатить за вас…

— Я дуже вдячний вам, пане ректор, за турботу про моє здоров'я, — відказав Грубер без натяку на іронію. — Я пристаю на думку, що мені треба трохи полікувати нерви, — хитрував бідний вчений, думаючи, як би йому зараз видертися з пастки. — Я поїду до лікарні завтра ж, а сьогодні я хочу влаштувати деякі свої домашні справи.

Ректор ураз зрозумів наївні хитрощі вченого.

— О, не турбуйтеся про ваші домашні справи, — сказав він, підморгнувши психіатрам: мовляв, відомо, що божевільні люблять хитрувати, та їхні хитрощі враз бачить розумна людина. — Доручіть нам їх, ми все влаштуємо, а ви сідайте зараз же в карету і їдьте до лікарні.

І ректор подзвонив.

Знову з'явилися служники лікарні. Грубера піднімала з місця хвиля гніву й протесту, але тепер він, розуміючи свою цілковиту безпорадність, стримував себе. Він розумів, що тільки спокій, лагідність і розсудливість можуть врятувати його. Кінець кінцем, якщо в лікарні лікарі й будуть упереджені, а в цьому нема сумніву, коли з ректором у згоді такий відомий психіатр, то тільки надзвичайна витриманість доведе їм помилку.

— Ще раз вдячний вам за таку турботу про мене, — сказав він ректорові. — Я згоджуюся їхати до лікарні зараз. Щождо моїх домашніх справ, то прошу повідомити про мій… «арешт», — хотів сказати Грубер, та вчасно схаменувся —…про мій раптовий від'їзд до лікарні, — витиснув він з себе, — прошу повідомити мою наречену Маргариту Клейнмюнцлі, що мешкає в одному зі мною будинку. Вона владнає мої справи.

— Буде зроблено. Я запишу прізвище вашої нареченої, — озвався ректор, роблячи в книжці якийсь знак, що нічого спільного з ім'ям Гретхен не мав. — До побачення, пане докторе. Бажаємо вам якнайшвидше одужати.

Ректорів голос забринів так зловісно, що Груберові раптом захотілося виплигнути у вікно або закричати щосили, кличучи на допомогу. Однак, пам'ятаючи свій зарок додержувати спокою, він лагідно вклонився ректорові та психіатрам і пішов з кабінету в супроводі служників.